Після 11-денних святок, коли без обмежень веселилися і вживали скоромну їжу, 18 січня вважалося строгим пісним днем. Дорослі в цей день говіли й нічого не їли (дехто вживав лише чорний хліб та воду). Розпочинати святкову вечерю — голодну кутю цього дня годилося лише після ритуального пиття освяченої богоявленської води. Освячували воду в українських храмах 18 січня після богослужіння Навечір'я свята.
У день Навечір'я Богоявлення господар із синами брався наводити лад у своєму господарстві. Після вечірнього освячення води господар знов ритуально вносив до хати (винесеного на Новий рік) дідуха й поміщав на покуті, а господиня ставила кутю та вар. Годилося не лише окроплювати водою страви, речі і приміщення, але й малювати на них хрестики крейдою (остання вважалася оберегом від злих сил). Крейдяні «хрещення» ставились і на куті, варові, книші та паляниці.
Після вечері господиня брала залишки святочних страв, змішувала їх з борошном та сіном, і господар частував ними домашню живність. А парубки бралися «проганяти кутю»: «Геть кутя з покутя, а ти, узвар, йди на базар», — при цьому стукали макогонами по воротах, розбивали горшки та тричі стріляли з рушниць, проводжаючи цим душі померлих, щоб не зосталися між людьми і не зашкодили живим. У Богоявленський сочельник, за народним звичаєм, дівчата пекли пиріжки й виходили морозним вечором кликати долю (свого нареченого), а батько міг присмалити дітям чуба, «щоб вовка не боялися».
Увечері, 18 січня (інколи наступного дня зранку), молодь йшла до річки чи ставка й там вирубували в льоду хрест «йордан», виймали і ставили його поруч з ополонкою та обливали червоним буряковим соком. З льоду будували також престол, а з хвої робили «царські ворота». Освячена в Навечір'я Богоявлення вода звалася «Богоявленською» і її годилося пити натщесерце для зцілення душі і тіла. Таким ритуальним її вживанням часто розпочинали голодний Святвечір. У Навечір'я в храмах воду освячували на згадку про те, як через своє хрещення Господь освятив цю стихію, а також служили літургію св. Василія Великого і т.зв. Царські часи. При їх відправі на кожному часі читали Євангеліє, а Царськими вони звуться через те, що колись на таких службах були присутні царські особи і виголошувалися повністю царські титули (з переліком усіх підлеглих земель).
Загалом же вважається, що в Богоявленську ніч Небо відкривається і чого в нього просили, те й збудеться, тому годилося зустрічати свято благоговійно з молитвами. Пасічники на голодну кутю ловили або купували щуку, висушували її голову й підгодовували нею бджіл.
Наступного дня — 19 січня, святкували Святе Богоявлення, Хрещення Господа, яке в народі ще називали Водохреще або Йордан. Це свято було встановлене на згадку про чудесне Богоявлення Пресвятої Трійці на р. Йордан в Зайоранській пустелі, де проповідував та охрещував пророк і предтеча Іоан Хреститель. Саме сюди прийшов із Галілеї Ісус Христос, коли йому виповнилося 30 років. Тоді Іоан сказав: «Оце Агнець Божий, котрий на Себе гріх світу бере!».
Охрестившись від Іоана, Ісус вийшов із священних вод р. Йордан, розкрилися небеса і побачив Іоан Духа Святого, котрий сходив як голуб на Ісуса Христа, а голос з неба промовив: «Це є Син мій улюблений, в Ньому Моє благовоління». Таким чином була явлена Пресвята Трійця — Єдиний Бог у трьох Особах: Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий. Богоявлення відбулося при хрещенні Спасителя, і це свідчило, що Він відкрито і всенародно розпочав своє служіння для спасіння світу. Адже до цього Христос був невідомий народові. Богоявлення також засвідчило початок утвердження Нового Завіту.
Початок вшанування Богоявлення відноситься до перших віків нової ери і сьогодні є одним із найбільших двунадесятих християнських свят. Після урочистої церковної служби, люди збиралися на льоду навколо «йорданів» (її готували зарані), й священики звершували «велике» освячення води (там, де не було поблизу водоймищ, це робилося в великих церковних чашах). При цьому горіли свічки, а в воду занурювали церковний хрест. Вважалося, що в цю мить вся нечиста сила випускає із води і мерзне на берегах, аж поки жінки будуть прати брудні речі (тому господині подовше після Водохрещі не йшли до річки прати). Потім освяченою водою окроплювали всіх присутніх та воду в посудинах, що люди принесли з собою. В йорданських ополонках проводили купелі окремі особи та, інколи, окунали туди важкохворих людей. У деяких регіонах священики пускали на воду дерев'яного хреста, і окремі сміливці кидалися, щоб першими його впіймати. Дівчата та молодиці вмивались в йорданських ополонках та обтирались червоними крайками. Все відбувалося в урочистій атмосфері (люди раділи, вітали один одного зі святом, випускали голубів та стріляли з рушниць). Насамкінець парубочі гурти билися навкулачки, щоб визначити, кому дістанеться «орден» — «йорданський хрест» з льоду.
Принісши додому посудину з освяченою водою, господиня давала усій родині скуштувати цієї святині, а потім домочадці, розвівши її з хатньою водою, вмивалися нею, промивали очі та вуха (для зору та слуху). Цією ж розведеною водою окроплювали хатні приміщення і речі, а також всі господарські будівлі й домашню живність. Трішки води ставили у стебник для бджіл, а в теплу пору року виставляли її посеред пасіки. Використовували хрещенську воду і при початку весняних посівів та отеленні корів. Певну кількість хрещенської води відливали в пляшечку й зберігали протягом року на покуті біля ікон.
Відомості про цілющість хрещенської води зберігались від перших віків після Різдва Христового. У IV ст. Іоан Золотоустий писав: «Христос хрестився і освятив природну воду, і тому на свято Хрещення усі, почерпнувши води опівночі, приносять її додому і зберігають увесь рік. Ця вода не псується довгий час».
Хрещенська вода звалася «Великою агіасмою», тобто великою святинею і вважалася українцями дуже помічною від навроків та хвороб. Нею освячували оселі, садиби, худобу і посіви, а в йорданських ополонках проводили купелі важкохворих людей. Хрещенську воду давали пити тим людям, які не могли причащатися Святих Христових тайн. Люди зберігали освячену воду протягом року (на диво багатьом, вона не псувалася) біля образів й користувалися нею як оберегом (при пожежі) та лікувальним засобом. Окрім води, цілющим вважався і Хрещенських сніг, який, казали, допомагав при запамороченні голови та онімінні ніг. Його також кидали в криниці з надією на цілющість води та на те, що вода не висохне навіть у найпосухливіше літо.
Після Богоявлення, вважалося, зима повертала на потепління: «Тріщи не тріщи, а вже минули Водохрещі», й завершувалися Різдвяно-новорічні святки. Вважалося, що попіл з печі (який збирався за весь період свят) не можна зберігати навіть у дворі, тому його виносили увечері на Водохрещі за межі садиби (до річки).
Наступного після Водохрещ дня (20 січня) люди справляли «посвятки» — тобто переходили до звичайного трудового ритму. Остаточно роздавались тваринам ритуальні продукти з покуті й планувалась робота по господарству. Господині діставали свої починки (полотно, нитки й ін.), які перед Різдвом ховалися подалі від гріха, «щоб лихий ниток не плутав». З посвяток (20 січня) вже знімались табу на відвідування корчми чи шинку, які діяли в Свята («бо вода не посвячена»). Також жінкам вже дозволялося ходити по воду, чого вони не могли робити в свята.
У церквах цього дня відзначали Післясвято Богоявлення і Собор Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна. Він був попередником Ісуса Христа, який провістив людям про прихід Господа. Народився Іоанн Предтеча в іудейському Хевроні і довго жив у пустелі в суворих умовах. Згодом з'явився на р. Йордан, де сповіщав поломникам про недалекий прихід Месії. Із приходом туди Ісуса Христа, обряд хрещення в Йордані набув значення священнодійства.
І все ж на Предтечу хоч люди й готувалися до господарських справ, розпочинати в цей день важливу роботу не годилося. Це був, свого роду, ритуальний перехід, а тому казали: «Прийшов Предтеча і забрав свята на плечі».