Освіта міста: живі спогади від повоєнних років — до сьогодення

Освіта міста: живі спогади від повоєнних років — до сьогодення

Моє освідчення в любові до освіти — не безпідставне, а має глибоке коріння, паростки якого, сповнені святою любов’ю, розросталися з дитячих шкільних років, юності і зростають донині. І скільки стане мені снаги — буду славити освіту. Це — не патетичні слова, а відданість найгуманнішій професії. Поетеса Ліна Костенко, як завжди, допомагає утвердити моє зізнання: «Моя любове, я перед тобою зізнаюся. Мені страшно признатися: я — щаслива!» Так, щаслива, що маю відношення до справи, яка стала сенсом обраної життєвої дороги…


Освіта — найвища, прогресивна і перспективна ланка людської цивілізації. Ще Ярослав Мудрий стверджував, що могутність держави… не тільки на ралах і мечах, а, насамперед, на знаннях, високій культурі суспільства…
Держави сильні інтелектом.
У широкому розумінні освіта — загальновживане слово, але надзвичайно містке, яке заповнюється будь-яким кутом зору і, звичайно, незабутніми словами «школа», «вчитель», «учень», що органічно переплетені, невіддільні, як єдиний сплав.
Школа — це те святе, до чого подумки звертаємось. Ностальгія за шкільним життям, бажання в нього повернутися (хоча б у спогадах) напевне, переслідує нас, бо вона не закінчується з останнім дзвоником: будуть перші і останні дзвоники для твоїх дітей, внуків, правнуків. Школа тебе ніколи не полишає. Звідси і ностальгія, що переростає у глибоку любов, безмежну вдячність. Учителю, носієві духовності, високої моральності, що є настільки природною, бо йде від людської гідності, від тієї внутрішньої ціни, яка властива чесним, порядним, інтелектуальним людям і визначає життєву лінію поведінки.
Лаконічно і, разом із тим, натхненно висловлюється Іван Франко: «Учителем школа стоїть». Він, учитель, — першоджерело наших успіхів і досягнень. Впевнено стверджую: в учительство йдуть за покликом серця, бо в його руках — найбільша з цінностей світу — людина. Як художник, музикант зазнає мук творчості і найвищої насолоди в процесі своєї праці, так і вчитель палає, перебуваючи в полоні своєї важливої справи. На цьому поетично наголосив Іван Драч: «Немає жахливішої роботи, ніж учительська, але немає щасливішої долі, коли Людина з твоїх рук, Учителю, йде у світ — на краплю світ людніє».
Учитель продовжує себе в учнях. Вдячні учні завжди складають йому свою шану, повагу, вдячність.
І найвища нагорода, коли вони зізнаються: «Мій улюблений Учитель», який став провідною зіркою, щоб знайти стежину до твого самоствердження, подарував промінчик, промінчик знань, які допомогли в житті.

У травні пролунали шкільні дзвоники — як символ завершення навчального року, а невдовзі лунатимуть дзвоники, сповіщаючи про початок нового навчального року, який починається всенародним святом — Днем знань. На схилі років серце все більше сповнюється ностальгійними настроями, які надихнули на спогади, що забальзамувалися в пам’яті, бо «у кожного є мить посамотіти в тиші дум, що облягли чоло, перебрати минуле по стеблині…» Даруйте, на все життя залишилася ученицею.
Тому і згадується те істинне, життєво значиме, що визначило твою життєву долю. І досі вдячна моїм наставникам, які дали можливість займатися улюбленою справою і бути поруч із ними. Сповідувати свою любов до освіти — мій професійний обов’язок. Адже «…совсем не обязательно владеть предметом своей любви, значительно важнее ощущать его постоянным жителем свого сердца…».
Глибинна історія освіти є живильною енергією, без перебільшення — могутнім інтелектуальним потенціалом, домінантою якого була органічна простота у поєднанні з високим інтелектом, інтелігентністю, порядністю і неймовірною відповідальністю. Мені поталанило жити, вчитися, працювати в реальну епоху вчительства нашого міста післявоєнного періоду. Дозволю вжити словосполучення — неофіційно об’єднана спільнота — плеяда освітян-подвижників. Їм завдячую своєю любов’ю до освіти, завдячую тим, що вчителем стала з їхнього благословення. Хіба таке забувається? І яке це щастя, коли можеш сказати: «Мої улюблені вчителі, які стали колегами, друзями, маєш можливість спілкуватися з ними, відчувати й донині їхню дружню підтримку». Шкільні роки проходили у повоєнні часи, і у нас було якесь особливе ставлення до вчителів. Сьогодні схиляюся до думки, що вони володіли особливим роздаруванням себе, складалося враження, що так розуміли нас своєю вражаючою чуйністю, справедливістю, особливою дивовижністю.
Не побоюсь зробити висновок: історична заслуга наших учителів — у тому, що за неймовірних умов праці спромоглися надихнути учням потяг до знань, до всього прекрасного у житті. Школа була рідним домом, що об’єднала в єдину родину непосидючих, неслухняних, їжакуватих. Це були діти війни. Нас не тільки навчали, але й лікували від впливу тодішнього лихоліття. Напевно, в цьому й була історична особливість життєдіяльності школи.
До початку війни в місті склалася повноцінна шкільна освіта, яка була зруйнована за роки війни. Школи стояли в руїнах. Прикладом справжнього подвижництва є організація відбудови шкіл — розпочався мирний подвиг, подвиг благородний, патріотичний не для слави, а для справи. Очолив освіту Юхим Дорофійович Скороход. Уже 20 січня 1944 р. видає наказ про призначення завідуючою школи №4 20-річну Марію Іванівну Кулікову (Фоміна). До школи прийшли 60 учнів різного віку. Неймовірні умови праці в холодних класах. Але з фронту повернулися вчителі до своєї улюбленої роботи. З невимовним хвилюванням називаю подвижників, які піднімали освіту: Н.М.Гончарук, В.А.Кобан, І.К.Стрижевський, М.Д.Якимчук, В.І.Поліщук, Д.Г.Титяневич, Б.Г.Станевич (зрозуміло, що не всіх називаю). Школи запрацювали, перефразовуючи слова Ліни Костенко, не було епохи для вчителів, а були вчителі для епохи.

Це — епоха незабутніх Особистостей, живуще освітянське джерело, Вчителі Божою милістю, для яких школа — сенс життя. Зінаїда Яківна Галицька — уособлення всього вчительства. Її нестримна життєва енергія викликає справедливе захоплення вірності обраній професії, зберігає в своїй душі наївну дитячу часточку, у поєднанні з невичерпним життєвим джерелом глибокої криниці педагогічного досвіду. Учні й донині з гордістю згадують дует Галицьких — фізика і математика, які творили нас своїми моральними засадами, давали не тільки глибокі знання, але й правильний життєвий орієнтир. Цьому слугувала висока професійність, чесніть, порядність, доброта з глибоким розумінням дитячої душі. Вік для Зінаїди Яківни не має значення, час не владний змінити її ні морально, ні фізично — назавжди залишається сучасною, не втрачає контакту з освітою, любов’ю, як завжди, наповнені її зустрічі з учнями.
Унікальним явищем в освіті міста є Зінаїда Олександрівна Шлендер. Невичерпна енергія, яка струменила, била ключем з творчого джерела ентузіазму у виховній роботі на посаді старшої піонервожатої СШ №2, директора Палацу піонерів (ПШМ). Важко навіть дати характеристику всіх тих починань — заходів, яким вона надавала «путівку» в життя, задавала імпульс, як перша скрипка, змістовній виховній роботі для шкіл. З.О.Шлендер ввібрала у свою невичерпну скарбницю людяності, честі, високої порядності, інтелігентності, яке не втомлюється від любові, поваги і доброти.
Ніколи не забути доленосний для мене 1964 рік — зустріч з Учителем учителів В.М.Голімбіовським. Стверджую абсолютну істину: щасливий той, хто зустрів на своєму життєвому професійному шляху наставника, який зробив із тебе вчителя. Як я збагнула значно пізніше, він був наділений щедрим даром розуміти людей. Проникливий, уважний погляд розкривав внутрішній стан, наповнений доброзичливістю, щиросердною добротою. Тоді для мене — молодого спеціаліста, як кажуть у народі, що світ не без добрих людей, його невидима підтримка розуміння (чомусь повірив у мене) дивовижною аурою вливалася в мене. Перше враження від зустрічі з ним, яке почалося з доброзичливого вітання і питання: ви любите дітей, хочете працювати — назавжди залишиться у моїй душі. Уроки Василя Миколайовича завчила на все життя, дуже добре розумію і донині, яке треба уміння, щоб підтримати того, хто цього потребує. Загострене почуття справедливості, делікатність у спілкуванні, розуміння кожного члена колективу без будь-якого вибору, простота, скромність і ніякої величі назавжди увійшли у мою роботу. Не можу звикнути до безглуздої амбітності, апеляційності, зверхності, непорядності, дріб’язковості у словах і вчинках. Впевнена: це у мене від моїх вчителів загострене почуття справедливості, органічне неприйняття хамства, грубості, фальші, дволикості.
Взірцем освітянської долі в місті є подружжя вчителів, яких об’єднували глибокі подружні почуття і любов до обраної професії. Незабутні сімейні пари: Стрижевські, Галицькі, Шуневичі, Хрильови, Клименки, Якимчуки, Голімбіовські, Грінченки, В.А.Кобан і Н.М.Гончарук, Осадчуки, Пилипенки, Б.Г.Станевич і В.А.Атензон засвідчили глибоке благородство, творчу професійну сміливість як педагогічний дар, прекрасні повністю в Чеховському розумінні. Вони вражали цілеспрямованістю, неймовірною працездатністю. Це — не змагання за свою вищість, а, насамперед, відданість улюбленій справі. Їм доля дарувала прекрасний шкільний світ. І вони поринули у цей світ із любов’ю і натхненням, розуміючи, що тільки улюблена праця є сенсом життя. Як дбайливі садівники, інтелігенти високої проби з притаманною класичною простотою і скромністю, високими моральними принципами доглядали молоді зелені паростки, які давали прекрасні плоди. Такі особистості — золота скарбниця освітян, промінчики, зірочки, і заслуговують найвищої людської нагороди.
Як не назвати княгинями української духовності вчителів словесності З.О.Чмельову, М.І.Кулікову, О.Д.Якимчук, Г.Я.Починок, К.І.Пилипенко, Л.Г.Гарбовську, Г.Л.Сітайло, В.М.Поліщук, В.Й.Бащук, В.М.Мальцеву, Г.Г.Осадчук, В.Ф.Мальцеву, Є.Р.Карпунець, на уроках яких панувала аура чистого джерела, яке струменіло краплинами добра, людяності, любові до рідної мови.

Освіта міста мала і нині має педагогів-новаторів, які створювали передовий педагогічний досвід: розвивальне навчання бере свій початок від Р.С.Хрильова, засновниками комп’ютерної справи стали В.Л.Дідковський, М.П.Невірковець — лауреати Софіївської премії, Мала академія наук МАН бере початок від Ж.І.Василенко і І.Л.Маркмана.
Справжньою епопеєю в освіті був перехід на кабінетну систему навчання без урахування матеріальної бази шкіл. Відповідні інструкції, положення діяли беззаперечно. І сьогодні неможливо дати однозначну відповідь, як у пристосованих приміщеннях колишні директори О.Ф.Калініченко (СШ №1), М.Ф.Гринюк (шк. №8), В.С.Павловський, О.І.Дорошенко, З.М.Козубенко (шк. №10) спрямували колективи на виконання надскладного завдання. Для всіх шкіл завдання було не з легких.
Розпорядження діяли, а відповідного фінансування не було, а лише відповідальність і ентузіазм. Неймовірними зусиллями всі школи перейшли на кабінетну систему навчання.
Талановитий педагог Ю.Й.Левкович слушно висловила думку: «У меня есть работа. Она мне необходима, как восход солнца. У меня есть коллеги — люди самые разные, но в одном для меня ценные: в умении понимать и прощать, в способности к уважению и в стремлении поддержать в несчастье. У меня есть мечта о земном рае, который не в изобилии, а в человеческих отношениях, основанных на понимании и любви».
Даруйте, надто скромні мої спогади-роздуми. Це лише моє особистісне бачення вічних моральних цінностей, які сповідує освіта, що є сходинками до вершин морального благородства кожної людини. Наше сьогодення — суперечливе і загострює спогади про минуле, водночас притупляє неспокійні емоції, що пов’язані із сьогоденням. Минуле і майбутнє мають іти поруч. Хто пам’ятає минуле, знайде в ньому багато повчального. Але, хоч яке цінне це надбання, аж ніяк не означає, що його потрібно повертати. Потрібен тільки рух уперед, що і роблять освітяни міста, вийшовши на всеукраїнський і європейський рівень.
Вивів освіту на величезні здобутки досягнень новітньої освіти і став найпомітнішою постаттю у педагогіці міста Павло Казимирович Ліневич. Позитивною енергією, не зупиняючись на досягнутому, шукати нові підходи до розв’язання актуальних проблем навчально-виховного процесу було сповнене його серце і розум. Очолюваний ним колектив інформаційно-методичного центру (ІМЦ) був і є постійно у пошуку, неспокої, титанічній щоденній праці. Така самопожертва для Павла Казимировича — природна, єдино виправдана форма життя, що є найкращою рисою педагога: учив, як жив, а жив, як навчав. Горіти, як факел і запалювати інших — його життєве кредо. Пішов у вічність Великий учитель — люди, як зорі, згасають, але світло, яке вони залишили, буде освітлювати нас, як творчий зорепад, що залишиться, як дуб тисячолітній.
Цілком зрозуміло, не переслідувала мету дати детальний аналіз розвитку освіти. Це лише штрихи минулого, що були визначальними і стали міцним фундаментом для подальшого зведення будівлі — Освіта. Минуле освіти — це її історія жива, вона вже відбулася, і вже не повернути, а йти впевнено вперед. «Ви — вчителі! Ви — обрані Богом, Мостом духовним бути між віками, ключі живої мудрої води. По вас у вічність покоління йде». Це — наш духовний міст на всі віки.
У певному часі виникає потреба, а його, часу, постійно бракує (панує образ часу над усім людським життям, відмірює години, дні, роки, які наповнює подіями свого часу) поспілкуватися із собою, поринути в свою пам’ять. Потреба помислити, щоб викликати бажання зрозуміти сьогодення, ніби відчути і себе співучасником наболілих проблем, висловити на папері думки, що так тебе бентежать. Ми чомусь упевнені, плекаємо надію, що часу нашого життя неодмінно вистачить, щоб обернути «солодкі перлини» людського життя на «важке вино» досвіду — мудрості. На моє розуміння, дуже важливо, щоб у часі відведеного нам життя, ми усвідомлювали, розуміли, в чому наші інтереси схожі, а в чому — відмінні, щоб відчути — розбіжності не вирішать усі проблеми, а мати переконаність у пошуку єдності для вирішення відповідальних завдань, якими живемо. Час нашого життя — безцінний дар, кожна його мить неповторна, яку треба цінувати і берегти: «…Лови летючу мить життя! Гори! Життя — єдина мить. Для смерті ж вічність». Бо з усіх втрат — втрата часу найтяжча. Кожен день має сприйматися як дарунок нашого буття, який потрібно відпрацьовувати. Повернутися в минуле неможливо, і майбутнє невідоме, а жити доводиться в сьогоденні. Минуле можна вивчити, майбутнє — передбачити, впізнавати у відлунні минулого риси нового: «…Люди мусять набрати охоту жити по-людськи»…, «Времена не выбирают, в них живут и умирают…».
Дорогі освітяни! Прийміть щиросердні вітання з Днем знань. Бажаю всім щастя, плодів барвистих літа, щоб життя було в достатку і любові. Розумне, добре, вічне даруйте дітям. Удачі й натхнення на роботі і вдома. Нехай у ваших теплих серцях, які віддаєте дітям, не заселяється втома, а учні щоб шанували глибокою вдячністю і любов’ю. Завжди пам’ятайте: служба вчителів — найчистіша і найблагородніша.
І як дещиця моєї понад півстолітньої пам’яті і любові — мій спогад глибокої шани і любові, поваги його Величності Вчителю.
Світлана ЧЕЛЯДІНА, вчитель