1.
— Викликали, Валентине Володимировичу?
— Викликав, викликав! — невдоволено кинув полковник і, з-під лоба глипнувши на старшого лейтенанта, додав: — Що з твоїм мобільним телефоном?
— Батарейка сіла.
— Квашевський! — різко підвівся начальник міського відділу міліції. — У нас такого не може бути!
— Винуватий. Але…
— Що — «але»?
— Вдома проблеми. Тому й вилетіло з голови.
— Які проблеми? — послабив тон полковник.
— Дитина захворіла. То «швидка», то поліклініка.
— Щось серйозне?
— Температурить. Діагнозу ще не встановили.
— Гаразд, сідай.
Старший лейтенант сів на один із стільців, що тулилися рядком біля стінки праворуч.
— Словом, так, — продовжив начальник, також умощуючись у м’яке крісло за столом. — Тут я наказ оформив… Коротше, від сьогодні ти тимчасово виконуватимеш обов’язки начальника відділу кримінальної міліції у справах неповнолітніх. Чому невдоволена міна?
Квашевський підвівся. Він явно хвилювався.
— Це так несподівано.
— Геть так несподівано? — посміхнувся полковник. — Тут не встигнеш і подумати, як уже все відділення знає! То як, «приймаєш хазяйство»?
— Звичайно, Валентине Володимировичу!
— Впораєшся?
— Думаю, що так.
— От і добре. А якщо даси лад, — хитрувато мовив шеф, — виконуватимеш не тільки обов’язки! Так, що я хотів? Ага! Що там по справі групи неповнолітніх?
— Ви маєте на увазі напад на пенсіонера?
— Так.
— Закінчуємо допит підозрюваних. Завтра-післязавтра можна буде справу передавати до суду.
Задзвенів телефон.
— Я чекаю дзвінка. — Полковник поспіхом зняв трубку, приклав її до вуха. А відтак кивнув головою Квашевському, даючи зрозуміти, що той вільний.
2.
Вони сиділи на високому бетонному бордюрі майже перед самісіньким парадним входом школи. Курили, смоктали пиво, голосно реготали…
Знову на ганку рипнули двері.
— Так, хлопці!.. І дівчата також! — сторож удруге зробив зауваження. — Уже більше дев’ятої вечора. Час розходитися по домах.
— Та пішов ти! — з презирством чвиркнув слиною один з парубійків. Звали його Русланом. У тому ж тоні він докинув: — Заникайся там у своїй конурі і куняй там!
Усі юнці зайшлися сміхом.
Таке зухвальство розізлило сторожа. Прилякав:
— Зараз викличу міліцію, тоді поскалите зуби!
— «Зараз викличу мілі-іцію!» — перекривив чоловіка другий хлопчисько, на ім’я Вадим. — Як страшно!
Третій, Богдан, шпурнувши недокурком у сторожа, пригрозив:
— Тільки спробуй викликати ментів! То звідси й не вийдеш!
— Дебіли! — про себе мовив сторож і зачинив за собою шкільні двері.
— Пацани, — посмоктуючи пиво, озвалась Ольга (єдина дівчина серед хлопчачої компанії). — Он, — кивнула вона в напрямку хвіртки, куди ввійшов якийсь хлопець. — Бачте?
Через шкільний двір, навпростець, ходило багато людей. Пізно ввечері, провівши знайому дівчину додому, повертався повз школу і Віктор Бровченко.
— Ти його знаєш? — спитав Руслан у Ольги.
Та солодко потяглась і, закидаючи руки за голову, відказала:
— З нашої школи. З паралельного класу.
— Що, якісь шури-мури були?
— Та ну! Треба він мені. Хоча, симпатичний!
Руслан ущипнув Ольгу за оголений живіт.
Юначка пронизливо верескнула і ляпнула того по руках.
— Боляче ж!
— І тільки?
— Знаєш, куди йди зі своїми шуточками?!
— Куди?
— Потім скажу. Он Вітька вже за угол звернув.
— То й що? — не второпав Руслан.
— У нього мобілка.
— Ну? Тобі треба мобілка?
Ольга змовницьки кивнула.
— Не питання! Зараз заберемо! — захмеліло похитнувся Руслан. Усміхнувся. Він ніколи не міг їй у чомусь відмовити. Тож, гукнув. — Пацани! За мною!
Віктор уже минав пристроєний нещодавно до школи корпус спортзалу, коли позад себе почув кроки, які швидко наближалися.
— Гей! Чувак!
Хоч було й темно, але він їх упізнав.
— Чого вам треба? — насторожено спитав.
Озвався Руслан:
— Мобілу дай.
— Навіщо?
— Зв’якнуть нада.
— Вибачте, але мені ніколи…
Віктор одразу відчув, що хлопці затівають щось недобре. Він гаразд знав цю компанію, хуліганів місцевого розливу.
— Мобілу дай!
Віктора почали оточувати. Збагнувши, що зараз буде непереливки, він кинувся до найближчого подвір’я. Проте проскочити хвіртку йому не вдалося. Хтось схопив його з-заду за курточку і повалив на землю.
— Казали ж по-доброму: дай мобілу!
Віктор вирвався, притиснувся до огорожі. Приглушено вичавив:
— Виродки!
— Що-ооо?!.
Руслан вирвав з паркану штахетину.
— Зараз побачимо, хто із нас виродок!
Вадим і Богдан також озброїлися уламками штахет (цілими висмикнути із загорожі не вийшло). З ними усі троє й накинулися на однолітка Бровченка.
3.
Уранці наступного дня Віктор написав заяву і заніс до міліції. Її прийняли працівники карного розшуку, зареєстрували, а відтак виїхали на розкриття даного злочину.
А через день потерпілого викликали до відділку.
— Побої зняв? — поцікавивсь у Віктора оперуповноважений лейтенант Гнатенко, один з котрих займався розслідуванням по його справі.
Бровченко кивнув:
— Учора ще це зробив. Сказали, що ще обстежитися треба. Рентген зробить.
— Щось болить?
— Еге. Ребра. І спина.
— Ну, раз кажуть, то потрібно обстежитися. Кгм… Знайшли ми твоїх хуліганів. І дівчину також.
— А чого моїх-то? — вирячився Віктор.
— В сенсі не твоїх, — поправився оперативник, — а тих, хто тебе побив.
Господар кабінету потягнув на себе шухляду, дістав мобільний телефон і поклав його на стіл.
— Твій?
— Мій.
— Ти подивися добре.
Віктор узяв мобілку. Покрутив її в руках.
— Та моя! — ствердно вигукнув хлопець. — По подряпинах упізнав.
Правоохоронець поцікавився:
— А документи є на нього?
— Звичайно! — Віктор (очевидно, від хвилювання) аж підвівся.
— Сиди, сиди, — зітхнувши, махнув рукою лейтенант. Потім спитав. — Вони при тобі?
— Хто? — не зрозумів Бровченко.
— Документи!
— Ні, вдома.
— В принципі, — мовив міліціянт,— це не так важливо. Принаймні, сьогодні.
— Я можу забрати свій мобільник?
— На жаль, ні. Телефон і матеріали перевірки я змушений передати у відділ кримінальної міліції у справах неповнолітніх.
— Для чого?
— Бо напад вчинили неповнолітні. А це значить, що далі тобою займатимуться працівники з того відділу. Зрозуміло?
— Не дурний.
— От і добре. До речі, зараз їх немає. Виїхали на виклик. Що ми зробимо? — сказавши, замислився опер. Однак за хвилю виміркував. — Отже, так. Завтра зранку я буду на місці. Приходь приблизно о дев’ятій, і я тебе відведу куди треба. Домовилися?
— Еге ж.
4.
Віктора перестріли за школою. На тій же стежці, що й позаминулого пізнього вечора (Ольги серед них уже не було).
— До нас міліція приїжджала, — повідомив Руслан (Такого «ентузіазму», як тоді, у нього вже не спостерігалося. Проте й не стелився листом перед Бровченком.).— Нащо ти це зробив? Хочеш нас засадить?
— Це вирішить суд, — спокійно відказав Віктор і хотів обминути огидне тріо, але Вадим схопив його за лікоть.
— Вітьок.
— Що?
— Забери заяву.
— Не заберу.
— Стариків своїх боїшся?
— Зовсім ні!
—А що тоді?
— Хочу вас провчити.
— Все одно у тебе нічого не вийде!
— Це ми ще побачимо, — посміхнувся Віктор і пішов просто на хлопців.
Ті від несподіванки спантеличено розступилися, даючи йому дорогу.