Реквієм із вшанування пам’яті загиблих учасників АТО, що відбувся у 31-му гарнізонному Будинку офіцерів 23 серпня (рік тому саме цього дня було встановлено меморіал загиблим учасникам АТО), засвідчив не лише біль рідних і старання городян та влади підтримати родини земляків, а й вкотре — байдужість окремих посадовців.
Про це довелося почути після заходу, де переглянули фільм про новітню історію наших частин на Сході, сумували разом із рідними загиблих воїнів, з’єдналися у молитві за душі померлих. За лаштунками, як часто буває, усе виявилося не так пафосно і чесно. Втім, про це не розповідають на урочистостях зі сцени. Коли глядачі розійшлися, біля стенду з фотографіями загиблих героїв залишилися плакати рідні. Зокрема, родичі екіпажу танку 30-ї ОМБр, що згорів під Вуглегірськом 29 січня 2015-го.
Пальне і боєкомплект під час вибуху не дали екіпажу з трьох бійців жодних шансів на порятунок. Досі вдалося ідентифікувати лише одного загиблого — командира танку Олександра Шахрая (з села Левків Житомирського району). Півроку рідним дзвонили невідомі люди і тішили надією, що боєць поранений, одужує. А за якийсь час з’ясувалася жорстока правда, у яку не хотілося вірити: тіло ідентифікували за результатами ДНК.
Бійця поховали через 9 місяців після загибелі. Мати і дружина двох інших членів екіпажу — Миколи Хоречка і Тараса Гарбарчука — живуть у невідомості до сьогодні. Факт смерті встановлено через суд, але тіла безвісти зниклих не знайшли спочинку. Залишилися лише прізвища на меморіалі пам’яті, подекуди — це єдине свідчення, що людини вже немає.
На запитання: «Що вам повідомили про загибель бійців?», рідні відповідають відверто: «Вам сказати культурно, чи так, як нам кажуть?».
Пригадалася розповідь родича одного із загиблих бійців «тридцятки», котрий їздив у Дебальцеве, щоби знайти там тіло брата. Чоловік розповідав, як у понівеченій військовій техніці бачив обгорілі тіла бійців. Після нищівного бою тоді минуло достатньо часу, аби вони стали розкладатися, проте ніхто не забирав… Брата тоді він не знайшов, хоч довелося у буквальному сенсі руками гребти землю. На прохання забрати бодай когось із померлих, отримав відповідь сепаратистів: «Їдь звідси, а ми тут самі розберемося».
Якби держава тоді була «на місці», то чиновникам, очевидно, не довелося опускати очі, не знаючи, що відповісти зараз. Декому, як розповідають рідні, сумління не заважає грубити у відповідь, а на урочистостях казати «Героям слава»…
— Ніхто не подзвонив нам за рік і сім місяців. Ми жодного разу не зустрілися із командиром частини. Не знаємо, навіть, як він виглядає, — з болем розповідають близькі. — Ані підтримки психолога, ані якихось пояснень. Запрошують на заходи, де згадують про війну, хоча посвідчення учасника бойових дій отримав лише один член екіпажу! Усе дізнаємося і добиваємося самотужки. Дізналися з Інтернету, що хлопців наших нагородили орденами «За мужність. ІІІ ступеня». Щоб отримати ордени, нам чимало довелося вистраждати.
Зі Сходу їм дзвонили, шантажували, вимагали гроші і погрожували, що по частинах будуть висилати тіла, а самі вони теж «будуть гнити на полі». Цим людям довелося самотужки боротися з відчаєм і проходити усі кола пекла. Втім, у селі Радовель Олевського району та смт.Гоща Рівненської області (звідки родом загиблі) владі так і немає жодного діла до усіх цих поневірянь.
Військовий капелан на реквіємі сказав, що віддати життя за свою країну — то найвища жертовність. Проте досі залишаються безкарними ті, хто нівелює своїм ставленням цю святу істину.