КАМІНЬ НА ДОРОЗІ!
Світало. Коли минали другу вирубку, Микола зауважив:
— Там, далі, посеред дороги камінь лежить. — І порадив:— Давайте тут трохи походимо. Минулого року непогані гриби були.
Заїхали між сосни.
Микола давав вказівки:
— Ви тут ще не були, а я бував. І не раз. Тож, ліворуч, за вирубкою, гниле місце, багнюка. Гриби можуть бути тільки по краю березини. Можна походити правіше. Тут ростуть білі і польські, решітняки, зелені сироїжки, схожі на бліді поганки, але їстівні…
— Сам їх збирай!
— Баба з воза — кобила в курсі дєла! Коротше. Далеко в ліс не заглиблюйтеся. Тільки до болота. Глибше — можуть бути кабани. А он у тому мішаному лісі ростуть різні гриби. Можуть уже з’явитися і опеньки. Коротше, далі, ніж сто метрів по периметру, від машини не відходити. Щоб потім вас не шукати.
«СВОЇ» у ЛІСІ
Під’їхали червоні «Жигулі». Із салону почали висипатися грибники.
І — просто чудасія! Це були Миколині сусіди. Сімейство Поліщуків. Валентин, старший цієї команди, посміхаючись, одразу розвів руки:
— А чого це ви на наше місце приїхали?!
Микола зауважив:
— Хто вранці встає — тому Бог дає.
— А може, ви тут ночували?
— Певна річ! З дівчатами!
— А де вони?
— Гриби вже збирають. По цей бік лісу. Так що, вам повертати голоблі по цю сторону.
— Ну-ну. Красно дякуємо! — мовив Валентин і з відром подався до багнюки. За ним рушили і решта його команди.
Микола ж пішов у бік болота. А біля нього — серед дубів, беріз і осик — росли білі гриби, краснюки і бабки. А ще — скотерички, по-науковому — ковпак кільчастий. Це — сіро-жовтий гриб, приємний на запах і смак, за смаковими якостями не поступається печерицям, росте колоніями. За формою і на вигляд скотерички дещо схожі на мухомора, тому грибники обходять цього гриба стороною. І дарма!
КАБАНИ
У цій місцині стільки білих грибів Микола ще не бачив! На невеличкому клаптику мішаного лісу, зелений мох густо був обтиканий темно-вишневими шапками (такий окрас тут мали білі гриби). Великими і маленькими. Тож, збирав молодші гриби. Старих не брав. Трошки далі, в осичині, траплялися краснюки. Молоді, світлі, тверді, як дубки!
Заглибився в болото.
Ще кілька кроків — і Микола задерев’янів. Дух йому перехопило, і ніби зупинилося серце…
За кроків двадцять од нього, в багні лежали… кабани. Стадо було чималеньке, до десятків трьох тварин. Декотрі вепри вже звелися на ратиці. Але всі глипали на Миколу. А Микола — на них.
Взаємний «гіпноз» тривав недовго. Поки з Миколиних рук не випала корзина з грибами. Приземлилася вона якраз на суху гілку. В цій лісовій тиші вона тріснула так, ніби пролунав постріл.
І почалося. Кабаняче стадо рвонуло в один бік, Микола — в другий. Хоча він того не знав. Він думав, що всі три десятки тварюк женуться за ним.
Біг Микола довго. То через кущі, то через «чистий» ліс , то знову через кущі…
Як здавалося йому, що пробіг щонайменше кілометрів зо п’ять.
А коли повністю вибився із сил, — зрештою зупинився. Захекано притулився спиною до товстої осики. Полегшено перевів подих. Одяг — хоч викручуй.
Навколо було тихо. Ні шереху. Значить, кабани відстали.
Задзвонив мобільник. Це був Ігор:
— Ти де?
— Поки не знаю.
— Тобто?
— Кудись мене занесло. Драпаштаном шпарив.
— Добре, що він перецвів.
— А то що?
— Рослина отруйна. Можна очамріти, а то й копита двинути. У сімдесятих роках з цієї рослини виробляли препарат проти садових шкідників і колорадських жуків. Не знаю, може, й листя отруйне. Коротше, виходь з того драпаштану. А чого ти «шпарив»?
— Ой не питай…
— А казав, що «тут усе навпомацки знаю»!
— Буває. Щось водило.
— Я вже вийшов.
— Ну, добре. Спробуй покричати.
— Навіщо?
— Може, почуємо, де ти.
Микола почав горлати. Та його ніхто не чув.
Ігор спитав по телефону:
— А сигнал машини чуєш?
— Не чую.
— Добряче тебе кудись заперло.
— У мене батарея сідає.
— Не краща ситуація.
— І сірників немає.
— А сірники навіщо?
— Може, доведеться ночувати. Багаття палити. Щоб уночі вовки не зжерли і…
— Ти там не кіпішуй. Ми тебе знайдемо. Зараз ще посигналимо.
Потім зв’язок з Миколою обірвався взагалі. Мабуть, батарея таки сіла...