Декілька місяців тому на мою електронну пошту надійшов лист від одного незнайомого мешканця Мюнхена. Переглядаючи книги, що залишилися після смерті батька, він натрапив на військовий роман Альберта Боспера «Доброволець Борхович», надрукований у Відні 1958 р., і практично невідомий широкому колу читачів. У багатьох місцях роману згадувалося місто Новоград-Волинський. Мюнхенець спочатку міркував, що ця назва є авторською вигадкою, але потім встановив, що таке місто дійсно існує, і що за нього на рубежі 1943 і 1944 років точилися кровопролитні бої, про що ведеться мова наприкінці твору. Він почав шукати людей, які мають певні зв’язки з Новоградом-Волинським, і на одному інтернет-форумі прочитав мої коментарі. Між нами зав’язалося листування. На моє прохання, мюнхенець вислав мені ксерокопії кількох десятків сторінок, на яких згадується Новоград-Волинський. Після читання цих уривків відпали останні сумніви, але не все було ясно. Виникла потреба прочитати всю книгу...
Герой роману А.Боспера — колишній червоноармієць-кавалерист, селянин із Поволжя, син росіянина і місцевої німкені Григорій Борхович, який у серпні 1941 р. потрапляє в німецький полон. У концтаборі він страждає від голоду і виснажливої праці, але прислуховується до розмов німців, прагнучи запам’ятати якомога більше слів. Коли до табору прибуває комісія, яка пропонує полоненим добровільно перейти на службу до вермахту, Борхович і ще двоє погоджуються, бо це давало їм якийсь шанс вижити. Він потрапляє в артилерійську батарею на кінній тязі, де служить конюхом, використовуючи власний досвід у цій справі. У ворожому війську Борхович відчуває себе чужим і думає про втечу. «Але що буде зі мною у російському полоні? — питає він самого себе. — Розстріляють ...» І Борхович залишається. Єдина істота, якій він довіряє свої думки, — кобила Надя. Наприкінці 1941 р. батарея веде бойові дії на Тверському напрямі, потім — за Вязьму, зазнає втрат і відступає, а влітку 1942 р. її перекидають на Волинь. Автор описує мирний сільський пейзаж, який відкривається з вікон потяга: неозорі пшеничні лани, білі хатинки із солом’яними стріхами, квітучі соняшники, церква на пагорбі. У місячну ніч лунає багатоголосий спів парубків і дівчат у супроводі бандури. За рік природа сховала сліди, що залишилися тут після запеклих боїв.
Командування артбатареї висилає до Новограда-Волинського групу, яка має підготувати приміщення для розквартирування військ. У складі групи знаходиться унтер-офіцер Борхович. Автор дає коротку довідку: «Новоград-Волинський — повітове місто колишнього Волинського воєводства, розташоване на шосе Рівне — Житомир. Залізнична станція, перевантажувальний пункт сільськогосподарської продукції... Його мешканцями були селяни, ремісники, торговці. Тут була бригада міліції, військова комендатура, німецький ландвірт (керівник управління сільського господарства — Л.К.)».
Борхович та інші члени групи доповідають про своє прибуття у військовій комендатурі, отримують вказівки щодо використання робочої сили для ремонту приміщень. Далі йде опис приміщень, в яких мала розміститися артбригада: «Велетенський комплекс казарм на східній околиці міста, за мостом через Случ, по боках — шосе. Сім порожніх мурованих скринь зі стайнями, між якими простяглися казармові подвір’я. Позаду — вільна земля, а на ближньому горизонті, за зеленими деревами — білі плями, село Карва. Казарми перебували у тому самому стані, в якому їх залишили росіяни. Важке повітря, бруд, ганчір’я, кухонний посуд із засохлими рештками їжі, смердючі матраци із соломою в кімнатах, сміття у довгих коридорах і на сходах. Від опалювальних груб, що знаходилися у коридорах, смерділо холодною сажею і речами, які туди вкинули. У смітті поселилися щури. На голих стінах висіли портрети маршалів і навчальні плакати для артилеристів. У стайнях смерділо брудними підстилками і засохлим конячим гноєм. На казармових подвір’ях — сміття, гільзи, патронні стрічки, відкриті аптечки першої допомоги, скелет російського тягача з вантажівкою на буксирі. Вантажівка — теж скелет. Місто забуло про старі казарми. Людям вони не потрібні. Хіба що шафи можна використати. Їх звідси винесли, а портрети маршалів залишили. Але зараз казарми у Новограді знову стали потрібними. В одному будинку, з іншого боку шосе, розмістилася українська міліція. Там вони займалися стройовою підготовкою, співали, командували, рухалися».
Борхович разом з кількома солдатами отримує робочу силу в таборі для полонених, який «знаходиться в іншому кінці міста та охоплює величезну територію за колючим дротом з комендатурою, бараками, сторожовими вишками». Борхович мав ордер на 100 чоловік. Таку саму кількість він мусив повернути увечері. Порахував полонених і розписався в отриманні. Рахував він добросовісно, тричі перераховував і відштовхував одного за одним вбік, щоб не переплутати. «Полонені, — пише автор, — жалюгідні фігури у довгих, землисто-бурого кольору пальтах, куфайках, халатах, подертих кофтах, підв’язаних мотузками. Босоніж, у розірваних чоботах чи онучах замість взуття. Налисо обстрижені черепи, байдужі обличчя. Довгі викривлені спини височать над короткими, мішкуватими нижніми кінцівками, коліна виставлені наперед. Так рухалися вони, човгаючи й шкутильгаючи, повільним кроком, який вартові могли прискорити лише на якусь мить. Вкриті коростою, покалічені долоні. У пальцях з-під надто довгих рукавів одягу вони тримали іржаві зім’яті консервні банки на дроті, який знайшли десь у смітті. Інші носили їх на мотузку навколо попереку або прикріплювали до гудзика пальто. І миски брязкотіли, коли полонені починали бігти. Цей біг виглядав, як стрибки вгору і вниз лисих голів, хитання туди й сюди. Не люди, а велетенська маса з багатьма руками і ногами, смердючим ганчір’ям, тіні, що ледве трималися разом. Махорка, загорнута у папір, листя або зацвілу захисну накидку і схована глибоко під одягом, на голих грудях, була для них скарбом, амулетом останньої потреби.