Наїна (імена в матеріалі змінено) на кухню ввійшла з важким духом і втупилась у свого співмешканця Віктора — довгов’язого, сухореброго, з русявим коротко стриженим волоссям. Він якраз готував до чаю бутерброд.
По Наїниному невдоволеному обличчю Віктор одразу здогадався, що саме викликало в неї роздратування. Заправивши майку у спортивні штани, він насмішкувато поцікавився:
— Ну, що цього разу показували по ящику?
— Уявляєш, — мовила та з обуренням. — Один мерзотник убивав бездомних собак із такою жорстокістю… Ну, жах просто! І все це викладав в Інтернет! Та цього негідника затримала поліція!
— Ну ось маєш, — сьорбнувши ковток гарячого чаю, відказав Віктор. — Я ж не раз говорив: не дивись, Наїно, кримінал. Особливо, на ніч. Побережи свої нерви, а то погано закінчиш.
Співмешканка, років двадцяти п’яти, чорнявка, насупила чорні брівки:
— А що там ще дивитися? На який канал не переключи, — всюди кримінал!
— На жаль, у такому часі живемо, — зітхнувши, по-філософськи мовив Віктор. А відтак морщачи вузький лоб, наче щось пригадуючи, додав: — Хоча між кримінальними новинами і кримінальними серіалами є й інші програми. Веселіші. Наприклад, по «Першому» можеш подивитися «Няньку». Смішний, прикольний серіал.
Наїна, мов ображене дівча, надула губки. Затим пхикнула:
— Ця «Нянька» вже оскому набила! — І враз похопившись, з докором проказала. — А чого це ти, обормоте, сам чай п’єш? Мене не гукнув?
— Як це «не гукнув»? — Віктор здивовано подивився на жінку. — Звав тебе. Але ти вся була в екрані. Лише відмахнулася. І що ти тільки знаходиш у тих кримінальних новинах і серіалах?
— Те, що й ти у своїх «Хі-хі та ха-ха!» — парирувала Наїна.
Віктор витягнув руркою тонкі губи, хмикнув, а відтак заговорив словами лікаря:
— Зрівняла! То — гумор! Здоров’я! Позитивна, значить, річ! А кримінал — негативна! А звідси — всілякі болячки. Тобто, хвороби.
— Аааа, — дратівливо відмахнулась Наїна, наче від спасівської мухи. А затим кивнула в бік стола. — А чого чай і бутерброд відсунув?
— Не лізе, — понуро протяг Віктор, і на його вузлуватій шиї зарухався кадик…

Вчора до них приходили знайомі. «Зметикували» стіл. Сиділи довго. Пили-їли, співали-горло драли…
Після тих посиденьок Наїна з Віктором до обіду спали без задніх ніг.
Тепер же, сидячи за кухонним столом, Віктор докірливо похитував головою:
— Хоч би грамину залишили на похмілля.
Наїна захихикала:
— А коли це таке було?
— Бувало, ти ховала.
— То бувало!
— А може, таки щось заникала?
— Перехреститися тобі, чи що?!
— Вірю, вірю, моє золотко.
— Боож-же! — Наїна закотила очі і сіла на стілець навпроти співмешканця. — Як він мене назвав! — І банально докинула: — Щось у лісі здохло. — І вона несподівано роздобрилася. — Гаразд, збігай уже. Візьми «ліки». Тільки не довго.
Вікторове тіло вмить збадьорилося: очі запалали, лоб розгладився, спина вирівнялася. Чоловік відчув, наче у нього за спиною почали рости крила. Скажи йому: лети! І полетить!..
Проте для переконливості спитав:
— Справді бігти?
— Та не жартую я!..
Віктор відчув, що, ніби, і справді якась невидима сила підіймає його вгору. В небеса! Мов святого!..
Ще б пак! Дуже вже рідко Наїна буває такою щедрою. Особливо після вчорашньої сварні. Хоча вчора і був добряче напідпитку, але деякі епізоди збереглися в пам’яті. Он той, коли він Наїну обізвав хвойдою і «далеко» її послав… Ну, розповів непристойний анекдот. То що, за це йому треба годину читати мораль?
Хоча, сп’яну Віктор завжди обзивав Наїну образливими словами. Її це дратувало. У відповідь вона могла штурхнути свого кривдника, навіть ударити.
Тому, коли Наїна запропонувала Вікторові «збігати за ліками», то спочатку він не повірив її словам. А може, вона забула про вчорашню гризню? Навряд. Що ж подіяло? Ага! «Золотко»! Треба це слово взяти на озброєння. І часто його застосовувати!
Та, про всяк випадок, ще раз перепитав:
— То справді бігти?
Наїна почала злитися:
— Кажу ж: біжи! Бо зараз передумаю!
— Зрозумів. Лечу!

Наїна накрила стіл. Випивали. Говорили про те, про се. Як мовиться, про життя.
А коли Віктор захмелів, то його понесло. Пригадав Наїні її колишніх коханців. А потім багатозначно натякнув:
— Ти взагалі повинна мені дякувати!
У жінки враз підскочили догори вузенькі дугасті брівки:
— За що це?!
— Що я погодився з тобою жити.
Наїну, наче струмом пронизало. Вона мовчки підвелася зі стільця і вийшла з кухні. А за хвилину повернулася. З молотком у руці.
— Ти чого? — Віктор не повірив, що співмешканка пустить у хід свою зброю. — Ти чого, ідіотка?!
І він замахнувся на жінку. Але вдарити її не встиг. Молоток його випередив. Другий удар по голові був смертельним.
Хтозна, перед тим, як віддати Богові душу, чи пригадалися Вікторові його пророчі слова, що говорив Наїні в цей день — оті, стосовно перегляду кримінальних новин і серіалів, які її погублять?
Хтозна… Але, крім живої погубленої душі, той «кримінал» загубив і її, Наїну. Однак останнє слово має ще сказати суд.