Чотирнадцятого жовтня відзначаємо не лише величну Покрову Пресвятої Богородиці та День українського козацтва, а й нове важливе свято — День захисника України. Проте, як виявилося, в тилу у наших захисників — учасників та ветеранів АТО — стільки проблем, що їм не завжди до свят. Поки вони воюють, захищають — ними захоплюються, а коли, не дай Боже, повертаються на інвалідних візках чи з протезами замість рук і ніг — тоді захищати доводиться самих себе.
Два фронти є у сучасних захисників України: один — на Сході, інший — вдома. На одному — артобстріли в окопах, тяжкі поранення, на іншому — довідки, суди, бюрократія. Мирне життя ранить іноді болючіше, ніж зброя ворога.
Не з чуток про це розповідає Володимир Господинчик, котрий, стикнувшись із тривалим лікуванням та проблемами, очолив місцевий підрозділ всеукраїнської Спілки учасників, ветеранів, інвалідів АТО (СУВІАТО). З артобстрілу на Савур-Могилі його винесли ледь живого — досі з тіла витягають осколки, бо вціліла лише права рука, молодий чоловік пережив 27 операцій, отримав інвалідність.
Про це він, як й інші захисники, говорить небагато. Більше Володимира непокоять проблеми хлопців, котрі повертаються додому і змушені переживати тут «другу війну». Як тоді, коли він добирався у Житомир на лікування, а водій вигнав його — учасника АТО — з рейсового автобуса. То був лише початок повернення до мирного життя, дуже скоро офіцер зрозумів: «Якщо самі собі не допоможемо, — ніхто не зробить цього». І додає: «Не відкриваються лише ті двері, у які не стукають».
— Як кажуть, за державу образливо. Ми не говоримо про пріоритети для учасників АТО, ми говоримо про людське ставлення, — розповів мені по телефону Володимир, перебуваючи на черговому лікуванні у київському шпиталі. — Проблеми є з обіцяним матеріальним забезпеченням та земельними ділянками, хоча чергу на ділянки вдалося вже наполовину закрити. (Усе місто переповідає історії, як АТОшникам пропонують ділянки біля кладовища чи за об’їзною дорогою, залишаючи для «обраних» пристойні ділянки — авт.). Найбільша проблема — психологічна реабілітація, бо немає психологів, здатних працювати з тими, хто був на війні.
Натомість, як розповідає Володимир, є рейсові автобуси, що не зупиняються на зупинках, де чекають учасники АТО, які їдуть на службу. Є рідні безвісти зниклих бійців, яким дзвонять слідчі і просять прийняти бодай якісь останки (без підтвердження ДНК), щоб хоч щось поховати та закрити справу. Є підприємства у місті, куди хлопці з АТО повертаються інвалідами, і де їх нерідко «виживають» з роботи, хоча саме зайнятість є для них найкращою реабілітацією. Тому одні, якщо дозволяє здоров’я, змушені знову підписувати контракт з армією, ще хтось шукає нову роботу, інші бачать вихід у горілці…
Багатьом у таких умовах надає підтримку новоградська спілка — СУВІАТО. Сьогодні тут нараховується близько двохсот учасників та ветеранів АТО, 30% з них — продовжують служити у Збройних Силах. Разом вони допомагають захисникам добиватися пільг і реабілітації, звертаються із запитами до Президента і народних депутатів, надають юридичну допомогу, співпрацюють з волонтерами, підтримують рідних та дітей загиблих, відвідують могили побратимів, відкривають на їх честь меморіальні дошки, організовують патріотичні акції.
Одні безмежно вдячні цим сильним духом ентузіастам, а є й такі, хто бачить у їх волонтерській роботі «відмивання» грошей чи чиїхось імен. «Багато говорять неправди, але мене ці розмови не зупинять, — коротко відповідає на це Володимир. — А День захисника буде святом для нас тоді, коли здійсняться усі обіцянки, дані учасникам АТО».
Будьмо уважнішими до їх проблем, кожен — на своєму місці. І це буде куди дієвішою реабілітацією, аніж красиві святкові слова.