www.zvyagel.com.ua







Праздники Украины

free counters
Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
Сайт Свято-Троицкого кафедрального собора г.Новограда-Волынского Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


«Живи за нас обох»

21 Жовтня 2016 | Оприлюднив: | 299 просмотров
1 vote, average: 5,00 out of 51 vote, average: 5,00 out of 51 vote, average: 5,00 out of 51 vote, average: 5,00 out of 51 vote, average: 5,00 out of 5 (1 оценок, в среднем: 5,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

«Життя несправедливе, але все одно прекрасне». Це один із уроків двічі фіналіста Пулітцерівської премії Регіни Бретт із книги «Бог ніколи не моргає». За дивним збігом обставин, я читала цю реальну історію американки, котра одужала від раку і поділилася зі світом уроками свого оптимізму, коли до нас у редакцію прийшла звягельчанка Лілія Калінська.
Захоплива і непроста життєва історія її чоловіка — талановитого фотографа-анімаліста Віктора Калінського — теж є прикладом того, що життя готує нам часом страшні випробування, і з них далеко не завжди вдається вийти з хеппі-ендом. Прожити відведений час по-максимуму — завдання непросте, але є сміливці, яким це під силу.
Минув рік, як 48-річний Віктор через рідкісну хворобу пішов із життя. Пам’ять про нього живе не лише у теплих спогадах рідних. Живе вона й в унікальних фотографіях птахів — вони настільки захоплюють високою якістю, що схожі на знімки з популярного науково-географічного журналу «National Geographic». Ми часом занадто мало знаємо про талановитих земляків, тож хочемо розповісти про прекрасний творчий доробок, який фотограф залишив у спадок світу. І це — не перебільшення, адже авторські світлини передивляються в Інтернеті користувачі різних країн.

МРІЯ — ЗІБРАТИ КАДРИ УСІХ ПТАХІВ НАШОГО РЕГІОНУ
Зайдеш, скажімо, на фотопортал rasfokus.ru — і ти пропав, бо тебе захопила майстерна спостережливість фотографа, повз якого не проминула жодна деталь! От ви, наприклад, бачили колись задумливого птаха? А сердитого? Чи закоханого? Стурбованого, зацікавленого? Так-так, йдеться не про людей з різноманітним спектром емоцій, а про птахів.
Неймовірно й те, що на кадрах з фотополювання Віктора — птахи нашого регіону! Ви гадали, що вони звичайні, непримітні? Зовсім ні. На цих знімках вони надзвичайні — такі, яких нам завше бракує часу побачити і почути: зі своїм характером, зовнішністю, особливостями, уподобаннями. Фотограф володів ще й почуттям гумору, називаючи свої роботи: «Я — Зорро!», «Кохання у кущах», «У когось пальці віялом, а у мене — пір’я», «Принесіть мені подушку», «Улітаючий сніданок»…
Віктор свого часу був моряком дальнього плавання, потім — бізнесменом. З дружиною вони відкрили магазин автозапчастин, але з дитинства його вабила природа —хотів стати лісником або геологом, бо йому було затишно і комфортно у лісі. Напевно, звідси родом ще одна його мрія — зібрати у своєму портфоліо кадри усіх птахів нашого регіону. Це значною мірою йому вдалося.
НЕМАЄ ЗАВТРА — ЖИВИ СЬОГОДНІ!
Коли у Віктора виявили дуже рідкісне захворювання (онкологія легеневої плеври), лікарі від рідних не приховували, що у світі такі операції роблять хіба що в Америці, на волонтерах. Із цим діагнозом люди живуть не більше трьох місяців, у кращому випадку — десять. Родина намагалася створити усі умови, аби дати Віктору шанс — купували найкращі ліки, дружина проводила увесь свій час поруч. Він прожив після встановлення діагнозу десять місяців і два тижні.
«Дуже важко жити, знаючи, що у тебе немає завтра…» — сказав він, дізнавшись, хоч і не одразу, про свій приречений діагноз. «Тоді давай будемо жити сьогодні і сподіватися, що у нас буде завтра!» — за надію, як за рятівне коло, вони схопилися і не відпускали її до останнього дня.
— Людина часом інтуїтивно відчуває, що їй відведено не так багато, — розповіла Лілія. — Віктора не стало у 48 років, а коли нам обом виповнилося 40, ми вже тоді кардинально змінили наше життя. Акцент на бізнесі поглинав увесь наш час, і ми, нарешті, зрозуміли: треба зупинитися, адже так багато залишається непрожитим! Стали влаштовувати цікаві вихідні, виїжджати у ліс, гори, на морське узбережжя. По-новому відкрили для себе класиків — читали вголос Булгакова, сучасних письменників, а потім обговорювали прочитане...
ФОТОЕКСПЕДИЦІЇ НА ДВОХ
Ми — покоління 90-х, — згадує Лілія. — Хоч у нас обох вища освіта, але свого часу ми змушені були піти заробляти на ринок. Свої мрії, захоплення — усе відклали на потім.
А якось Вітя сказав мені: «Так хочеться фотографувати...».
У нас були плани: добудувати магазин, ще щось зробити, але я сказала: «А давай усе відкладемо і купимо тобі фотоапарат, який ти захочеш!» Ми так і зробили. З цього почалася його творчість.
Він був максималістом — завжди прагнув зробити кращий кадр, ніж попередній, і вони не шкодували грошей та зусиль для цього.
Якось Віктор зауважив: «Птахи мене бачать і бояться». З дружиною придумали спеціальну конструкцію для маскування — камуфляжний намет, який допомогла пошити мама. Усю «екіпіровку» — намет, штатив, фотоапарат — Лілія носила за чоловіком. Коли він, захворівши, вже не мав сил. А потім вони обоє отримували задоволення від того, що ці рідкісні кадри могли бачити друзі з різних країн.

Вже коли Віктора не стало, вони просили Лілію, щоб не закривала його сторінку у мережі, аби мати змогу продовжувати милуватися його знімками.
— Тепер, йдучи по вулиці, я чую і розрізняю голоси пташок. Мене цьому навчив чоловік, — з тремтінням у голосі і сльозами на очах згадує жінка уроки, що змусили подружжя цінувати кожну мить. — Знаєте, ми часто відкладаємо життя на потім — думаємо, що будемо жити сто років...
Історії появи багатьох знімків вражають. Коли Віктор захворів, доля подарувала йому зустріч із фотографом, котрий допоміг організувати ризиковану фотозйомку над урвищем на Київщині. Носив його обладнання, позичив дуже дорогий об’єктив.

Інший яскравий кадр — щоглика — зроблений (у це важко повірити) у нашому місті, на вулиці Леваневського! Ще один, на якому зображена яструбина славка, — у Пилиповичах! «Він уже не міг самостійно пробиратися по хащах, тому я протоптувала йому шлях, ставила спорядження, а він ховався у кущах і фотографував», — згадує дружина процес фотозйомки.
— Ми все робили у житті разом, були однодумцями. Коли йшли на вибори, то у нас був єдиний кандидат і єдина партія. Коли почався Майдан, Вітя мені сказав: «Я більше не можу слухати, як ти кожен день співаєш Гімн. Треба поїхати і побачити усе на власні очі!».

Сказано — зроблено. Вони поїхали, змонтували про Майдан відеоролики на англійській мові, зробили фотографії — друзі за кордоном хотіли знати про події в Україні не з новин, а від них.
ЙОГО СВІТЛИНИ МОГЛИ БИ ЗРОБИТИ ЦІКАВІШИМИ УРОКИ БІОЛОГІЇ
Лілія продовжує справи, розпочаті ними разом. Днями вона забрала з друкарні листівки, на яких надруковані фото чоловіка. Ці листівки невдовзі побачать люди у різних країнах. Вона збирається архівувати усі його кадри і сподівається, що по них у школах вивчатимуть птахів. Вже зараз готова розповсюджувати ці знання, розповідаючи дітям історії про пташок на світлинах чоловіка.
А ще жінка продовжує популяризувати Україну в світі — це вони колись теж робили разом. Займається посткросингом (обмін листівками усього світу), а на її листівках, які вона надсилає в інші країни, — обов’язково завжди Україна. Нині у колекції звягельчанки 1,5 тисячі листівок зі 150 країн світу!

* * *

Вже коли вони розуміли, чим закінчиться їх історія, Віктор сказав дружині: «Живи за нас обох». І вона виконує його настанову — продовжує бути активною, працює, подорожує, спілкується з друзями по всьому світу, вільно володіючи іноземними мовами.
У кожному її кроці відчувається, що Віктор далі присутній у житті Лілії, і що так буде завжди. Бо у пам’яті про нього, у їх сині, у спільних незавершених планах — її сила.

Юлія КЛИМЧУК

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , ,