www.zvyagel.com.ua







Праздники Украины

free counters
Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
Сайт Свято-Троицкого кафедрального собора г.Новограда-Волынского Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


«Коли український прапор піднімається, то усі діти плачуть»

11 листопадаа 2016 | Оприлюднив: | 50 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

Cаме до нашої «Школи лідера» звернулися представники міста Баранівки з проханням активізувати молодьЯК НАША «ШКОЛА ЛІДЕРА» НАВЧАЄ БІЛОРУСІВ І РОСІЯН ЛЮБИТИ УКРАЇНУ
Без таких людей у житті не було би яскравих спалахів, та й в освіті усе було би лише так, як «книжка пише». Але такі люди є, і вони не бояться розповідати про власні досягнення, втілювати амбітні плани, хоч їх завзятість у декого може викликати заздрість. Втім, заздрість — це прерогатива банальності, а керівник гуртка «Школа лідера» і методист Палацу дітей та молоді (ПДМ) Олена Костюк понад усе не любить «банальщини». Вона любить дітей, діти люблять її, і разом вони підкорюють вершини у місцевій «Школі лідера».
Нещодавно гуртку виповнилося десять років. За цей час лідери учнівського самоврядування встигли реалізувати у Новограді багато проектів. Олена Костюк проводить тренінги з лідерства не лише для дітей, а й для керівників позашкільних закладів, батьків. Разом активізують молодіжний рух у місті — організовують флеш-моби, екологічні та волонтерські акції, беруть участь у підтримці дітей-сиріт, сімей учасників АТО, ветеранів Другої світової. Найбільша гордість — перемоги у міжнародному таборі «Криничка». Нещодавно учні-лідери ділилися досвідом з Баранівкою, яка запросила на «Молодіжний міст», ще є маса запрошень до співпраці. Чим живе «Школа лідера», — про це наша розмова.

— Олено Євгенівно, ви — керівник гуртка, працюєте лише на півставки, а ентузіазму у вас стільки, що у жодні ставки не вмістити. Таких, як ви, називають «білою вороною»?
— Так, це про мене (сміється — авт.). Коли я працювала у школі, то мене справді називали «білою вороною». Я могла двієчнику поставити п’ятірку, і «неудачники» у мене починали вчитися. Я шукаю для цього можливості. Скажімо, завжди на уроках літератури робила театралізацію п’єс. Коли мені нецікаво працювати, то я звільняюся. Якось із цього приводу один директор школи почав на мене кричати. Я запитала: «Чого ви кричите? Я не можу тут працювати». Діти ледве на коліна не ставали, щоб я не йшла… Бо зі мною дітям легко. Я можу у теніс пограти з ними на перервах! Субординація при цьому, зауважу, завжди присутня.
— Вас знають як очільницю «Школи лідера». Кому належить ідея?
— Це була ідея директора ПДМ Ольги Добровольної. Мені подобається працювати зі старшокласниками, тому я взялася реалізовувати. Для мене найголовніше, щоб діти бачили результат і знали, що вони комусь потрібні. Лідерським якостям не навчають у школах, бо немає такого уроку. Для мене це не гурток, а сім’я, тому він має успіх серед учнів. Батьки приводять до мене дітей змалку, хоч вимога — з 14 років.
— А як відбувається відбір до гуртка? Вам рекомендують учнів зі шкіл?
— Спочатку була така домовленість, але мені нецікаво брати готових «зірок». Мені цікаво знаходити лідерські якості і розкривати їх. Коли дитина нічого не уміла, а потім зрозуміла, що може дуже багато! Прийшов, наприклад, до мене хлопчик-спортсмен. У школі до нього приклеїли це тавро, що він лише «спортсмен». Зараз він і ведучий, і співає, і в агітбригаді працює. Розумієте, діти часто не знають, на що вони здатні.
— Чи усі розуміють, що для вас — усі діти однакові? Адже у школах завжди є «любимчики» та «антигерої».
— Не усі розуміють. «Я хочу, щоб ви зробили з доньки людину», — сказала мені одна мама. У мене у театрі «Форум» була роль сироти, я запропонувала. Жінка сказала: «Ви хочете принизити мою дитину». «Тоді не водіть більше до мене», — відповіла я. У іншому випадку привели 10-річну дівчинку, я теж одразу дала їй роль. Сказала, не справиться — не займатиметься. І дитина зрозуміла, що від неї залежить.

Я вчу їх: або пан, або пропав. Постійно треба думати, вчитися, ризикувати. Скільки би я не читала лекцій про лідера, — зрозумієш лише «у бою»: на тренінгах, у агітбригадах, на сцені Палацу культури, бо саме мої діти — ведучі міських заходів. Не можу сказати, який випуск у мене був кращим. Був випуск, коли були самі хлопці. Причому такі, які у школах не могли реалізуватися. Я з усіма тримаю зв’язок, пізніше вони приходять до мене з сім’ями, дітьми…
— У вашому характері і стилі роботи дивним чином поєднується вимогливість і дружба до дітей.
— Мені з дітьми завжди цікавіше, аніж з дорослими. Моя специфіка роботи — швидкість реакції, експромти, відсутність страху. Ми при зустрічі обіймаємося, цілуємося, я кажу їм: «Ви — найкращі». І це діє! Це не зіркова хвороба, просто діти починають вірити у себе!
Усе засновано на демократії, не люблю довгих репетицій. Даю можливість обирати ролі, але вивчити їх треба у короткий строк. Діти звикають до швидкої реакції на завдання. Питаю: «Хто готує декорації?» і чую: «Я!». «Хто займається дизайном?» і знов: «Я!» тощо. Ось цього прагну: коли лідерські якості є, нема: «Не хочу», «Не буду». Відтак ми можемо за лічені дні підготуватися до обласного чи міжнародного конкурсу. Кажу дітям: «Якщо зганьбитеся, — мені буде соромно». Мої учні, я це знаю, не будуть поганими людьми. У них людські якості — у пріоритеті.
— Як свідчать перемоги ваших учнів, те, за що ви беретеся, — приречене на успіх. Чому так?
— Я така за вдачею. Не можу поїхати на всеукраїнський чи міжнародний рівень і не перемогти. Для мене третє місце — це жах. Не навчалася хореографії, але коли мої діти танцюють, — вони найкращі, коли співають, то журі думає, що це — вокальний ансамбль. Я цим живу — о четвертій ранку можу писати сценарій для виступу.
— Ви займалися науковою роботою — писали маршрут екологічної стежки «Перлина Звягельщини», зайняли перше місце в області. Чому не вдалося реалізувати цей проект у місті?
— Не було підтримки, тому не вдалося. На маршруті треба робити стенди, прибирати місцевість. У нас із цим дуже «туго». Ми прибираємо десять років Смолку, хоч самотужки дітям це не під силу, бо там шприци і злісні сміттярі. Ми створили екологічний патруль, фотографували безлад, хотіли зробити бігборд з усім цим неподобством… Запрошували патрулювати з нами правоохоронців, а вони не підтримали. Самі ходили по подвір’ях і пояснювали людям, що треба за собою прибирати. Стукали у двері, нам часто не відкривали, спускали собак на нас. Ледве добилися від міської ради, щоб нам давали рукавиці і пакети. А сміття стільки, що ніяких пакетів не вистачить! Було й таке, що сміття вчасно не вивозили, і його розтягували собаки. А це ж діти працювали, як можна?!
— Ким із випускників пишаєтеся найбільше?
— Дуже багато. Усі мої учні поступили на безкоштовні факультети. Серед найперших випускників — Дарина Михальчук, закінчила Академію МВС, працює юристом у столичній компанії. Дзвонить, каже: «Євгенівно, я вас люблю!» У мене є журнал, де діти пишуть, що їм дала «Школа лідера». Сашко Широкопояс, який у Житомирі очолює силову структуру, написав: «Ви мені показали, яким я є». Валя Гембарська навчається на журналіста у Києві, написала: «Бажаю вам хороших людей на шляху і вибачте, що ми мало бачимося. Я вас ніколи не відпущу». Юля Мікац здобула освіту дизайнера, нещодавно стала переможницею фахового конкурсу. Я йду по вулиці, а вона мені стукає у вікно, усміхається. Наташа Михальчук у Малій Академії наук, каже: «Олено Євгенівно, якби не ви…» Віка Бобер закінчила університет Шевченка, була в Америці. Даня Клімов, Тарас Лавренюк, Даша Гордійчук, Ілона Ющенко, Едгар Чайковський, Сергій Мельников, Богдан Яцук — вони усі навчаються у різних містах. А мене називають другом, дзвонять, пропонують зустрітися.
— Ваш неординарний підхід до роботи проявився і тоді, коли постало питання продовження участі у міжнародному таборі дружби слов’янських народів «Криничка» у Білорусі. Чому вам довелося їхати туди зі скандалом?
— Рогачов — наше місто-побратим, ми туди їздимо шість років поспіль. Коли почалася війна, у 2014-му, то ми не поїхали. А коли у 2015 році я сказала, що ми таки поїдемо, то нас не хотіли відпускати. Вважаючи, що у цій політичній ситуації я везу дітей на розстріл. Але я вважаю, що патріотизм і любов до України, яку ми там демонструємо, багато що здатні пояснити людям із сусідніх країн. Команду з Новограда, яка презентує усі ці роки Україну (єдина!) люблять і поважають. Коли ми туди несподівано приїхали після перерви, то усі зашепотіли: «Україна приїхала!» І керівник московської (!) команди сказала: «Терміново підготувати усе для української команди!» Так, ми дружимо. Переконана, що діти до політики не мають відношення, тому продовжуємо їздити. Батьки мене підтримали, сказали: «Відпускаємо дітей лише з вами».
— Чим ви вражаєте у міжнародному таборі, що привозите усі можливі нагороди і кубки звідти?
— Авторськими сценаріями. Щороку якась родзинка присутня: то реп співаємо, то вистави такі, що усі одразу розуміють, що це — перше місце. А ще — черлідінги, фести, флеш-моби, театри, пантоміми, — усе авторське.
Це — школа життя. Крім того, що ми живемо у таборі, готуємо їсти і рубаємо дрова, щодня — по шість заходів. Перемогти команди столичних і обласних міст слов’янських країн дуже важко, але ми жодного разу не приїхали без 1 чи 2 місця. Нас завжди питають: «А скільки мільйонів живе у вашому місті?».
— Тепер інше поняття вкладаємо у поняття «слов’янські народи». Як вам вдається залишатися осторонь політики?
— Мені подобається, скільки Білорусь робить для дітей. Цього, на жаль, у нас немає, тому доводиться їздити до сусідів. Найвища відзнака у таборі — Кубок дружби дітей слов’янських народів. У нас їх — три. Цього року я привезла одразу два кубки, Росія нам теж присудила! Коли в країні війна, ми без жодної політики спроможні довести, що ми — переможці. І коли наш український прапор піднімається, то мої діти усі плачуть. І жодного слова про війну...
Щоб засвідчити любов до країни, — не потрібна політика. Лише ми готуємо борщ у таборі, лише у нас на День України усі триста табірчан були з синьо-жовтими прапорцями! Там на високому рівні облаштування території. Намети, килимки, сокири — веземо з собою. Перші два роки — потягом, за батьківські кошти, з пересадками. Зараз нам заступник мера Сергій Колотов допоміг із транспортом, спонсор нас возить.
— З якими проблемами доводиться стикатися у роботі?
— Зі школами — чомусь до мене не завжди охоче відпускають дітей, бо вони розкриваються у мене, у школах їм стає нецікаво. Проте, хто не дає педагогам розкривати дітей? Якщо цікаво на моєму гуртку, — отже, я даю те, чого немає в школах? Звісно, не усі можуть писати авторські сценарії, простіше взяти з Інтернету. Дуже важливим є уміння працювати в команді.
— Серед ваших акцій — марш миру та хода учнів із касками на демонстрації до 9 Травня.
— Мій батько пішов на війну у 16 років і рано помер. Коли діти несуть на демонстрації 9 Травня залізні каски воїнів, то саме діти «Школи лідера» очолюють колону. Ми розробили чотири екскурсії по місту, по пам’ятках історії Другої світової. За 6 років біля трьох тисяч дітей взяли участь у проекті. Якось один хлопчик підійшов до мене і спитав: «Скажіть, яка війна страшніша? А мій тато повернеться?» Це морально дуже важко, тому я завжди закінчую цю екскурсію темою АТО.
— Серед освітян ви не завжди зустрічаєте однодумців, а серед батьків?
— Батьки — це мої друзі. Переконана, щоб гурток був успішним, — потрібно працювати з батьками. Жодних питань я не вирішую, щоб не обговорити з ними. Ви ж знаєте, що батьки рідко присвячують достатньо часу дітям, а я даю таку можливість. Батьки ходять до мене на тренінги з дітьми, на суботники, на свята приходять. А секрет — у кредо нашої організації: «Життя — лиш мить, яка триває вічність, тримай в долонях чисте джерело. І збережи цю неповторну дійсність і, озираючись, залиш своє тепло».

Інтерв’ю вела Юлія КЛИМЧУК

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , ,