www.zvyagel.com.ua







Праздники Украины

free counters
Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
Сайт Свято-Троицкого кафедрального собора г.Новограда-Волынского Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


«Ув’язнений» під золотими куполами святині…

09 Грудня 2016 | Оприлюднив: | 135 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

АБО ПРО ТЕЛЕПЕРЕДАЧУ, НЕМІЧНОГО ДІДА, КИЇВСЬКУ КВАРТИРУ, ТАНЦІ НА ПШЕНИЦІ І СПРАВЖНІХ П’ЯНИЧОК НА СЕЛІ
Долі старих людей, часом, разюче схожі одна на одну — немічність, низка нажитих хвороб, неувага рідних, близьких, оточуючих…
Щоправда, є і винятки. Але про них трохи пізніше.
Позаторік, у листопаді, у «Звягелі», ми розповідали історію («Прокляття колишнього партизана») про 92-річного Василя Степановича Трофимчука, учасника Великої Вітчизняної війни. Його осіла хатина ховалась у старих яблунях та вишнях, поблизу огорожі колишнього маслозаводу. Ця ділянка території межує із с.Наталівка.
У нарисі розповідалося про нелегке життя В.С.Трофимчука, його самотність (на той час родичів у нього не лишилося). Йшлося і про 10 тисяч гривень, котрі старий партизан багато років збирав на операцію (мав клопіт із зором). Та якісь дві пройдисвітки, котрі в кінці жовтня того ж року, ввірвалися до діда в хату і, побивши його, забрали ті гроші.
В історії, про яку хочемо вам розповісти нижче, і яка трапилася знову у листопаді, але на два роки пізніше, йтиметься також про 92-річного ветерана війни. І, як не дивно, мешканця с. Наталівка. Щоправда, «незаконного» мешканця…

«В’ЯЗЕНЬ ДОМАШНЬОГО УТРИМАННЯ»
Саме під такою гучною назвою на одній із популярних українських телепередач («Стосується кожного») розповідалося про 92-літнього Андрія Тимофійовича Глущенка, учасника Другої світової війни і в’язня фашистського концтабору.
Але говорилося не про колишні військові звитяги старого чоловіка чи поневіряння у фашистських концтаборах, а про те, як півроку тому (насправді 10 років, — прим. авт.) А.Т.Глущенко ніби переписав квартиру в Києві на свою племінницю — Зою Пилипівну Завертану, яка пообіцяла доглянути діда до смерті.
Разом із тим ішлося на телепередачі й про сьогоднішнє, начебто, жахливе життя цього немічного чоловіка, про що й повідомили каналу активні і співчутливі до будь-якого горя односельці А.Т.Глущенка. Саме вони завітали до оселі глухого, сліпого ветерана і виявили, що в того немає чого їсти-пити, що чоловік «ходить» під себе…
На столі сусіди також знайшли записку-інструкцію доглядальниці, де племінниця звертала увагу на розсольник, кашу, рибу і котлети, якими потрібно годувати діда двічі на день. Але найбільше обурило сусідів те, що собаці, курям і гусям треба давати їсти… тричі на день!
Тож, мешканці села зафіксували на фото ті всі неподобства і відправили їх до відомого телеканалу.
Працівники телепередачі не забарилися, десантом висадилися в Наталівці, перевірили обстановку і повернулися. А незабаром усіх винуватців події зібрали у себе в студії…
Дісталося ж тоді племінниці. Від мешканців рідного села. Особливо від пані Людмили, яка запевняла присутніх у студії, що продукти, які лишила племінниця, закінчилися на другий день. А борщ, мовляв, що стояв на газовій плиті, наварила вже доглядальниця.
Хоча Зоя Пилипівна впевнено доводила, що все те було, що оточила діда своєю увагою, піклується про нього, і не може збагнути, для чого «на порожньому місці розгортають скандал»? Вона впевнена, що сусіди скористалися її відсутністю і вирішили її «підставити».
Потім до студії запросили двоюрідну онуку ветерана — Катерину. Вона почала з того, що обурена на Завертану З.П. за те, що та дістала в Києві чотирьохкімнатну квартиру, знущається над дідом, чекаючи його смерті.
Присутній експерт запитав у новоявленої родички:
— А де ви були?
— А мені ніхто навіть не сказав.
— А що говорити? Ви самі провідували діда?
— Ну, я телефонувала… Ну, чому я не провідувала дідуся? Бо там калітка завжди закрита. Ми не знали, що він там має бути, бо він прописаний у Києві.
Хтось із залу назвав її слова маячнею.
Однак своє слово вставив і селищний депутат:
— Ви кажете, чого не цікавитеся, чого не заходите… А як туди заходити, коли там на калітці постоянно висить замок.
Із присутніх експертів поцікавилися в двоюрідної онучки, чому та за 10 років жодного разу не перевідала немічного родича?
Виявилося, що 10 років тому Катерина дзвонила дідові в Київ, і той, ніби, плакав у трубку, кажучи, що, переписуючи квартиру Завертаній, цим підписав собі смертний вирок.
Експерт знову запитав:
— А крім того, що дід плакав, він просив допомоги?
Катерина:
— Він сказав, що дороги назад у нього немає. Те, що зробив, те зробив. Потім ми ще намагалися зв’язатися, але там чи скидали трубку, чи не піднімали її.
Потім двоюрідна онука додала про смерть дідового сина, десятирічної давності, і що їх навіть про це не повідомили.
Завертана З.П. закликала не вірити словам родички.
Потім студія показала відеоролик перебування журналістів каналу в київській дідовій квартирі. Прийняли їх там люб’язно. Розповіли про себе, показали кімнати, собачку, а також старовинні меблі, що залишилися від діда.
Двоюрідна онука не стрималась, кинула в зал:
— У них собака краще живе, ніж дід!
І знову суперечка з експертами. Мовляв, чому ви, онучка, самі не взяли опікунства над дідом?
Та сказала, що їй заважали те зробити.
До неї пролунало слушне запитання, мовляв, чому вона та й сусіди з чуйним серцем, не повідомляли у відповідні служби.
Виявляється, повідомляли. Тільки селищного депутата, саме того, що був присутній у студії. Він і дзвонив Завертаній З.П. у Київ і сказав їй негайно повертатися до Наталівки, щоб та взяла документи, прийшла до сільради і пояснила, звідки тут узявся цей дід…
Потім з’ясувалося, що двоюрідна онука мало що знала про свого діда. Чула, що той, ніби, був у концтаборі, а після війни варив мило і мав у Києві квартиру. Згадала і Зою Завертану, яка часто колись їздила до Києва і «підпоювала» сина Глущенка, який помер від цирозу печінки…
Зрештою, надали слово Завертаній З.П. 64-річна племінниця вийшла до студії й одразу зізналася, що ніяк не може збагнути, чому ці родичі причепилися до неї. Повідомила також, що за три роки ніхто з родичів ні разу не перевідав діда.
Експерти зробили Зої Пилипівні зауваження:
— Так там же все закрито!
— Яке закрито?! — дивувалася та. Запевняла, що то неправда, що кажуть сусіди і родичі.
Знову суперечки. Завертана звернулася до Людмили, нагадавши тій, як у переддень від’їзду до Києва, частувала її горілкою, котлетами тощо.
Та не відпиралася. Каже, що було таке діло.
Потім Зоя Пилипівна розповіла, що від’їжджала до Києва на тиждень. Тому наготувала їжі дідові на три дні. А далі варити їжу домовилася із доглядальницею Оксаною.
Далі не обійшлося без ексцесів. Ображена Зоя Пилипівна кинула невеличкою мисочкою у Людмилу, котра заявляла, що з тієї посудинки годувала вмираючого діда…
Довелося всіх заспокоювати.
Потім ведучий запитав у Завертаної про оту записку. Мовляв, чому тварин треба годувати тричі на день, а діда — двічі.
Зоя Пилипівна відповіла, що дід ніч «гуляє». Тобто, всю ніч сидить, куняє. З 5 ранку до 12 дня він спить. Потім просинається, «зробить свою справу», поїсть і знову спить до 17-19 години. Після того вечеряє і знову лягає спати.
— То коли ж мені годувати його три рази?
— А вночі, хочете сказати, він не хоче їсти?
Виявляється, дає племінниця і вночі.
Тоді ведучий запитав:
— А який же сенс їм вас підставляти?
— Не знаю я…
Експерт-жінка зауважила, що 10 років ніхто не знав, не турбувався про діда, а тут раптом чогось всі про нього згадали. До того ж, дід із власної волі переписав квартиру Зої Пилипівні, яка, до речі, за законом не повинна його доглядати, бо ніяких угод не заключали. А вона доглядає діда.
10 років! А сусіди і родичі, які прийшли до оселі і побачили, ніби, жахливу картину, то чому не викликали поліцію і соціальні служби? А чомусь швиденько зробили фото. І хтозна, чи вони — ці фотографії — робилися за один раз.
На останок експерт-жінка додала:
— Як на мене, то моральні якості Зої Пилипівни набагато вищі за сусідів і родичів, які перебувають у студії.
Вислухали і доглядачку А.Т.Глущенка Оксану Кучер.
Ось що вона сказала:
— Я була в шоці… Коли я діда покормила і якраз підмітаю там крошки, — заходять у хату п’ять чоловік. Я не знала, що робити, що говорити. Вони почали бігать по хаті. Казали, що дід мокрий був. Він випадково перевернув відро. Так, продукти потім я свої давала, бо та їх викинула. Я йому і борщ варила, і капусняк. Батони купляла. Все він їв…
Потім журналісти поцікавилися в Оксани Кучер:
— Як ви думаєте, для чого все те роблять сусіди і родичі?
— Мабуть, на квартиру претендують…
Двоюрідна онука віднікувалася, мовляв, не треба їй та квартира…
Показали сюжет із колишніми дідовими сусідами, які зауважили, що Зоя Завертана завжди добре дивилася за дідом. І мила його, годувала, памперси купувала. А те, що худий дід, то він із дитинства такий.
Потім показали черговий сюжет, як Завертана З.П. доглядає за дідом: виносить після нього відро, годує, голить, перевдягає…
Потім у студії з’явилася колишня подруга Завертаної і повідомила присутнім, що бачила, як Зоя Пилипівна била діда.
Завертана З.П., наче, вжахнулася і сказала, що й подругу «вони» купили…
Деякий час ще тривали суперечки. Та в кожної програми є свій час, тому ведучий про це повідомив, а насамкінець додав:
— Зоє Пилипівно. Бережіть діда…
НАТАЛІВКА. В СІЛЬСЬКОГО ГОЛОВИ
2 грудня...
Цього року зима не забарилася. Третій день сипав сніг. Щоправда, з деякими перепочинками.
Ось і зараз, їдучи до Наталівки, сіяв, мов борошно із сита, дрібний сніжок. Потім трохи погустішав,а коли дісталися до села, то й зовсім перестав.
Було близько одинадцятої години. Терещук А.М., сільський голова, знаходився на своєму робочому місці.
Дізнавшись, що ми з редакції «Звягеля», і з якою метою завітали до нього, чемно запросив до себе. Тож, відразу й перейшли до справи. Йшлося про Завертану З.П.
— Вона за ним дивиться і могла давно його позбутися, — сказав Анатолій Миколайович. — Якби не дивилася, то хіба стільки прожив би? Цього діда оглядали медичні працівники. Стан його — задовільний. Шкода тільки , що він глухий та сліпий.
Про Зою Пилипівну Завертану Терещук сказав наступне:
— Вона ще молодою поїхала до Києва. Там і лишилася. Одружилася. Сім’я… — І по часі додав: — Але я вдячний і людям, що це питання підняли, не стали осторонь. Побачили, що дід сам, голодний. Я подзвонив Зої Пилипівні, щоб їхала з Києва до села. Залишив доглядачці гроші на продукти. А коли Завертана повернулася, то гроші віддала, вибачалася. Вона вже три роки сюди привозить цього діда. На літо. А останній рік уже до Києва не возила. Лишила тут.
Коли я і фотокореспондент виходили із сільської ради, від Андрія Миколайовича дізнався, що старий партизан, Василь Степанович Трофимчук, про якого згадували на початку матеріалу, помер цієї осені.
Долі людські…
«В’ЯЗЕНЬ» СІЛЬСЬКОЇ ХАТИ…
Хата Зої Завертаної була другою від церкви.
Коли заходили у двір, голосно загелготали гуси. Проте, нас не дзьобали. Відійшли осторонь і з таким же гвалтом спостерігали за непроханими гістьми.
Біля хати задзвенів ланцюг. Із халабуди виліз білий, як сніг під ногами, невеликий собака. Він передніми лапами став на невеличку загорожу і дружньо замахав пухнастим хвостом.
Кажуть, що собаки характером схожі на своїх господарів…
Аж тут на порозі з’явилася повновида жінка. Вигляд її насторожений. Але запросила в хату.
Дід спав на ліжку у веранді. Голосно сопів. На газовій плиті варилася якась їжа.
Тут же, у веранді за столиком, ми й розмістилися.
Бачимо, що Зоя Пилипівна напружена, як тятива, нервує.
Однак перша й почала:
— З мухи слона зробили!..
(Зрозуміло, про кого йшлося.)
— У переддень сиділи в мене, — вела далі, — горілку пили, їли. На другий день я поїхала до Києва. Давно не була. Та й банківську карточку треба було забрати, бо гроші потрібні були. Та й дітей давно не бачила. Оце в понеділок поїхала, а у вівторок уже рейвах зчинився. А я ж найняла сиділку. Вона — із села, медичка. Вона була біля діда, їсти варила. А її чоловік за хазяйством дивився. А та сусідка, мовляв, холодильник у мене порожній! А що я там буду зберігати? Ну солоні огірки чи капусту поставлю. Ми по-сільському. Борщ варимо, картоплю варимо-смажимо. Ковбаси тієї не їм, тому й немає. А чому вони внизу, у морозилці, не подивилися? Там і м’ясо є, і вареники, і сало. Он і зараз суп гречаний варю, холодець. Тут, у веранді, тепліше. А в кімнатах холодно. Не напалишся. Газ дорогий.
— А субсидію не пробували оформити?
— А хто ж дасть, коли дід приписаний у Києві у своїй квартирі.
Зоя Пилипівна на якийсь час замовкла. Очевидно, збираючись із думками. І продовжила:
— Коли я поїхала до Києва, то на другий день ота сусідка, Людмила, прийшла. Смажену рибу викинула собаці, заявивши, що, ніби, та пропала. І хліб викинула, для неї він уже зацвів. А вчора ним ще закушувала. Я знаю, чого вони на мене в’їлися. Я й на передачі цього не сказала.
— Чому? — допитуюсь я.
— У мене на городі пшениця росте. То сусідка зі своїми п’яничками стежку крізь неї зробила. Я вже намагалася город гіллям загородити, то порозкидають і знову ходять. А раз понапивалися, то танцювали на моїй пшениці. А то було я Людмилі зробила зауваження, щоб вона і її компанія припинили знущатися над однією мешканкою села, яка їм багато зробила добра. Недавно померла та людина. Йшла, впала і вбилася… За мої зауваження і затаїли на мене злобу.
Потім Завертана розповіла трохи про діда. Що він — ветеран війни, перебував у концтаборі. 60 років пропрацював миловарником у Києві. Перша жінка його померла. Потім відійшов у вічність син Олександр.
— Перед смертю син мене просив доглянути батька. Якому перед смертю сказав, щоб на мене квартиру переписав. Ось і доглядаю на свою голову. Після цього інциденту, мабуть, продам хату і діда заберу з собою. Бо так далі жити не можна.
Коли ми виходили з двору, гуси нас проводжали з гелготом. А білий, як сніг, собачка, привітно мотиляв хвостом.
Чогось мимовільно подивився на куполи церкви, що височіли над старими садами і хатами...
«В’язень»… — подумалося. — Якщо подивитися з іншого боку, то і справді в’язень. Але ув’язнений не людиною. Немилосердним часом, який для кожного є неминучим. І той час-фатум — у кожного свій…

* * *

Коли дописувався цей матеріал, несподівано зателефонувала Тамара Володимирівна Шостак, голова міськрайонної спілки солдатських матерів.
Довелося вносити корективи щодо закінчення цього матеріалу.
З’ясувалося, що Тамара Володимирівна вже сорок років живе у Наталівці. І це дізналася, що я маю писати матеріал про київського діда-страждальця. Разом із тим, пані Шостак із відчутним нервуванням розповіла, що була неабияк обурена, подивившись програму «В’язень домашнього утримання». Назвала це спектаклем, і що журналісти каналу обмовили чесних людей, тобто, мешканців с. Наталівка. А Зоя Завертана, за словами пані Шостак, взагалі — київська шахрайка. Провернула аферу з квартирою. Мовляв, через неї село розкололося навпіл. І взагалі та Зоя Пилипівна — алкашка, в її будинку завжди п’янки. Мовляв, подивіться на її двір!..
Стоп-стоп-стоп! Ум за розум заходить. Тепер уже й не збагнеш, яка половина села п’є, а яка не п’є. Ви би там розібралися в себе. Наприклад, Завертана З.П. і не приховувала, що із сусідкою, Людмилою, яка, ніби, відноситься до другої половини села, також пила, котлетами закушувала. І вона цього не заперечує. А щодо двору… Так це ж село. Гуси, кури… А якщо в тих, ну, в другої половини, гарніші, чистіші двори, то це наводить на роздуми…
Знаєте, у розмові зі мною пані Шостак поцікавилася, яку сторону я підтримуватиму. Я не збирався нікого підтримувати, я мушу показувати всі спірні сторони об’єктивно. А висновки нехай робить читач.
І, знаєте, не дай Боже нікому такого діда або таку бабу. Я знаю, що це таке. Пройшов…
А взагалі-то, багато дивних моментів спостерігалося під час програми на телебаченні. Зокрема, чомусь усі зациклилися на тому замку на «калітці»? Якщо село (одна і друга половина) знають, що там мучиться дідок, то невже не знайшлося такого сміливця, що не перестрибнув би ту загорожу? Заради порятунку діда. Вона ж невисока. Та загорожа. І собака добрий. Або чому і справді не викликали поліцію? Працівників соцслужби? Навіщо три роки треба було вичікувати? Чи не дивно це все?..

* * *

Дивлюся на куполи церкви. З віконечка авто. Цікаво, чи чує дід, коли правиться у храмі, коли б’ють дзвони? Чи хтось за три роки спитав у нього про це? Адже, якщо до старого нахилитися до вуха і голосно спитати, то він чує...

Микола МАРУСЯК
Фото Сергія ЩУРУКА

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , ,