— Алло!.. Де я? У маршрутці. Додому їду. Ні-ні. Тільки додому! Що? Та ні, люба. Ні граминки. Чого язик заплітається? Тобі здалося. Тут мене так заплели… Ледь дихаю…
— Алло! Вибач, люба. Відволікся трохи. Що? Кого вітав із «наступаючими»? Блондинку якусь. Її до мене притисли. Ну, як ти могла таке подумати! Вона на мене навіть і не дивиться. І з її очей сльози течуть…
— Алло! Я спитав, чи потрібна їй допомога. Виявляється, я стояв на її нозі. Ге-ех!.. Чого «гехкаю»? Несподівано сталася передислокація. Мене приплющили до вікна. Як етикетку. Але говорити якось можу. Хто тут верещить? Молодьож! Пізнають ази інтиму... Блондинка де? На горизонті не видно. Може, на моїх плечах сидить. Бо таке враження… Ну, чого ти репетуєш? Може, то вже яку іншу витиснуло нагору. Я ж не винен. Ми ж не в Європі… Де, кажеш? Ти, мила, така груба. Що? Спитати, хто сидить на моїх плечах? Спробую.
— Алло! Чого довго мовчав? Кризовий момент був. Чергова важка передислокація. Тепер лежу. Біля мене — торт. І квіти. Блондинка де? Піді мною. Ну, я ж не винен. О-о… Чого «окаю»? Біля мене ще одна лягла. Зараз спитаю…
— Алло! Каже, що контролерка. Чого хоче? Щоб я їй білет показав. А як я їй його покажу. Хто поряд про риболовлю балакає? То двоє мужиків під сидінням прилаштувалися. Пляшку розпивають. А тепер хто кричить? Якийсь чолов’яга. Не в той автобус сів. О-о! Хтось на мене влігся. І сопе. Ні, вже лається. Ага. Це водій нашої маршрутки. Як біля нас опинився? Каже, що на зупинці пасажирів запихав. Щоб двері закрилися. То і його запхнули. Коли тепер додому доїду? Хтозна. Наша маршрутка — не Європа…