ЯК ТЕНДІТНА ЗВЯГЕЛЬЧАНКА ФОРМУЄ У НІМЕЧЧИНІ ПОЗИТИВНИЙ ІМІДЖ УКРАЇНИ
Переглядаючи у соцмережах пости нашої землячки Валентини Собецької, котра 32 роки прожила у Новограді, а декілька років тому переїхала у Німеччину, де сім’я і робота, дивуєшся: яким чином одна людина може робити стільки для України з-за кордону? Мабуть, найкраще це пояснює її роль у складі театральної групи інтернаціонального жіночого клубу, де вона зіграла саму себе — українку, котра переїхала у Німеччину. Тоді — і у виставі, і у житті — вона понад усе молила врятувати Україну, недопустити кровопролиття.
Її країна не оминула ані війни, ані крові. Втім, пані Валентина не стала відсторонено за цим спостерігати. Створила і очолила благодійну асоціацію для допомоги рідному місту — «Kinderhilfe Ukraine — Rhein-Neckar für Novograd-Volynskij e.V» («Допомога дітям. Україна. Рейн-Неккар для Новограда-Волинського»). Довідково: Рейн-Неккар — це регіон у басейні злиття річок Рейн і Неккар. Мета асоціації — сприяння добробуту дітей та молоді, розвитку освіти, мистецтва, культури і міжнародного взаєморозуміння, надання гуманітарної допомоги. За активну волонтерську роботу Валентина Собецька отримала відзнаку «Гордість міста-2015». Нині статуетка займає почесне місце у патріотичному куточку, де збираються українці у Німеччині. Наше інтерв’ю відбулося у Інтернеті.
— Пані Валентино, як виникла у вас ідея допомагати Новограду з Німеччини?
— Пошук однодумців, аби з дотриманням усіх німецьких норм і законів заснувати асоціацію допомоги дітям, велися вже з моменту розстрілу майданівців. Потім — анексія Криму, перші жертви неоголошеної війни, перші діти-сироти… Я дуже важко те все сприймала, бо розуміла, що першими потрапляють у м’ясорубку війни саме мої земляки. Адже наше місто є гарнізонним, де серед перших запроваджено контрактну службу і більшість контрактників — молоді хлопці, як мій син. Нарешті 1 грудня 2014 року асоціація була заснована. Серед десяти членів я — єдина українка.
— Благодійна асоціація — це ваше основне місце роботи чи хобі?
— Основне моє місце роботи — товариство «Bauorden», яке займається молодіжним волонтерським обміном у сфері будівництва і ремонту недержавних об’єктів соціального спрямування.
А благодійна асоціація «Kinderhilfe Ukraine – Rhein-Neckar für Novograd-Volynskij» — моє дітище. Це заняття приносить мені моральне задоволення і духовний ріст, хоч забирає більшість часу, включаючи вихідні й післяробочий час. Не можна сказати, що це є хобі, бо хобі у мене — це збирати гриби, а допомога дітям і благодійна діяльність — це поклик серця.
Працюємо безкоштовно, як волонтери. Пожертви від добровольців і цільові надходження від спонсорів використовуються лише для допомоги українським дітям.
— Ваші земляки й справді серед перших потрапили у м’ясорубку війни. Вас не лякало те, що ви не мали досвіду роботи з такою категорією людей?
— Я навчалася у сьомій школі, де було багато дітей військовослужбовців, виросла у гарнізонному містечку, стикалася по роботі з військовими та їх родинами. Коли почалася війна, мені хотілося допомогти дітям військових, витягнути їх із постійного стресу в очікуванні тат із фронту, або того, що їх батьків завтра можуть відправити воювати. Це — перша причина, яка спонукала до створення організації.
А по-друге, діти, які потерпають від війни, це не тільки діти військових чи переселенців. Нині кожна дитина потерпає від війни — від високих цін і економічних негараздів, спричинених війною. Навіть, якщо у родині немає матеріальних проблем, дитина має цілодобове напруження через новини, часті похорони у місті.
Діти плетуть маскувальні сітки, влаштовують ярмарки, пишуть листи на фронт, малюнки солдатам на передову чи у шпиталі. Хіба це те, що називають щасливим дитинством? Третій рік діти втрачають час бути дітьми і радіти життю. Вони перетворились на маленьких бджілок, що долучаються до боротьби у гібридній війні. Ми маємо зараз нове покоління, яке, сподіваюсь, не буде голосувати за гречку. Ще сподіваюся, що з цих дітей виросте покоління Громадян з великої літери, які будуть також знати, що волонтер — не лише той, хто допомагає армії, а той, хто допомагає. Крапка.
— Тим не менше, у нашій країні, де рівень життя пояснює багато чого, подекуди, навіть, відсутність патріотизму, — часто можна почути: а що ви з цього маєте?
— Я мешкаю у регіоні, де майже 50% населення так чи інакше беруть участь у громадських організаціях, волонтерському русі, є добровільними помічниками у різних напрямках життя громади міста і суспільства. Тому я з перших днів перебування у Німеччині долучилася до безоплатних акцій допомоги. Це не тільки приносить мені задоволення, але й дає відчуття, що не буде «мучительно больно за бесцельно прожитые годы». Коли мене хтось запитує: «А що ви з того маєте?», я не можу пояснити тим, для кого національна ідея — «моя хата скраю», що ідея може бути: «Якщо не я, то хто?». Кожен має почати з себе, якщо прагне змін.
— Крізь усі заходи, організовані вами — табори, читання, виставки тощо — обов’язково проходить українська патріотична тема. А які акції ви вважаєте найбільш вдалими?
— Для мене усі вони є вистражданими, а чи вдалими — можуть судити їх учасники або спостерігачі. Звичайно, є проблеми і помилки, але є й позитивний результат. Нещодавно я була у посольстві в Берліні, на форумі. І мені було приємно чути від колег по цеху — представників українських організацій Німеччини — схвальні відгуки про діяльність нашої асоціації. Ми охоче ділимося своїм досвідом з організації літніх таборів, виставок-форумів, заходів вшанування у Німеччині українців-жертв Другої світової війни тощо.
Також впродовж двох років у Новограді тричі влаштовували заходи з підтримки родин, які мають дітей з обмеженими можливостями, інші заходи для родин із дітьми.
— Але ж, зрозуміло, що усе це нелегко — і з моральної точки зору, і з фінансової. Тим паче, коли ви живете в іншій країні.
— Найважчим був табір-2016 для дітей АТОвців, але його можна вважати і найвдалішим проектом. Ми не мали фінансової підтримки від фондів, яка була у 2015-му, не мали можливості надати те саме приміщення зі зручностями та організованим харчуванням, в якому відпочивала перша група дітей. На момент початку літнього табору на нашому рахунку майже не було коштів. Проте ми вирішили не відмовляти дітям, які вже «сиділи на валізах». Про зміни в умовах табору було повідомлено батькам, і я вдячна тим, котрі довірилися нам. У короткий строк було організоване проживання і харчування — ми вклали власні кошти, аби табір відбувся. А вже пост-фактум почали надходити пожертви.
— Позаторік вам вдалося зібрати 35 тисяч євро для облаштування табору відпочинку, на заходи та подарунки для сімей учасників АТО. За активне волонтерство звягельська громада удостоїла вашу роботу відзнакою «Гордість міста». Наскільки це для вас важливо?
— Це — оцінка роботи колективу «Kіндерхільфе». Я категорично проти, аби мене персонально відзначали, бо без підтримки німецьких фондів та помічників, ми не змогли би зібрати ті 35 тисяч євро, про які ви згадали. Дякую усім, хто номінував нашу організацію, хто підтримав — це висока оцінка нашої роботи. Наш маленький колектив дуже цінує це визнання!
— 2017-й рік є роком української мови у Німеччині, а рік тому ви подарували бібліотеці у своєму місті незвичний подарунок — 60 книжок українською мовою. Гадаєте, вони матимуть там читачів?
— Так. Ми подарували 60 книжок українською мовою, які я придбала коштом сімейного бюджету. У Людвігсфахені, де я живу, майже немає українців і попиту на ці книжки, але то була нагода заявити про українську мову й літературу. Оскільки 2017-й справді — рік української мови, ми використаємо ці книжки для майбутніх заходів.
Плануємо невеличкий курс української мови, аби ті, хто знає російську, відчули різницю. А ті, хто хоче відвідати Україну, могли би сказати дещо й українською.
— Як вам вдається зберігати патріотизм далеко від Батьківщини?
— Патріоткою я була завжди. У школі декілька років поспіль — командиром пошукового загону класу. Досі пам’ятаю, як ми шукали підпільників і партизанів, записували свідчення. Мені прикро, що сучасні діти і молодь мало знають про життя містян під час фашистської окупації. Тим паче, що у Новограді багато місць катувань, розстрілів, масових поховань.
— Коли відвідуєте Новоград, чи є щось, що вас засмучує?
— Під час відзначення 75-ї річниці початку війни, ми відвідали місця масових поховань жертв фашизму. Сумно було бачити, як на місці поховань більше трьох тисяч розстріляних мешканців (біля пам’ятника за фабрикою «Жако»), зовсім не було квітів — лише старий вінок. Можливо, з 9-го Травня…
Сумно, коли розумієш, що на території колишньої в’язниці, де закатовано й поховано більше 7 тисяч осіб, нині розташовані приватні сади, городи й комерційні склади… Більшість городян гадки не мають, що за роки Другої світової у Новограді загинуло понад 40 тисяч громадян. Це історія, уроки з якої ми мали винести, щоб недопускати нових жертв і воєн. Споглядаючи ставлення до пам’яток жертв минувшої війни, замислююсь: а через 70 років нащадки пам’ятатимуть про ціну, яку сплачує сьогодні Україна?!
— У Німеччині ви влаштовуєте українські читання, збираєте людей, щоб заспівати українські пісні, згадати традиції. Стає зрозуміло, що ви добре обізнані з народними джерелами. А звідки так багато знань?
— Народних пісень і традицій мене навчала бабуся. Пісні і традиції були частиною повсякденного життя на селі, і я гадала, що так є у всіх родинах. Бабуся була із західної Волині, лише у 1948 році дідусь привіз її на Житомирщину, де традиції Волині сплелися з традиціями Полісся. Усе, що я згодом дізнавалася і дізнаюся про традиції українців, завжди порівнюю з тим, що знаю з дитинства. З тим, як робила, співала чи казала бабуся…
— Наскільки відмінним є наш український менталітет від європейського?
— Я не можу сказати за всю Європу. Із німцями ми дуже різні. Є така версія, чому ми їх називаємо «німцями». Кажуть, що українці — працьовита нація, а я хочу сказати, що німці — настільки працьовита нація, що від нас отримала назву «німці». Бо перші німецькі колоністи, які переїхали на наші землі, мали час для молитви і час для праці. Тому працювали сумлінно і мовчки, як німі, від того й «німці». А українці за роботою завжди співали, згодом спів замінили теревенями. За 8 робочих годин українці і зараз обговорять усі сімейні, особисті, політичні та інші питання. Це нас відрізняє.
В Україні часто чуємо: «двірник не прибрав», «ДАІшник взяв хабар»… А чому не хочуть українці усвідомити, що чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять, що хабарі не треба давати, тоді й брати їх буде нікому! Це — різниця у менталітеті чи у культурі?
Чому тоді одна й та сама людина у Німеччині не кине недопалок, не плюне на асфальт, а повернувшись в Україну, зробить це, не замислюючись? Що це? Масове зневажання власної країни, дому, землі?
— Тобто, з такою «культурою» українці до вступу в Євросоюз ще довго не будуть готові?
— Вступ у ЄС — не зовсім питання культури. Сьогодні Україна виконує багато вимог для євроінтеграції, але чи готові українці сприймати державні зміни? Як бачу — ні. Більшість українців не навчилися брати відповідальність за майбутнє. Радянське минуле зробило багато пристосуванців, очікувачів «світлого майбутнього», яке хтось створить і принесе на тарілочці з позолотою. Досі не зламано старі моделі суспільного радянського життя.
Часто читаю коментарі українців під різними дискусіями. Наприклад, про біженців, ставлення до «не таких» за вірою, уподобаннями чи кольором шкіри, і мені стає сумно, що більшість українців не розуміють європейських цінностей і не готові їх прийняти. Я вже не кажу про розуміння, що перед законом усі рівні.
— Доводилося чути, що те, що бачать українські туристи, які їздять у Європу, — це верхівка айсберга. Мовляв, жити по-європейськи і відпочивати у Європі — це різні речі?
— Я не можу сказати за усі 28 країн Євросоюзу. Німці живуть економно, не роблять «євроремонтів», рано встають, багато працюють, ранок починають із газет і пробіжки, багато займаються спортом, мало дивляться ТБ, є членами багатьох клубів і товариств, часто жертвують на благодійність, відкладають кошти на старість і подорожі, менше переймаються своїм зовнішнім виглядом і більше — профілактикою захворювань.
Старі люди (навіть, хворі і бідні) продовжують навчатися, розвиватися, ходять у кафе та кіно, не пліткують на лавочках, а просто гуляють чи дихають повітрям у парках.
— На вашу думку, що Європа очікує від вступу України в ЄС?­
— Треба визначитись, а що Україна може запропонувати Європі? Європейцям байдужа наша історія, пісні та вишиванки. Їм непотрібні жебраки чи більшість українських товарів.
Я не експерт, але, на мою думку, Україна цікава для Європи, як споживач їхньої продукції. Тут дуже цінують наших IT-спеціалістів, є інтерес у туристичній сфері, авіабудуванні. Україна є привабливою для інвестицій, але треба удосконалити українське законодавство. Мене турбує неоднозначне питання з приватизацією і продажем землі.
Україна має інтегруватися у Європу, але цей процес — тривалий. Чому Мойсей 40 років водив євреїв по пустелі? Аби виросло нове покоління, якому невідоме життя у рабстві.
— Які враження у вас від візитів новоградських дітей, для яких ваша асоціація влаштовувала благодійні табори, екскурсії?
— Двічі до нас приїздили діти АТОвців і двічі були групи волонтерів із ПТУ. Це різні категорії новоградських підлітків і молоді, котрі брали участь у наших різних проектах.
Діти АТОвців відвідували табір відпочинку. Вони — патріоти, дуже талановиті. Можливо, хтось із них захоче у майбутньому продовжити навчання в Європі чи долучитися до волонтерського руху.
Учні ПТУ приїздили двічі, у якості волонтерів «Bauorden», дуже сумлінно працювали на об’єктах. Мене гріє думка, що наша молодь долучилася до європейських волонтерських програм. У Європі дуже цінують людей, які здатні безкорисно витрачати свій час і сили задля інших. Це є також однією з європейських цінностей.
Якщо хтось бажає приїхати до Німеччини у якості волонтера «Bauorden», то можна дізнатися про це на сайті www.bauorden.de. Вже два роки шукаємо у Новограді чи районі недержавний об’єкт соціального спрямування, на ремонт якого запросимо європейських волонтерів. Тож є нагода громадам чи громадським організаціям звернутися до нас. Можливо, саме ваш об’єкт буде обрано для проведення ремонтних робіт.
— Як ставляться німецькі громадяни до буремних подій в Україні?
— Останнім часом про Україну в німецьких ЗМІ вже не повідомляють. Люди дивуються, коли дізнаються, що війна ще не припинилася. Не знають, що щодня гинуть люди… Україна для більшості німців продовжує бути частиною Росії, вони не розуміють, чому «руські» землі намагаються відокремитися. Тоді як німецькі території, навпаки, об’єдналися в одну країну, а Європа об’єдналася у Євросоюз.
— Що можемо зробити ми, українці, для того, аби Україна не опинилася в інформаційному вакуумі для Європи, світу?
— Це непросте запитання потребує часу. Інформаційну війну Україна програла, у нас немає таких потужних пропагандистських ресурсів, як у РФ. Тому завдання кожного українця — бути пропагандистом, нести своїми дописами у соціальних мережах, своєю присутністю на теренах Європи «благую вєсть» про Україну. Ділитися нашими досягненнями, перемогами. Європа і світ мають щодня щось читати позитивне про Україну, бачити своїми очима приклад гарних українців серед туристів, української діаспори тощо.
— Ви і є з тих людей, котрі формують позитивний імідж України у Європі. Чи вистачає вам однодумців?
— Їх небагато, але вони мене підтримують. У нашому місті майже 170 тисяч населення, 280 з них є вихідцями з України. У моєму місті проживає декілька осіб зі Звягеля, з деким я зустрічалася і сподівалася, що вони підтримають наші проекти. На жаль, ніхто не виявив бажання підтримати земляків, прийти на заходи, де ми інформуємо про потреби дітей Новограда, про місто, війну тощо. Ця байдужість лякає, але я вдячна однодумцям — це люди різних національностей і віросповідань.
— Сумуєте за Україною?
— Сумую. Особливо за своїм онуком.
— Про що мрієте?
— Про мир в Україні, про мир у світі, аби припинилися війни й теракти, не хворіли і не гинули діти. Аби люди стали добрішими один до одного і до планети, на якій ми живемо.