www.zvyagel.com.ua







Праздники Украины

free counters
Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
Сайт Свято-Троицкого кафедрального собора г.Новограда-Волынского Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


Татарське зілля

03 Лютого 2017 | Оприлюднив: | 84 просмотров
1 vote, average: 5,00 out of 51 vote, average: 5,00 out of 51 vote, average: 5,00 out of 51 vote, average: 5,00 out of 51 vote, average: 5,00 out of 5 (1 оценок, в среднем: 5,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

Час від часу зринає в пам’яті далеке дитинство. Пахне воно чебрецями, по яких ходили мої босі ноги, віночком з кульбаб, що сплітала й залюбки носила на русявій голівці, татарським зіллям, снопик якого завше приносила додому напередодні свята Трійці.
Ох, те зілля... За ним ми, сільські діти, мандрували до широкого ставу, що плюскотів хвильками в низині, немов у зеленій чаші. Ген-ген за селом, де простір, де багато сонця і воля дзвінка. Це була наша жадана робота, яку чекали вже з ранньої весни, — висмикувати татарське зілля, щоб потім клечати в хаті.
Як сьогодні бачу: одного добре вигрітого сонцем дня вервечкою йдемо польовою стежиною поза садибами. Тихенько йдемо, без голосних розмов, бо, кажуть люди, о цій порі русалки свої ігрища справляють; коли б не вхопили кого з нас та не залоскотали. Хоча так хочеться оту русалку побачити...
Ось і плесо ставкове зблиснуло. І раптом мене, ніби хтось зурочив.
— Ви собі як хочете, — рішуче кажу до дівчаток і хлоп’ят, — а я через місток не піду, а попливу на той бік ставу.
Сусідський Миколка мовчки покрутив пальцем біля скроні. Моя ровесниця, семирічна Марійка, злякано заголосила:
— Ой людоньки, тримайте її — втопиться. Це ж далеко як пливти...
Трохи старший за нас Василько мовив розважливо;
— Хай пливе, як іти лінується. Моя баба казали: «Коли судьба — то нічого лихого не станеться».
Тим часом я — вихорем до ставу. А плавала, як кажуть, з пуп’янка. Мов оте каченя, що, перший раз плюхнувшись у воду, вже почувається в рідній стихії та повсякчас до неї прагне.
Пливу собі та пливу. Вода тепла, сонечко світить. Ляжу горілиць — небо синє та глибоке наді мною і, здається, чую, як звідтіля, із синьої глибочини, янголи співають. І так мені гарно, так сяйно на душі. І мріється, що допливу до самого синього моря, а там — і до океану та й побачу заморські країни, всілякі тамтешні дива, і будуть мене там зустрічати, мов яку царівну...
Однак пора повертати з отих заморських мандрів. Уже ж бо протилежний берег неподалік і зелена стіна татарського зілля. Ой, латаття! Як вільготно на воді розіслалося, і білосніжні лілеї човниками похитуються. Я так люблю їх... Підпливаю ближче, аби зірвати дивовижну квітку. І раптом заплутуюся серед довгих стебел латаття, що мов ліани в джунглях. Зв’язують вони мені ноги й руки, тягнуть на дно. Страх сковує все тіло. Ледь спромоглася крикнути: «Рятуйте!». Ой матусю рідненька, чого ж я не послухала, як ти наказувала: «Держися гурту, доню»? Тільки б виборсатися з міцних обіймів цупких стебел, що п’явками обвилися навколо мене, і тоді я більше ніколи-ніколи... Але сили геть тануть, відчай охопив. Раптом вчувся мені зовсім поряд чийсь тихий, лагідний голос: «Не бійся, дитинко». Не почула його, а швидше відчула. І враз щез переляк...
Отямилася вже на березі. Лежу на зеленій траві, у руках — біла лілея. А як сюди потрапила, — не знаю. Коли тут дітвора збіглася, оточила мене. Миколка мо­вив з якимось вимученим усміхом:
— Вони від-по-чи-ва-ють...
У Марійки личко зарюмсане. Вона по-жіночому обхопила голову руками і заголосила:
— Ой Боженько, а ми ж думали, що тебе, Галю, більше не побачимо ніколи; ти як крикнула «рятуйте», то я мало не вмерла...
Починаю дещо пригадувати, але кажу бадьоро:
— То я навмисно крикнула — для гри. А ви й повірили?
Василько переможно окинув усіх жвавим оком і прорік:
— Я ж казав: яка судьба — так і буде. А потім він додав:
— Он моя баба розказували: як було Галі три роки й сиділа на дорозі та в пісочку гралася, то висока гар­ба з соломою прямісінько на неї сунула. І коні баскі. На погибель, баба казали, йшлося дитині. Та що воно сталося — ніхто не знає: тільки не переїхало її. Моя баба казали: «У сорочці народилася...».
Поверталися додому зі снопиками запашного та­тарського зілля. Ото гарно, ото духмяно буде в хаті від нього. А я все думала: що ж то за пригода зі мною трапилася на ставку?
Пам’ятаю, як пливла, як квітку зривала, як заплуталася в стеблах латаття й переляк напав... А потім що? Як опинилася на березі? Не знаю, нічогісінько не пам’ятаю. Удома лише бабусі тихесенько про ту пригоду розповіла. А вона вислухала — та й бух на коліна перед іконами. І так гаряче молилася, так дякувала і Господу, і Матері Божій, і Архангелу Михаїлу, і Святому Миколаю... А опісля пригорнула мене до себе й каже:
— Було тобі, дитино, раз, було вдруге, буде і втретє... Не забувай молитися своєму Ангелу-хранителю та дякувати.
Як у воду дивилася бабусенька Ликера: було мені і втретє... А тільки на довгі роки забула її пораду: дякувати Ангелу-хранителю. Каюся...
І знову настає свято — Трійця. Уже не попливу, як колись у дитинстві, широким плесом за татарським зіллям. Однак стоятиме у моїй оселі його духмяний подих, а з ним і спогад з далекого дитинства примандрує...

Галина КРУГЛЯК
«Не залиш душі подорожньої...», 1996 р.
  1. 1 коментар в статье “Татарське зілля”

  2. Написал: Ksuha 06.02.2017 | Ответить

    Цитировать

    Спасибі величезне Глині Кругляк, за мандрівку в дитинство, ніби, поринаєш намить в минуле, ніби справді пахне татарське зілля. Нахвилину відступили тривога і турботи сьогодення.

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , ,