www.zvyagel.com.ua







Праздники Украины

free counters
Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
Сайт Свято-Троицкого кафедрального собора г.Новограда-Волынского Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


Літературна сторінка

24 Лютого 2017 | Оприлюднив: | 46 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

Живуть поміж нас люди, і часто ми не здогадуємося, які неосяжні глибини ховаються у них, наскільки несподіваними та відвертими можуть бути вони у своїх думках. Ось і ця місцева авторка, яку друкуємо під псевдонімом, — зі скромних людей. На її вірші ми натрапили зовсім випадково, але не поміченими вони не залишилися, мають багато прихильників. Хочемо, аби й наші читачі познайомилися з цією творчістю.

ДОЛЕТІТЬ..
У турботах щоденних, де людство суєти ловили,
Світлим льоном цвіла поміж трав синьоока блакить,
А слова, наче птахи, летіли, летіли, летіли,
Їм благально уста шепотіли одне: «Долетіть!»
Заплітались вгорі розкуйовджені хмари в косиці,
Десь високо по зорях птахи віднаходили шлях,
Замерзали їм крила, і ніде було погрітись,
І було нічим грітись на тих міжпланетних полях…
Та вони все летіли: то стрімко, то боязко й низько,
То прощально і журно, як втомлений голос тремтить,
Реготав їм услід, обпікаючи крила вітрисько,
Я дивилась на них і просила одне: «Долетіть!».
І були вони міцні, гартовані в бурях шалених,
І були вони білі, омиті в дощах грозових,
І були вони сильні, стократно сильніші від мене,
Коли я замовкала, то вони шепотіли: «Лети!».
Вщент розкришений обрій збирався в єдине і ціле,
Як віншують пелюстки похилені грона суцвіть,
Ті птахи їм несли неоспівані весни на крилах,
Вже не я, а земля, шепотіла услід: «Долетіть!»…

КОНТРАСТИ
Зійшлись в коші одному вдвох — сіре та червоне,
Інертно-прохолодне й жагуче, наче мак.
Такі собі контрасти червоно-попелясті,
Ні часом, ні знаннями — не виправить ніяк.
Одне собі палало, усе чогось чекало,
(Яка ж невдячна справа: шукати — де нема!)
А друге — все зітхало, мовчки позіхало,
Й летіли понад дахом літа, літа, літа...
Аж якось все змінилось, червоне — не іскрилось,
Жебрачити втомилось, змінило колір свій,
І те, що не здійснилось, уже йому й не снилось,
Лиш нищечком верталось легким відлунням мрій.
Та потім — перестало, життя того навчало, —
Відсутня де господа — намарне газдувать,
Такі собі контрасти у кіш не треба класти,
Нівроку все ж поклали?.. Навчіться вишивать!
Чи хрестиком, чи гладдю, і не краси заради,
Не треба нищить барви, тьмяніючи тихцем,
Достатньо в світі жити і вчитися творити,
Не схочете нитками — пером, чи олівцем.

* * *

Нічого не загадуй наперед,
Бо дійсність — то така мінлива жінка,
Закине часом ложку дьогтю в мед
І розсміється радісно та дзвінко.
Шляхетний хист — в любові віддавати
За «просто так» нікому не дається,
А звиклим по життю байдикувати —
Вселенським катуванням видається.
У круговерті дріб’язків й марнот,
Де кожен щось та й може, а не хоче,
Напевно, найчесніша із чеснот, —
Завжди дивитись прямо в очі.
Примиреність з байдужістю в собі —
Найвпертіша з відомих гравітацій,
Що часто возить верхи на горбі
Знекровленість душі в немитій таці.
Потреба Слова — як потреба жить,
Хоча в ріки бува й круті пороги,
Жива вода призначена, щоб пить,
А не для того, щоб в ній мити ноги.
Бажаймо завжди ближньому — добра,
Собі — вогню для світочу в темряві,
Лише пряма дорога — дорога,
А манівці — вони завжди лукаві.

НЕНАПИСАНИЙ ЛИСТ
Ненаписаний лист на моїй скатертині бузковій,
Чебрецевими нотками в свіжий, полиновий плин,
Непомітно вплітав незбагненно-бентежну розмову,
Як в акустику голос — стривожений ніжністю спів.
Нескінченна дорога… І нею пройти, мов прожити,
У нескошенім полі людських оберегів й покут,
І тернова печаль, крізь тонесенькі пальчики літер,
Як струмок між коріння, то там пробивалась, то тут.
Поплили під ногами, мов хмари перисті, перони.
В нестихаючім вихорі понад і повз розумінь,
Ненаписаний лист, за неписаним серця каноном,
Безслівно творив найвідвертіше з людських молінь.
А коли він замовк — все довкола взялось говорити
І співати, і плакати сонцем розквітлих садків,
Й обережно торкаючись, лагідні пальчики літер
Заховали безмежність у стислих долонях рядків.
Ненаписаний лист шепотів, наче дощ, сумовито,
Як шукають притулку, як моляться нишком слова,
І весняним світанком ціловані пальчики літер
Малювали підсніжник на білому аркуші дня.

Домініка ДЕМ


Доброго дня, шановні працівники редакції! Я, Новиков Юрій Михайлович, живу у м.Павлоград, що на Дніпропетровщині. 42 роки працював у Павлоградському вузлі поштового зв’язку листоношею, вже три роки — на пенсії. Пишу вірші, оповідання, життєві історії. У 1995 році видав свою першу збірку поезій «Идут почтальоны», у 2012-му — «Признание в любви». Мої твори надруковані у виданнях багатьох областей України, свого часу — у Москві та Мінську. Чотири моїх вірші покладено на музику. Хочу поділитися своєю творчістю з новоград-волинцями.

СПОГАДИ
На скрипці дідусь у захопленні грає
І пісню журливу тихенько співа.
Мелодія жалібна серденько крає
І душу печуть тої пісні слова:

«Літа молодії, куди ж ви поділись?
Кохана моя, де ти є, відгукнись?!
Ми разом назавжди лишитись хотіли,
Та наші надії, на жаль, не збулись…

Як птах, промайнули щасливі хвилини,
На серці залишивши тугу і біль», —
Старенький замовк, а з очей безупину
Котилися сльози з журбою навпіл.

На скрипці дідусь у захопленні грає,
І пісню журливу тихенько співа.
Не вернеться люба — він добре це знає,
А все ж його гріє надія сумна…
Для чого пишуться вірші?
Для чого пишуться вірші?
Хто як міркує — я не знаю,
Для мене ж вірш — це крик душі,
Що на папір в рядки лягає.

Писати вірші треба так,
Щоб серце і душа співали.
Вірші — то сенс мого життя,
Без них й себе не уявляю.

Пишіть вірші, кохайтесь в них,
А як, скажіть, без них прожити?
Це — ліки від хвороб усіх,
Ну як же вірші не любити?

Хто пише вірші і читає, —
Той за спиною крила має.
Для чого пишуться вірші…


Шкода, що кольорові сни
Нам сняться дуже рідко.
Бо доля в нас така —
Як та сварлива тітка.
Без приводу — бурчить
І свариться сердито,
А привід є — кричить,
Що люттю все залито…
Ні очі, ні душа
Її добра не знають,
Від заздрощів життя
Нам, як кістки, ламають.
Дай сили не забуть
Нам, Боже, у лиху годину
Всі мрії і любить,
І вірить в Україну…

* * *

Пестощів, аж до безтями,
Знов душа бажає…
Що любов — свята і грішна —
Вона також знає.
Що за все на цьому світі
Треба заплатити,
Та душі, що прагне жити,
Хочеться летіти.
За високі сині гори,
Грізні океани,
Там забути своє горе,
Зализати рани.
Знепритомнівши від щастя,
Комплексів позбутись,
А якщо прийде нещастя, —
Просто не проснутись.

В.ГАММА

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , ,