Кінець вересня 1982 р. Мені було виявлено високе довір’я — представляти делегацію нашого міста (разом із О.Ф.Костеченком і Т.П.Васильчук) на Лесиному святі «Лесіаоба» у Грузії. Пам’ять зберігає ці спогади (як кажуть, вони — єдиний рай, із якого нас не можуть вигнати) про хвилюючу подорож.


Ми усі пам’ятаємо зі шкільних років, що 1 серпня 1913 року у Сурамі (Грузія) померла Леся Українка. Відлунням згадуються Лесині слова: « Який цікавий і дивний куточок — Грузія! Скільки мужності і доблесті повинен мати народ-жменька, щоб уціліти і охороняти себе від усіх напастей і знегод, які випали на його долю. Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою». У правдивості висловлювання переконалася, коли ступила на грузинську землю.
Останнє життєве десятиріччя Лесі, проведене у Грузії, було вершиною її творчості. Попри недугу, яка прогресувала. Свою тугу, біль поетеса виливала у рядки, створила шедеври, серед яких: «Лісова пісня», «На полі крові», «Осіння казка», «Камінний господар». Як не згадати, що тут, у Грузії, прийшло до Лесі подружнє щастя — одруження з Климентом Квіткою.
З урочистістю і розмахом було організоване народне святкування інтернаціональної дружби «Лесіаоба» у м.Хашурі. Свято переконало у незрадливій любові грузинів до творчості нашої землячки. Також було наповнене різними жанрами грузинського мистецтва і, звісно, запальним танком із шаблями. Від спілки письменників України нашу поезію представляв земляк, житомирський поет Валентин Грабовський (на святі «Лесині джерела» він, з Юрієм Ковальським, складали тандем ентузіастів у проведенні заходу).
«Мій краю, мій народе, я вмираю.
За щасні дні твої знеможена в борні.
Луна моїх пісень до тебе дійде, знаю…»

Мій спогад складаю у вінок вшанування пам’яті Лесі Українки.