19 лютого, в неділю, о 19 год., я сіла в автобус №14, щоб доїхати додому, на вул.Дружби.
У автобусі було повно людей, давка. Ставши біля кабінки водія, я чемно попросила: «Дозвольте поставити свою сумку біля вас… тяжко тримати!» Водій зі злістю відповів: «Я через ваші клунки щодня перу килимок і відійдіть зовсім, бо мені дзеркала не видно».
«А куди ж я відійду? Автобус набитий, відступити нікуди». «Нема чого ночами шлятися, старе чучело, вдома сиди», — «ввічливо» гаркнув водій автобусу. Мене, мов окропом, ошпарили.
«А чому ви, водію, мене ображаєте?» — запитала я. «Будь ласка, скажіть ваше прізвище, ім’я, по-батькові». «А може, тобі ще й ключі від хати розказати де лежать?» — запитав водій. На його сарказм я відповіла: «Мені ні ключі, ні хата ваша не потрібна. Ви також будете колись старим і страшним, якщо такою мене вважаєте».
«Я не доживу!» — гаркнув водій. «Якщо так будете ображати людей, то не доживете», — моя відповідь. «Да пішла ти нах…».
Це вже була межа людського хамства, невихованості, чорноти. З нічого піднявши бучу, водій маршрутки боляче ранив душу і серце всім пенсіонерам, старим людям, які їхали разом зі мною. Чому така ненависть молодих людей до нас, людей похилого віку? Адже у вас, у кожного є дідусі, є мати і батько, тітка, дядько. І нашому водієві також — не 30 років. Але Бог все бачить і він йому суддя.
Я хочу попросити шановного перевізника — Пелешка В.М., якщо у вас, Вікторе Миколайовичу, і надалі буде працювати такий шофер, як цей хам, — добра не буде. Якщо йому не подобається робота водія, то нехай бере мітлу та мете вулицю.