Візитка рецидивіста

До рідного міста приїхали пізно. Останнім автобусом. Жодного таксі поблизу автовокзалу. Маршруток — тим більше.
Леонід (імена в матеріалі змінено) видобув із кишені куртки мобільний телефон. Пошукав у «контактах» знайомого таксиста, але якимось дивом номер телефону останнього зник.
— Чудасія якась! — мовив Леонід, додаючи: — Мабуть, випадково видалив.
Як на зло, у Сніжани також були проблеми з мобілкою: розрядилася батарея.
Та їм таки пощастило. До автовокзалу під’їхало авто. Чорно-білі «шашечки» були прикріплені скраю на дашку, зі сторони водія. Складалося враження, що той пристрій ось-ось злетить на землю.
Та молоде подружжя Головченків не так цікавили ті шашечки, як саме авто. А ще — чашка гарячого чаю і тепле ліжко.
Замахали руками.
Дорогою з’ясувалося, що приватним візництвом водій цього «Жигулі» займається недавно. Він сам невимушено про це розповів. Та й узагалі, в цього, років 35-40, худорлявого чолов’яги рот не закривався. З однієї теми він перескакував на іншу.
У черговий раз вирішив поцікавитись у молодят:
— У гостях де були чи у справах де їздили?
— І те й те, — нехотя відказав Леонід.
А таксиста розпирала цікавість:
— У Києві були чи десь далі?
— В Житомирі.
— А-а. А в нас сніг другий день валить.
Леонід посміхнувся:
— Та бачимо.
— А в Житомирі?
— І там «валить»…
— Ясно. — І водій на хвильку замовк. Покрадьки позиркував у пришпилене над головою дзеркальце, в якому відбивалося симпатичне личко Сніжани, котра сиділа на задньому сидінні. Здавалося, вона не слухала базікання таксиста, а мовчки дивилась у віконце, за яким хазяйнувала хурделиця.
Взявши з молодят гроші за проїзд, таксит-приватник протягнув Леонідові свою візитку:
— Коли що — викликайте.
* * *

І через кілька днів Сніжана таки скористалася візиткою таксиста-балакуна.
Цього разу довготелесий візник, побачивши Сніжану саму, зробився ще жвавішим. Жартував, молов усіляку дурницю й пожадливо дивився на молоду симпатичну жінку.
А їй потрібно було в центр міста.
— Та хоч на край світу! — бовкнув кучер металевого коня.
Сніжана зрозуміла натяк водія. Та й по погляду не важко було здогадатися, до чого хилить цей чолов’яга.
Молода жінка промовчала. Не було настрою. Із самого ранку. Через якусь дрібницю погиркалася з Леонідом. Мовчки снідали. Мовчки розбіглися у своїх справах. Та ще цей зі своїми ідіотськими жартами. Жартами?..
А в місцевого «бомбили» пелька не стулялася. Уточнив:
— Кажете, в центр? А куди саме?
— У центр.
— Чого без настрою?
— Погода міняється.
Таксист розреготався. Відтак погодився з пасажиркою:
— Н-да. Кілька днів тому снігом замітало, тепер он, ніби, на дощ збирається.
Проїжджали повз соснову лісосмугу. Візник несподівано запропонував:
— Заїдемо?
Сніжана не одразу зрозуміла, про що йдеться. Про своє думала. Проте перепитала:
— Що ви сказали?
— Кажу, в лісок заїдемо?
— Навіщо?
— Піднімемо настрій.
Сніжана мовчки дивилася в похітливі очі ловеласа.
І той цей погляд виснував по-своєму — різко звернув на лісову грунтову дорогу.
Сніжана підвищила голос:
— Нам не туди!
Та водій наче не чув. Із ним почало щось діятися. Він нервово покусував губи, сполошено, ніби втікав від переслідувачів, роззирався навколо.
Сніжана повторила:
— Нам не туди!
— Я знаю, — коротко кинув довготелесий, не відводячи погляд від лобового скла. — Я знаю. Все буде нормально.
Потім він іще раз звернув на якусь дорогу і різко зупинив авто.
— І що тепер? — з притиском запитала Сніжана.
Відповідь була короткою:
— Побавимось?
Молода жінка, витримавши пожадливий погляд нахаби, на диво спокійно відказала:
— Немає настрою.
А той уже дав волю рукам. Потягнувся до колін пасажирки.
Та з гидливістю відкинула його руки. І за якусь секунду-дві відчула щось холодне на своїй шиї.
Це було лезо ножа.
— Не балуйся, — прохрипів довготелесий. — З тебе не убуде, а мені…
— Не варто цього робити, — перебила Сніжана гвалтівника.
Того вже затіпало:
— Мовчи! І це… — таксист, важко дихаючи, потягся всім тілом до жінки. — Це… Щоб я тебе не приглушав, давай краще сама... Роздягайся.
— Ну, добре…
«Бомбило» аж не повірив. Придуркувато вирячився на полонянку. Реготнув:
— Молодчинка!
І втратив контроль. За що й поплатився. Пасажирка з такою силою заїхала йому коліном у пах, що гвалтівник так гикнув, що очі йому мало не вилізли з орбіт.
Коли він уже лежав на сидінні зі зв’язаними руками, то збагнув, що нарвався не на просту жінку.
Тим часом Сніжана видобула зі своєї сумочки смартфон. Натиснула на кілька літер і, зупинившись, уголос мовила:
— А навіщо? Я й сама його з «комфортом» доставлю! Потішимось, — і кивком голови звернулась до сплутаного власним паском таксиста: — Ну що, кобель, поїхали?
Той прошипів:
— Куди «поїхали»?
— Туди, де дітородні органи ампутують.
— Ідіотка!
* * *

Біля місцевого відділу поліції зупинилося зелене приватне авто з шашечками таксі на дашку. Із дверцят легковика вийшла молода жінка, а потім почала із салону машини витягати зв’язаного чоловіка.
Кілька поліцейських підбігли до автівки.
Молода жінка весело проказала:
— Приймайте апарат! Цінний кадр! Треба його перевірити на причетність… А втім, ведіть його наверх.
Це була Сніжана. І служила вона… у цьому відділку поліції.
* * *

Згодом слідчі з’ясували, що затриманий приватний таксист уже неодноразово притягався до кримінальної відповідальності. Знайшовся і свідок-рибалка, котрий бачив, як власник зеленого авто приставляв ніж до шиї пасажирки, тобто, Сніжани. А це, в свою чергу, полегшило подальше слідство.
Микола МАРУСЯК