Ольга КАЛЬЧЕНКО — 29-річна екс-звягельчанка, котра понад десять років мешкає та працює в Італії. «Усе тільки починається, — каже вона, — попереду — час для росту». Втім, досі дівчина не втрачала часу й активно розвивалася. Її успішна історія ззовні схожа на казку, а насправді — щоденна, копітка робота над досягненням амбітних цілей далеко від України. Бажання реалізувати себе стало головним рушієм Оліних мрій, котра закінчила Новоград-Волинську гімназію з золотою медаллю. Одразу потому дівчина вирушила підкорювати Європу, де не лише підтвердила знання, отримані в Україні, а й якнайкраще зарекомендувала себе — здобула якісну освіту у Болонському коледжі, згодом — університеті.
Нині Ольга працює у престижній компанії, що виготовляє автомобілі для багатіїв — «Ламборгині». Вона — «експат» (скорочено від «експатріант»), — так називають іноземних спеціалістів, котрі реалізовують себе за межами Батьківщини. Розумна інтелектуальна молодь — основне багатство кожної успішної країни, а Україна це багатство невпинно втрачає. Окрім роботи, Оля з її обранцем Мікеле, зараз займаються приємними клопотами перед весіллям. Їх познайомили спільні друзі, коли вони обидва не думали про стосунки, бо у кожного в пріоритеті була власна самореалізація.
Як за кордоном складаються долі українців — далі одна з цікавих історій.
— У мене часто запитують, чому обрала Італію. Я була тоді зовсім юною, і мною керувало бажання пізнати світ, але я зовсім не уявляла, що на мене чекає попереду. Довірилася долі і зробила перший крок, потім — ще один… І ось я тут, і продовжую йти далі.
Дуже вдячна моїм батькам, які підтримали моє бажання навчатися у Європі. На той час мама вже працювала в Італії, ми вирішили підкорювати цю країну разом. Таким чином, у 17 років, я переїхала жити в італійське місто Феррара.
— Вам притаманна впевненість у собі, але за кордоном вона потребує певних знань, зокрема, мовних. Очевидно, у школі ви були серед кращих?
— Мій другий дім — це Новоград-Волинська гімназія, я закінчила її з відзнакою. У мене найкращі спогади про шкільний період, вдячна кожному вчителю. Мій клас встигав усе: навчатися, брати участь в олімпіадах, творчих конкурсах, пекти піцу, розважатися і дружити. Цього мені дуже не вистачало, коли я переїхала в Італію.
Метою було вступити в університет на економічний факультет, але теоретично мені не вистачало три роки освіти. В економічному коледжі, куди я подала документи, ще три студенти з України тоді збиралися починати навчання з першого курсу. Я не хотіла повторювати усю шкільну програму, тому наполягла на тестах. Не розмовляла італійською, але була впевнена, що мені вистачить знання англійської. Втім, навчання було лише на італійській.
Побачивши мій атестат, мені призначили тести з математики, англійської та італійської мов. Італійську довелося самостійно вчити вдома, дуже переживала. З усмішкою згадую іспити: мені дали годину часу на математику, але вистачило 15 хвилин (дякую, вчителько математики, Ніно Василівно Тапал!). А щодо моєї скромної італійської згодом сказали, що я розмовляю краще за китайських студентів. Перемога! Мене записали на 4-й курс і сказали: якщо не справлюсь, то залишать навчатися ще на один рік. Звісно, гімназистку-відмінницю ця фраза зачепила, і я сказала: «Це ми ще побачимо».
— Тобто, відмінниці за кордоном було легко?
— Не можу сказати, що було легко. Не буває легко, коли різко змінюєш життя і все навколо нове, іноземне. Проте, четвертий курс я закінчила з середнім балом, який виявився третім результатом у шкільному рейтингу. Мені вручили першу в житті стипендію і покликали стажуватися на місцевому підприємстві. Потім запросили на роботу після закінчення навчання.
Я раділа кожній новій перемозі, маленькому досягненню. В Україні мені було легко вчитися, в новій країні ще не було ані атестату, ані відзнак чи перемог, які би про мене говорили. Втім, там усе залежить лише від тебе. Я пам’ятаю, як мною пишалася моя мама. Пам’ятаю сльози мого викладача, коли я презентувала підсумки стажування: «Ще пару місяців тому ти, бідолахо, не розуміла мови, а зараз настільки захоплююче розповідаєш!».
Закінчила коледж на відмінно, отримала диплом бухгалтера-програміста, пройшла конкурс у Болонському університеті на факультет економіки і менеджменту.
— Поєднання математичного складу розуму з хорошим знанням іноземних мов стали запорукою впевненого просування спочатку у навчанні, потім — у кар’єрі. Чи не так?
— Так, я навчалася і працювала. Спочатку — у суді Феррари перекладачем з російської та української, займалася репетиторством з математики та англійської. Працювала з українськими дітьми, котрі приїхали в Італію і не могли справитися зі шкільною програмою.
Якби не знання, які я отримала у гімназії, мій шлях був би тернистим. Натомість у мене не було проблем ані з математикою, ані з англійською, на відміну від однокурсників-італійців. Пригадую, як у гімназії нас постійно стимулювали бути кращими, робити більше, піднімати планку знань. Бажання навчатися — дуже цінна риса.
— Як порівнюєте якість освіти в Україні та Італії?
— Не уся італійська молодь прагне навчатися в університетах, бо це коштує грошей: навчання, підручники, проживання. В Італії практично кожен університет має необхідні факультети: від інженерії до медицини. Заклади — державні, навчання — платне, але доступне (2,5-3 тис. євро на рік). На деяких факультетах не обмежують кількість студентів, мені доводилося на підвіконнях сидіти. Іноді потік досягає півтисячі чоловік, багато хто потім «відсіюється».
Відвідування — необов’язкове, лекції — дуже цікаві. Домашніх завдань немає зовсім чи дуже мало: ти або сам мотивований вчитися, або даремно витрачаєш час і гроші. Ніхто не бігає ні за ким, повна свобода дій. Не існує білетів на іспитах, ти маєш вчити і знати усе в підручниках.
У приватних університетах Мілану, Риму навчання коштує, як мінімум, утричі дорожче. Якщо добре навчаєшся, то є можливість отримати стипендію і менше платити (або зовсім не платити). Якщо хтось не встигає скласти усі іспити за сесію, він може це зробити хоч через рік. Багато хто паралельно працює, й у кожного власний темп, тому ніхто до іспитів із жахом не ставиться.
— Якою була ваша перша робота?
— Працювала на міжнародних виставках у Болонії, а по вечорах — доглядала за дітьми. Пам’ятаю свою першу виставку — «Машини для сільського господарства і садівництва». Мені було 19, я називала себе перекладачем з англійської та італійської. У агенції з працевлаштування мені повірили і відправили у «путь». Обсяги виставки я усвідомила, коли побачила величезну кількість павільйонів, гігантську техніку, відвідувачів з усього світу… Довелося на місці вчитися, читати спеціалізовану літературу, вночі вивчати терміни. Згодом я стала постійним перекладачем цієї фірми. Декілька років виставки були для мене джерелом доходу і приємною роботою.
Отримавши диплом маркетолога, дуже хотіла працювати, але криза була у розпалі. Змінивши 2-3 роботи, я підписала тимчасовий контракт із мультинаціональною компанією, працювала асистентом з маркетингу і зрозуміла, що хочу здобувати другу освіту.
Обрала одну з найпрестижніших магістратур у Болонському університеті, пройшла конкурс на курс міжнародного менеджменту. Захистила диплом на відмінно, почала пошуки роботи. Відправила резюме на підприємства, які мене цікавили. Через тиждень проходила співбесіду з виробником спортивних автомобілей «Ламборгині». Ще через тиждень підписала з компанією контракт, крадькома пощипуючи себе, — мрія стала реальністю! Не вважаю, що досягла божевільних вершин. Просто йшла вперед, ставила цілі і досягала їх. Таких прикладів у мене поруч ще декілька, разом нам веселіше!
— Працювати у компанії, яка виробляє найдорожчі «суперкари» у світі, — престижно. Ці машини є еталоном спортивної зовнішності, знаходяться на вершині за швидкістю. Робота у компанії «Ламборгині» — що це для вас?
— Це не просто робота в офісі над проектами. У першу чергу, це усвідомлення важливості історії бренда та його засновника, знаменитого Ферруччо Ламборгині, котрий вирішив збудувати «суперкар», кинувши виклик легендарному Енцо Феррарі! Дуже люблю і ціную свою команду, мені дуже пощастило потрапити у цю «сім’ю». Молоді, енергійні люди, амбітні професіонали своєї справи — це круто. Завжди є чому повчитися один в одного, адже важливо ніколи не лишатися на місці. Після 53 років з моменту заснування «Дому Бика», автомобіль «Ламборгині» став мрією мільйонів, а можливість зануритися у життя підприємства-виробника — мрія багатьох талановитих студентів, досвідчених інженерів, економістів, механіків.
Як більшість молодих співробітників, я починала з посади асистента у відділі маркетингу. Невдовзі мені довірили невеликий проект, керівництво оцінило мою роботу, і мені продовжили контракт, підвищивши на посаді. Зараз я — спеціаліст, працюю дуже багато. Контролюю філії у різних куточках світу. Іноді починаєш працювати о 7:30, бо Азія вже давно не спить, а закінчуєш о 20:00, після телефонного дзвінка з Лос-Анджелесом.
90% спілкування, ділової переписки, перемовин відбуваються англійською мовою. На допомогу мені прийшло і знання німецької, адже німецький ринок — один з найважливіших у Європі. Не перестану дякувати гімназії, що ми вивчали дві іноземні мови! Звісно, потрібно вдосконалювати знання, але коли ази добре засвоєні, то вдосконалення мови стає приємним проведенням часу.
— Яка середня зарплата в Італії?
— Загалом в Італії зарплати на півдні і півночі різняться кардинально, у приватному закладі платять значно більше, ніж у державному. Зарплати різні, часто це залежить від того, наскільки ви важливий співробітник. Близько 40% від зарплати йде в казну.
Варто пам’ятати, що я теж не купила собі «Ламборгині», а лише тут працюю. Задоволена, що не залежу від батьків та можу дозволити собі приємні дрібниці.
— Наскільки легко чи складно було адаптуватися до життя за кордоном?
— Якщо не зациклюватися на проблемах, відзначати різницю у менталітетах, то процес інтеграції відбудеться легше.
Важливо усвідомити, що у тебе — ось так, а у когось — по-іншому, і поважати цю різницю. Тоді дізнаєшся багато цікавого. Наприклад, італійці люблять сало, але кладуть його на теплу грінку. П’ють горілку, але потроху, смакуючи. Якщо до борщу подати сметану, то кожен обере, класти її чи ні, але від борщу і сліду не залишиться! Мої друзі сходять з розуму від олів’є, яке я готую. Як їх за це не любити?!
— Багато наших земляків говорять, що життя у Європі відрізняється від вражень туристів під час подорожей. У чому полягають основні відмінності?
— У меті перебування в країні. Турист їде за враженнями, у нього є на це певний бюджет і, найголовніше, — час. Його цікавлять виставки, музеї, ресторани, шопінг, море, засмага, відпочинок. Труднощі полягають хіба що у незнанні мови чи недостатній кількості коштів на розваги.
Коли ж людина приїжджає з метою влаштуватися, то вона теж буде захоплюватися красою краєвидів, але це відійде на другий план. На перший вийдуть пошук житла і роботи, сплата податків, рахунків, відкладання грошей.
Якщо у вас є авто, то потрібно сплатити страховку (мама міа!) і купу податків, стикнутися з бюрократією. Усі питання вирішувати у режимі «нон-стоп» на іноземній мові та уміти відстоювати свої права. Звісно, колись прийде час, коли можна буде трохи розслабитися, замовити піцу і випити червоного вина, але це буде потім.
— Що найбільше захоплює вас в Італії?
— Я люблю людей, італійську кухню, культуру і розваги. Вдячна країні за школу життя, яку тут пройшла, що отримала чудову освіту і можливість розвиватися. Так, працювати доводиться дуже багато. Ввечері іноді примушую себе вийти на прогулянку, адже у центрі живе моє «кохання» — середньовічний замок. Стоїть і чекає, коли у мене буде час прийти на побачення.
— Напевно, є й те, до чого досі важко звикнути, що важко осягнути?
— На цю тему є багато анекдотів. Немає нічого, до чого не можна звикнути. Італійці люблять обговорювати їжу: що вони їли вчора, сьогодні, який вони знайшли ресторан і які там спагетті… Від цього усміхаєшся, іноді — втомлюєшся. Але хіба до цього неможливо звикнути?
— Як сприймають в Італії українців і події, що відбуваються в Україні? Що розповідають про нашу країну в італійських ЗМІ?
— Мені ще жодного разу не доводилося чути щось негативне про нашу країну. Під час Майдану не було жодної людини, котра не спитала би мене про країну, моїх рідних. Тут багато добрих людей, я це ціную. А новини треба фільтрувати — з огляду на те, кому належать телеканали. Новин про війну зараз дуже мало.
— Наскільки часто вдається бувати в Україні? Чи помічаєте під час відвідин якісь зміни? Що вам подобається, а що — ні?
— Я люблю свою країну, її традиції, природу. Навідуюся, на жаль, раз на рік — мій вільний час залежить від відпустки. Помітними були зрушення в економіці у 2005-2006 роках, потім усе пішло на спад. Знаю, як важко жити українцям тепер. Неможливо не помітити роботу волонтерів і те, що у людей змінилися цінності.
— Цікаво, а які цінності важливі для італійців? Як вони ставляться до традицій, сім’ї, грошей, політики?
— Італійці скажуть: «Бог, Батьківщина, сім’я». При цьому багато хто скаржаться на те, що в країні щось не працює, але мало тих, хто має бажання змінювати на краще. Італія різна: північ країни відрізняється від півдня, мешканці сусідніх міст — часом зовсім протилежні. Усі цінують сім’ю, дуже люблять дітей, балують їх. Діти скрізь із батьками: у ресторанах, піцеріях, у гостях. З нянею залишати — дорого, бабусі часто далеко, а розважитися хочеться… Діти звикають до цього з пелюшок, засинають за будь-яких обставин. Щодо друзів — справжніх більше зі школи, перевірених часом, або це — колеги.
— Чи існує у європейській країні таке явище, як бідні люди?
— Так, їх багато. Частіше — це люди похилого віку. Існує допомога для бідних — нагодують, видадуть пайок. Багато італійців та іноземців звертаються по допомогу. Рівень життя у родинах італійців став нижчим — важко тим, у кого лише одне джерело доходів. Гуртки у школах — платні, заняття спортом — теж. Якщо хочеться дати дітям якісне навчання і дозвілля, — це досить дорого.
До пенсії треба дожити — чоловіки виходять у 67,5 років. Якщо хороша пенсія, то люди частіше подорожують, а дехто займається тим, що доглядає онуків.
— За кордоном є щось безкоштовне — освіта, медицина? Чи можуть бути безкоштовними якісні послуги?
— У Німеччині, наскільки мені відомо, вища освіта — безкоштовна, у Франції навчання у державних закладах не коштує багато. Крім того, завжди є гранти, якщо держава підтримує освіту.
Щодо медицини, то в Італії медична страховка є у 99% населення. Це не означає, що усе безкоштовно, але кожен платить, у залежності від доходу. Скажімо, загальний аналіз крові коштує 70 євро, а пацієнт може заплатити 36 євро, 45 чи усі 70 — залежно від доходу. Направлення у лікарню дає дільничний лікар, іноді черга може тривати 2-3 місяці. Якщо щось серйозне, то впродовж 48 годин тобі знаходять місце у лікарні. Не подобається — йди до приватного лікаря, але це вже не 30 чи 70 євро, а усі 180. Якщо ви все ж таки опинилися у лікарні, то такого безладу, як в Україні, немає, — не потрібно шукати шприці чи фізрозчини, усе є. Якщо, не дай Бог, з тобою щось трапилося, то про тебе потурбуються.
— У нас багато говорять про вступ до ЄС, а яке ставлення у вас до Євросоюзу та вступу туди України?
— В Італії є різні думки щодо ЄС, як і має бути у нормальному суспільстві. Не думаю, що найближчим часом в Україні щось кардинально зміниться у цьому напрямку. Наша ненька — на шляху реформ, але на це потрібно багато років, головне — розуміння цілей. Багато українців сумлінно працюють задля змін на краще, отже, потенціал є.
— Що ж, у нашій країні, на жаль, це не завжди гідно оцінюється, але, сподіваємося, прийде час і буде інакше. Дякуємо вам за приклад того, що, хто йде — той досягає.
— Дякую вам за увагу до мене, і що дали можливість подумки побувати в Україні!