www.zvyagel.com.ua







Праздники Украины

free counters
Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
Сайт Свято-Троицкого кафедрального собора г.Новограда-Волынского Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


Ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС Микола МАРУСЯК: п’ять місяців у «зоні» очима очевидця

28 Квітня 2017 | Оприлюднив: | 53 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

На моєму столі — повістка 1986 року, видана на ім’я Миколи Романовича МАРУСЯКА. 2 вересня його, 24-річного молодого чоловіка, зобов’язали з’явитися у місцевий військкомат із документами та речами.
Напередодні у центральній поліклініці призовників оглядали поза чергою. Усі вони виявилися здорові, бо жодні скарги до уваги не бралися, а перед від’їздом із сотні призовників залишилося лише сімнадцять. «Порозбирали» буквально з шеренги: дружини з малюками на руках, батьки з «товстими» портфелями… Тим, хто залишився, ніхто не казав, навіщо їх так раптово призивають, але інтуїтивно — відчували.
Через вісім років (у №17 (39) «Звягеля» від 22 квітня 1994 року), у власному першому нарисі про ліквідаторів аварії на ЧАЕС наш колега-журналіст Микола Марусяк напише: «Я пробув у тому пеклі мало що не півроку і маю ступінь опромінення всього 5 бер. А наше вище командування, яке приїжджало в зону на 10-15 хвилин, мають по 40 бер і медалі та ордени».
Як бачимо, ситуація з «орденами та керівництвом» у нашій державі періодично повторюється. Нині ж Україна і світ відзначили 31-шу річницю найбільшої техногенної катастрофи. Усе менше залишається очевидців тих подій, тим ціннішими стають їх розповіді. Далі — розмова з журналістом і ліквідатором.

У РІК АВАРІЇ ПОЧАВ ВЕСТИ ЩОДЕННИК
— Миколо Романовичу, ви розповідали, що вже понад 30 років ведете власний щоденник. Корені його, напевно, сягають того періоду, коли ви стали ліквідатором?
— Почав вести щоденник у тому ж 1986-му, але напередодні аварії. Працював тоді у Росії, на прядильно-ткацькій фабриці. Важко було на чужині, тягнуло додому. Коли ж потрапив у зону в складі будівельного загону, то щоденник мені морально не раз там допомагав.

— Чому вирішили повернутися із Росії в Україну саме у той час, коли сталася жахлива аварія?!
— Подав заяву на звільнення напередодні вибуху на ЧАЕС і мав певний час ще відпрацювати. Тоді ж про Чорнобильську аварію стало відомо на загал, сестри, які з радянських часів живуть у Росії, мені сказали: «Куди ти їдеш? Там же таке лихо!» Втім, інформації було дуже обмаль, нічого мене не лякало, тож я приїхав в Україну. А згодом мене викликали у військкомат.
НА РАДІАЦІЮ ЛЮДИ НЕ ЗВАЖАЛИ — ЗБИРАЛИ ГРИБИ, ЯГОДИ
— Як відомо, факт вибуху певний час замовчувався у Радянському Союзі. А ви що відчули, приїхавши, — наскільки українці були занепокоєні аварією на ЧАЕС?
— Не було паніки. Пригадую, у газеті «Радянський прапор» надрукували карту радіаційного забруднення району, над якою працювали, у тому числі, міжнародні експерти. Але люди на те зовсім не зважали — збирали ягоди, гриби. І я, що там казати, їздив та збирав, як усі. Тобто, зовсім не було розуміння масштабів трагедії, її наслідків… Трохи пізніше ту карту просили знову надрукувати, але, очевидно, вже заборонили.
— Що найперше постає у пам’яті, при згадці про початкові враження від приїзду у місце катастрофи?
— Враження, ніби ми потрапили на територію в’язниці: скрізь ходили люди у формі, з лопатами. Як виявилося, чим ближче було до реактора, тим вищу зарплату платили ліквідаторам. За роботу у самому пеклі — у 5 разів більше, дехто сюди у буквальному розумінні рвався. Ці люди відрізнялися від інших: вони були, наче сновиди. Втомлені, виснажені фізично та емоційно. Їх немає вже давно…
— Яке завдання було покладено на ваш загін?
— Наша військова частина знаходилася від атомної станції за сорок кілометрів, між Термахівкою і Димаркою. Будували мости, дороги, вивозили заражений радіацією грунт. Також, оскільки жили в наметах, будували для себе зимове містечко. Міняли перший загін, якому довелося побувати тут від самого початку. Ми ж приїхали через чотири місяці після вибуху. Це не означає, що тоді вже не було небезпеки, вона і зараз там є. Впродовж п’яти місяців брали участь у роботах біля атомної станції, її тоді вже накрили. Збирали уламки реактора, шматки блоків, жерсті.
РОБОЧІ ДНІ У РАДІАЦІЙНІЙ ЗОНІ
…Один із наших працював на бульдозері біля реактора: відпрацює, прийде, впаде на ліжко і лежить, знесилений. А вранці — знову на роботу… Накопичувачі радіації у нас потім позабирали, бо не треба було нам розуміти про повноту небезпеки.
— Робочі дні у радіаційній зоні — навіть звучить моторошно. Якими вони були для вас?
— Часто дозиметр зашкалював. Коли стояли під, так званим, «рудим лісом», то бачили, як на респіраторах через 15-20 хвилин з’являлися руді плями радіоактивного йоду. Через спеку не усі хлопці одягали респіратори, бо і так не було чим дихати.
Кожному з нас видавалися накопичувачі радіації, які шнурком причіплювалися до штанів. Вони неправильно показували, на відміну від тих, що були японського виробництва. Але кращі прилади давали здебільшого цивільним працівникам і вищому керівництву.
На мою думку, на ті роботи привозили забагато людей. Багато кому доводилося час від часу тинятися без діла, а коли на вертольотах прилітали генерали, то лунала команда втікати у ліс. Ніби у частині нікого немає, бо усі працюють. Часто таке робилося… Ми з лісу бачили, як сідали вертольоти, і з них виходили високі чини.
— Але ж навіщо стількох людей наражали на небезпеку?!
— Очевидно, була вказівка з Москви, про всяк випадок… Мене спочатку взяли працювати на кухню, видавав їжу. Потім ми стали будувати оселі, з дощок і тирси. Нехитру конструкцію «одягали» потім у намет, всередині стояла «буржуйка». Швидко побудували, бо нас було багато.
Розвантажували на Прип’яті баржі з бетонними конструкціями. Одного разу бачив, як баржа ледве не переломилася від вантажу навпіл. Куди і звідки вони йшли, — нам не казали. Потім у Чорнобилі будували нову теплотрасу. Тут також працювало забагато людей.
ЗНІМАЛИ ЗАБРУДНЕНИЙ ГРУНТ У ПРИП’ЯТІ
На атомній станції ми були задіяні по дві-три години, більше часу стояли на дорозі. Спека тоді, попри вересень, стояла сильна, ліс став рудим від радіації. Ми знімали забруднений грунт у Прип’яті, по 15-20 сантиметрів, вивозили на машинах у «могильники». Так само закопували метал, одяг, домашні речі, які знімали з поверхів. Багато краденого вивозилося на базар. Пригадую, як мене підвозив міліціонер на мотоциклі з візком, доверху набитим речами.
— На фото і відео можна спостерігати, як у квартирах Прип’яті лишалися голі стіни, хоча людям дозволили під час евакуації брати найнеобхідніше, обіцяючи швидке повернення. А забруднені радіацією речі потім «помандрували» Україною окремо від власників…
— Виходить, що так. Пригадую, наші хлопці збирали білі гриби, сушили їх на сонці, потім везли додому. Поруч лежали купи опромінених бушлатів і чобіт ліквідаторів, які працювали на реакторі.
— Чому ж ті речі вчасно не утилізували?
— Напевно, халатність. Хтось пустив чутку, ніби алкоголь допомагає організму боротися з радіацією. Хлопці втікали, горілку по лісах пили. Згодом з алкоголем стали боротися, на плацу показово розбивали банки зі спиртним. Хоча подейкували, що керівництво й для себе лишало...
«СКРІЗЬ — СУЦІЛЬНИЙ ХАОС…»
— Які спогади про побачене закарбувалися найбільше?
— Коли зайшли у приміщення адміністрації атомної станції у Прип’яті, то побачили розкидані папери, друкарські машинки. На першому поверсі було кафе, на полицях — соки, коробки з цукерками… Хлопці відкривали банки, пили сік, закушували цукерками. Брали усе, що потрапляло під руку — ніхто не забороняв цього. Міліція була, але вона працювала там, де багато людей — поруч із ліквідаторами та науковцями трудилися кухарі, прибиральниці тощо. Біля кожної їдальні стояла діжка з водою для ополіскування взуття, воду постійно міняли.
Коли будували теплотрасу, навколо було багато приватних будинків. Усередині — суцільний хаос. Запам’яталися фотографії, розкидані на підлозі… Радісні моменти, зображені на них, обличчя, усмішки — якось не вписувалося усе те у нові страшні реалії. Очевидно, що той хаос був справою рук мародерів, котрі приходили сюди поживитися. Господарі лишали усе: техніку, одяг, худобу, котів, собак, які бігли за автобусами і скиглили навздогін господарям… А потім вмирали голодною смертю.
— Якось змінилося ваше життя, коли ви повернулися додому?
— Було відчуття, що нас бояться, стороняться. Хоча на цьому Чорнобиль для мене не закінчився. Вдома я влаштувався працювати у будівельну організацію, а тоді кожне підприємство долучалося до участі у ліквідації. Наші займалися у Ноздрищах ремонтом будинків: робили там нові дахи, паркани будували, заливали двори бетоном. Ті, хто працював нагорі, з дахами, очевидно, зазнали більшого опромінення. Їх теж вже давно немає. А потім виявилося, що усе те даремно робилося — купа державних коштів пішла в небуття, бо мешканців тих будинків, які ми відбудували, виселили у Гульськ. Це ті переселенці, які там донині живуть.
Деякі будинки військові спалювали, щоб менше мороки було з ними. Хоча це категорично заборонено, бо викиди радіації у вогні збільшувалися у рази.
ВІДВІДУВАВ ЧОРНОБИЛЬ І ЯК ЖУРНАЛІСТ
— Працюючи пізніше у газеті «Звягель», ви декілька разів поверталися у Чорнобиль у якості журналіста, описували життя у зоні відчуження. Які емоції викликали у вас ті відрядження?
— Звісно, біль — це біль, але людина до усього звикає. Коли приїжджав у Чорнобиль як журналіст, то страху у мене не було жодного, бо я знав, що на мене там чекає. Писав про людей, які повернулися додому. Вони там живуть, садять городи, поруч із розваленими оселями. Так само там коні та корови пасуться. Так само хтось працює, а хтось — випиває і співає.
Багато будинків у зоні побудували собі кияни у якості дач. Є електрика, стаціонарні телефони, продукти привозять раз на тиждень. Бачив, як покинуті будинки занепадали, а потім повністю руйнувалися. Лише окремі деталі залишилися нагадувати сучасникам про трагедію глобального масштабу.
— Як не дивно, Чорнобиль для вас був поштовхом стати на творчу стежку, чи не так? Ви ж там почали писати вірші та прозу?
— Вірші почав писати у школі, але мене тоді завели до директора і пригрозили, бо народну творчість перекладав на свій лад. У Чорнобилі ж письменницькі здібності знову пробудилися. Коли побачив, як один хлопець писав нареченій римовані листи, то вирішив і собі спробувати — вийшло! (сміється — авт.). Більше того, пишу роман про Чорнобиль на основі реальних подій, свідком яких був сам, на основі свого щоденника. Планую до кінця року закінчити.
— Вас ніколи не ображала думка, мовляв, справжніх ліквідаторів вже немає у живих. Що допомагає вам особисто боротися із наслідками опромінення?
— Були моменти, що ображало. Разом із тим вчені доводять, що радіація не на усіх впливає однаково: на когось — більше, на когось — менше, а когось взагалі «не бере». У першу чергу вона скосила тих, хто отримав найбільшу дозу опромінення, якщо поступово — це дається взнаки згодом.
«Я НЕ ВІДЧУВАВ ВПЛИВУ РАДІАЦІЇ»
— Коли працювали біля реактора, то виникала сильна спрага, а ще була втома. По життю — я людина енергійна, тому завжди намагався дбати про своє здоров’я. Займався загартуванням із дружиною та двома дітьми за системою Порфирія Іванова, купалися в ополонці. Про це почув по телевізору від чорнобильця, якому не давали шансів на життя, а він вижив. Вважаю, що й мені це допомогло.
— Слово «чорнобилець» у нашій країні неминуче пов’язане зі словом «пільги». Які пільги зараз отримуєте?
— Спочатку були «привабливі»: без черги можна було отримати машину, ділянку, лікуватися у санаторіях різного профілю, безкоштовно пересуватися усіма видами транспорту в Україні. Поступово усе це згорнули, лишили проїзд у міському транспорті. У комуналці донедавна була пільга 50%, тепер — субсидія. Ще платять, так звані, «гробові» — соціальну допомогу 200 гривень. Живу на майже мінімальну пенсію.
— Життя триває, Миколо Романовичу, тому у вашій особі дякуємо усім ліквідаторам за мужність та героїзм у нелегкій боротьбі!

* * *

Нещодавно Микола Романович відзначив 55, дві п’ятірки поставило ліквідатору життя. Хочеться побажати нашому колезі міцного здоров’я та оптимізму, нових вершин у багатій літературній спадщині, радості у дітях, тепла в родині. А спогади про Чорнобиль нехай проростуть у романі, який автор, сподіваємося, швидко та з успіхом завершить і видасть. Успіху у цій мрії, колего!

Юлія КЛИМЧУК
Фото Сергія ЩУРУКА

ІЗ ЗАПИСІВ ЩОДЕННИКА:

  • «Сьогодні після обіду прилітали два вертольоти: генерал армії та працівники рівненської обласної філармонії з програмою: «Жменя сміху — людям на втіху».
  • «Працювали у Чорнобилі, на теплотрасі. Здалеку бачив ЧАЕС».
  • «Ввечері приїхав концерт із Новограда. Перед початком секретар комсомолу міста вручав грамоти, цінні подарунки. Мені подарували електробритву за участь у ліквідації».
  • «Другий день працюємо у Прип’яті, знімаємо забруднений грунт. Болить рука, нарив на згибі. Усім ставлять по 900 мікроренген».
  • «Працювали біля реактора, 3-го та 4-го блоків. Обабіч дороги прибирали забруднені предмети та грунт. З хлопцями ходили до стін 4-го блока, він десь заввишки біля 60 метрів. Бачили японський радіокерований трактор «Макудза». Поруч будуються 5-й і 6-й блоки, у проекті — 7-й та 8-й»…

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , , ,