Звістка про зникнення 17-літньої Ніни Лісної (імена в матеріалі змінено) миттю облетіла село.
Й заплескали язикаті:
— Мабуть, у місто подалася. До знайомих.
— Та ні! На гульках у сусідньому селі, хе-хе!
— Хто? Нінка? Вона — зразкова дівчина. Сором’язлива, тиха.
— Тиха вода греблю рве!..
Зникла Ніна у суботу пізнього вечора. Сама вийшла з клубу, а додому не дійшла.
Того дня всі, хто був на танцюльках, бачили, що Ніна посварилася зі своїм хлопцем Тарасом. Тому, маючи вразливу вдачу, дівчина й покинула раніше клуб.
Її і справді шукали по навколишніх селах, у містечкових родичів, та Ніна ні там, ні там не з’являлась. А дні минали…
Першим у коло підозрюваних, певна річ, потрапив Тарас. Сидячи перед дізнавачем, Тарас Яценко нервово потирав то носа, то вухо і не знав, куди приткнути погляд своїх очей:
— Ну, погиркалися ми.
Правоохоронець, усміхнувшись, хмикнув:
— Не зійшлися характерами?
— Випив я того дня.
— Так сильно?
— Та ні. Але Ніна спиртного не переносить.
— Чому ж тоді пив?
— Володьці, другу моєму, вісімнадцять стукнуло. Ну, ми і… Тобто, я, чисто символічно, тільки кілька разів потрошку. А запах від самогону лишився, зараза!
— Ясна річ!..
Працівник правоохоронних органів ще з перших хвилин розмови з підозрюваним зрозумів, що цей молодик не причетний до зникнення Лісної. Однак підписку про невиїзд з нього таки взяв.

Оперативник Колосевич знову навідавсь у село. Опитував його мешканців. Побував і в родині Лісних.
Крокуючи з батьком Ніни повз старий яблуневий сад, що належав колись до місцевого колгоспу, Колосевич поцікавився:
— Ви нікого не підозрюєте у зникненні вашої дочки?
Валентин Лісний страдницьки поморщив чоло, відказав:
— Та, наче, нікого. І немовби — всіх.
Колосевич зупинився і спантеличено подивився на співрозмовника:
— Як то: нікого і всіх?! — І тут-таки похопився. — А, розумію вас. Це — природньо у подібній ситуації. У кожному бачити злочинця. Відомий факт. А все ж?
— Я вам уже сказав.
— Н-да…
Раптом з-за куща глоду, що тулився до садка, випірнув здоровань з вудкою. Побачивши перехожих, широко заусміхався й почухрав у бік ставка.
Колосевич провів його пильним поглядом, а відтак поцікавився в Лісного:
— Хто такий?
— Льонька. Наш, сільський.
— З чого він сміявся?
— Дурник.
— Тобто?
— Дивак місцевий. Розумово відсталий. На карасики свої йде.
— Чому «на свої»?
— Сама дрібнота на вудочки йому чіпляється. Крупняк, як не дивно, не йде. З нього всі тут кепкують.
Колосевич згадав про Тараса Яценка. Чи не поспішив він його виключити з кола підозрюваних? Адже є такі природжені «актори»…
— А що ви можете сказати про Тараса Яценка?
— Нормальний хлопець. І батьки його порядні. Сусіди наші. Ніна з Тарасом зустрічаються. Чи не з п’ятого класу. Ще таке…
— Слухаю вас.
— У сусіднє село — воно з нами поряд — нещодавно з тюрми повернувся Іван Хмурий…
— Ми поінформовані.

Колись у цій невеликій печері було вовче лігво. Знаходилося воно на узвишші, густо всипаному валунами. Місцина глуха: старий ліс, зарослі, поряд — болото. Рідко хто сюди з людей заглядає. Тут ні ягід, ні грибів…
Відкотивши кілька важкеньких валунів і відсунувши корчі, він, зігнувшись, протиснувся до печери.
Ніна, підібгавши під себе ноги, сиділа на сіні і гладила котеня, яке невідомо яким побутом з’явилося тут.
Коли він увійшов до печери, вона, зіщулившись, підсунулася до холодної гранітної стіни.
Він поклав на примітивний столик вузлик. Став трохи вбік, щоб світлові промені зі входу падали на дівчину.
— Я їсти приніс. Надвір вийдеш?
— Вийду.
— Ходімо.
Ноги затерпли, але спромоглася підвестися.
Він стояв до неї спиною. Та коли почув тріск гілляччя, різко повернувся. І враз кинувся на звук. Наздогнав її.
— Навіщо ти втікаєш? Ходімо в печеру.
Душачи в собі сльози, Ніна прошепотіла:
— Відпусти мене.
— Відпущу, відпущу.
— Коли?
— Ще не знаю. Ходімо в печеру. Поїси.
Вона зірвалася на крик:
— Сам жри свою їжу, виродку!
На образу він не зважив. Натомість попрохав:
— Полюби мене.
Ніна істерично засміялася.
Він повернувся до неї спиною, мовив:
— Я скоро повернуся.
— Щоб ти здох!
А коли він знову привалив вхід корчами і валунами, дівчина дала волю сльозам.
— Невже він не розуміє, — виривалося навзрид, — що мені тут страшно… Особливо вночі… Невже не розуміє? Мамочко! Таточко!..

У коло підозрюваних потрапив ще один фігурант. Юрій Лозинський. Нінин однокласник. До фанатизму закоханий у Лісну. Та їй він на серце не лягав. Занадто настирний, нудний і жорсткий. Однак від дівчини не відчіплювався. Де не побачить її, то шнурочком в’ється за нею, мов голка за ниткою.
Проте хлопець твердив одне: так, подобається йому Ніна, але де вона, що з нею, — ні сном, ні духом.

Валентин Лісний брів сосняком. На спині — мисливська двостволка. Якась невідома сила тягла його до лісу. Наче підказувала, що в ньому — вся таїна зникнення його дочки. Там її останні сліди. І справді, сліди помітив. Якісь дивні. Наче йшло двоє. А ось, ніби один. І поряд на піску, серед дрібненького моху, продовгуваті борозенки. Таке враження, буцімто той перший волік за собою другого. А ось і зламані гілочки на грушці-дичці.
Серце в Лісного закалатало: невже це дочка залишала по собі знак?!
Раптом десь збоку тріснула гілка. Валентин Лісний причаївся за деревом. І за хвилю здивовано округлив очі. «Льонька-дурачок! Якого дідька він тут загубив? Карасиків на болоті ловить? Так, без вудки. І що в нього за пазухою?»
За Льонькою йшов назирці. «Дійсно, сунеться до болота. Може, до того лігва? Дивно, дивно»
А той, Льончик, уже біля самої печери ніби відчув когось у себе за спиною. Обернувся — і обімлів: Лісний! І за дві-три секунди, оговтавшись, кинувсь у хащі.
Валентин з надією, і з невимовним трепетом у грудях, кинувся до печери. З якоюсь невідомою нервозною силою порозкидав валуни, корчі і миттю прослизнув у колишнє вовче лігво. І важким, але радісним хрипом, видихнув:
— Ніночко!
— Таточку! Таточку! Я знала, знала, що ти мене знайдеш!
— Це Льонька?
— Він.
— Як він, гаспид, тебе… Як ти тут опинилася?
— Я навіть не знаю, скільки я тут пробула.
— П’ять днів, доцю. То як ти тут опинилася?
— Коли я йшла з клубу, то несподівано на дорозі з’явився Льонька. Сказав, що з тобою щось погане трапилося в лісі. Ніби і мама туди побігла. Ну, я і… Що я пережила! Звідки, звідки я могла знати, що в нього можуть бути такі бзікі.
— Це, доню, не бзікі, це — злочин.

Леоніда Храпчука визнали неосудним і на певний час помістили у спеціальний медичний заклад. Село з таким вердиктом експертів не погодилося. Люди наїжачилися на родину Храпчуків, не давали їм проходу. Боялися за своїх дітей.
Бачачи, що далі спокійного життя тут не буде, Храпчуки мусили виїхати з села.