УНІКАЛЬНИЙ В УКРАЇНІ МУЗЕЙ ВІДКРИВ У ВИШКІВЦІ ЕКС-МЕР НОВОГРАДА В.І.ЗАГРИВИЙ
У затишній оселі колишнього мера Новограда (а ще — управлінця обласного та міжнародного рівнів) Володимира Загривого, який мешкає нині у селі Вишківка, немає пафосу і притаманної для кадрової еліти «показухи». Ошатна хатинка, непоказний парканчик без камер спостереження, шлагбаумів і позолочених левів на бильцях. Господарі — усміхнені, добрі люди, по-щирому раді гостям.
4 травня для них був особливим днем. Володимир Іванович презентував власне творіння — «Музейчик нашого життя». Унікальність його — у тому, що зібрані тут тисячі експонатів є надбанням 45-річного трудового стажу. Спогади, документи, речі радянської та незалежної України стали спільним багатством родини Загривих, а не якісь там матеріальні цінності.
«ІСТОРІЯ ВЕЛИКОЇ КРАЇНИ СКЛАДАЄТЬСЯ З ІСТОРІЙ СІМЕЙ»,
— переконаний Володимир Іванович, тому радить людям фіксувати цікаві деталі свого життя, починаючи з молодості. Можливо, колись вони стануть їх особистим музеєм, як сталося у його житті.
Тепла атмосфера відкриття музею була позначена двома характерними рисами: повагою до родини, міста і країни та чудовим почуттям гумору ініціатора «музейчика». Загривий часто дає речам такі ласкаві назви, але не лише через це у музеї нікому не доведеться нудьгувати.
— Ось яблуню я попросив — і вона зацвіла, а глід іще не встиг, — з порогу жартує Володимир Іванович, зустрічаючи друзів та журналістів. — Червона доріжка простелена, любі мої, ласкаво прошу!
І справді — поруч із гаражем і банею, в якій розташувався «музейчик», — червоний килимок. На ньому гордо очікує гостей із хлібом-сіллю онука Катруся Михнюк. Відпросилася з уроків, щоб підтримати діда Вову. І прочитати на відкритті його музею вірш, написаний разом із ним, про долю рідної Вишківки. Обоє інтригують:
— Ми вам дякуємо, що приділили нам свій час. Він у вас, знаю, дорогий, — вітає гостей господар. — Захмарного чи надзвичайного ми вам не покажемо, а лише те, що муштрували цілу зиму. Мороз на вулиці — а ми фото збираємо, ріжемо, клеїмо… Нічого спеціально сюди не «тягнули за вуха» — усе накопичувалося за довгі роки роботи. Я лише систематизував по рубриках.
У це «лише систематизував» — вкладено дуже багато копіткої роботи.
— Потрібно бути дуже старанним і наполегливим, щоб таке втілити, — говорить дружина. — Я би не змогла. А він постійно день і ніч працює: пише, закреслює, фотографії підрізає…
ЧОГО ТУТ ТІЛЬКИ НЕМАЄ!
При вході у музей-баню — мініатюрні погруддя відомих величей: Шевченка,
Лесі Українки, Леніна. Старовинні предмети українського побуту, вироби з порцеляни, сувеніри, привезені з різних регіонів. Ось і на квітучій яблуні, з-поміж повітряних кульок із нагоди презентації, визирає годинник із надписом «Бердичів — місто європейське!».
На дверях — вітання: «Слава Україні! Героям слава!». Так сталося, що у житті покоління Загривого тісно переплелися дві епохи: радянська та незалежно-українська, тому й експонати тут постійно перегукуються у часі:
— Ось — Леонід Ілліч Брежнєв і пластинки з його виступами на з’їздах комсомолу. Ви його сьогодні почуєте, — господар загадково дивиться у бік програвача. — А тут — партквитки, устав партії, внизу — Ленін, якого моя баба переховувала, щоб німці не розбили.
Скільки зібрано усього — достеменно знає лише Бог і Загривий. Інтернаціонал, Конституція Радянського Союзу, паспорт громадянина Радянських республік, пластинки радянських композиторів та виконавців: Ротару, «Піснярів», Георга Отса, колекція годинників... До речі, будильниками екс-мер ніколи не користувався, бо «сам собі був, як будильник — автоматично «заводився» і ніколи нікуди не запізнювався».
— Зараз включу підсвітку, заходьте, — запрошує господар у серце музею.
— І підсвітка тут у вас є? — запитую у передчутті цікавинок, які для нас, журналістів — те, чому ми прийшли у професію.
— Аякже ж!
«ПЕНСІЯ — ПОЧАТОК НОВОГО ЖИТТЯ!»
Експозицію поділено на 16 розділів. Зокрема, «Батьки родини», «Буремний комсомол», «Політико-компартійна робота», «Персоналії», «Дипломатія Московії», «Житомирщина, ОДА», «Третє мерство VI скликання. Україна-Русь», «Новітній Час», «Ділове партнерство» тощо.
— Коли йшов на пенсію, то не думав про щось подібне, а потім з’явився час осмислити, що я потрапив у житті не лише у «бабині руки». Тож взявся за діло. Бо пенсія — це початок нового життя, абсолютно іншого. Людина на пенсії стає багатшою на час, хоча його все одно не вистачає, як мені ось зараз. Найкращий відпочинок — зміна виду роботи. Попрацював — і побіг загрібати. Мухтар мухи ловить, а я щавель рву. Катерина он скільки на зиму закрила!
«УСІМ ДІВЧАТАМ ТАКОГО ЧОЛОВІКА БАЖАЮ»
— Отут — з весілля фотографії, ми — молоді…. Наші портрети: хто яку обрав світлину, — таку й почепили. Ось я молодий у кирзових чоботях. Ходжу у школу, мабуть, клас шостий. На цій фотографії — у технікумі вчився, а тут — Катерина працювала швачкою-мотористкою на фабриці. Не лише зверху можна дивитися світлини, а й всередині багато. Можна перекидати, як календар.

Батьки нашої родини: мої — Іван Федорович і Надія Яківна, вона була у концтаборі. Фронтовик Володимир Антонович та Ніна Яківна, родом з Кіровоградщини. Зустріли один одного, поєдналися і нас народили. Тут також є інші родичі, нагороди батьків, пейзажі нашого села місцевих художників. Ось Катерина «воювала» у футбол, баскетбол тощо.
Про дружину Володимир Іванович говорить з любов’ю і повагою. Дуже гармонійно поєдналися їх долі, стали прикладом не лише для близьких, а й для усіх, хто їх знає.
— Ми прожили разом 42 роки, як один день, — розповідає дружина Катерина. — Перший раз посварилися через 15 років після весілля. Більше не сваримося — на це завжди бракує часу (сміється — авт.). Володимир Іванович постійно на роботу йшов дуже рано, я по змінах робила на швейній фабриці. Та й зараз на сварки часу немає. Навіщо?! Він усе робить: сказала скопати город — скопав, а я перець посадила. Він великий трудоголік і миролюбива людина. Усім дівчатам такого чоловіка бажаю.
ПРИЙДЕТЕ У МУЗЕЙ — ОБОВ’ЯЗКОВО ЗНАЙДЕТЕ СЕБЕ
Цікаво, що в особистому музеї Володимира Івановича — не лише про його участь у політичному житті. Багато хто і себе тут несподівано може знайти:
— Немає людини, з якою я би працював, і якої тут нема. Усі вони у розділі «Персоналії» — у фотографіях, згадках, речах, посвідченнях. Дуже багато чого ще є в архівах, нагорі. Ось усі мої губернатори, з якими мені довелося працювати в області. Мери, нинішня і колишня кадрова еліта: лідери Новограда, депутатський корпус. Мої улюблені мажоретки, яких зараз ігнорують чогось. Політичні діячі незалежної України, творці комуністичної ідеології… Стрічки «Пробіг заради життя» різних років, аж до війни. Війна коли розпочалася, то було вже не до бігу нам…
— Повірте, це — не важка справа, а велике задоволення. Людина, яка копається в архівах, фіксує деталі, зміни, — вона думає по-іншому, аналітично. Я вам це гарантую. Кореспонденти знають, бо це їх робота, а я це відчув після пережитого впродовж 45-ти років. Так само навчився розбиратися у людській психології.
РАРИТЕТНІ «ГАЗЕТКИ» І ОСОБИСТІ ЩОДЕННИКИ
Є у колекції Загривого раритетні газети: «Правда», «Известия», «Комсомольская правда», «Московская правда»:
— Я вам підібрав і кожному на згадку подарую.
Найдавніший екземпляр — газета «Правда», від неділі 22 квітня 1912 року. Серед інших видань — номер місцевої газети «Радянський прапор» (нині — «Лесин край»), що вийшов друком півстоліття тому.
— Така газета у нас теж була. Бачите, як цікаво? А ось надруковано виступ товариша Бориса Олійника у Москві, на з’їзді народних депутатів.
— Так він же ж помер ось нещодавно, — почулося від когось із відвідувачів.
— Тому і знайшов у архіві цю статтю, щоб згадати… А хто пам’ятає газету «Зірка»? Ніхто її зараз не має вже, а у мене вона є. Ось.
З 1973 року Володимир Загривий щодня веде щоденник, яких у нього назбиралося десятки. «Можете мені будь-яку дату назвати, і я зачитаю уривок, — коли що сталося».
На підтвердження цих слів Ліна Наумець згадала: «Якось дзвонить мені Володимир Іванович і питає: а ти пам’ятаєш, що цього дня сталося рік тому? Тобі зуб вирвали!» (сміється — авт.).
ДИПЛОМАТ У РОБОТІ Й У ЖИТТІ
Багато років віддавши дипломатичній роботі, власник музею й у житті став дипломатом, у ставленні до людей. Погодьтеся, сьогодні таке зустрінеш нечасто, а у Загривого це проявляється в усьому. У тому, як він спілкується з родиною, друзями, колишніми підлеглими, як поважно ставиться до подій і людей.
Ось і творцям музею (експозицію допомагали збирати друзі, колеги, рідні) висловив щиру подяку: «За особливу життєву місію, достойну позицію у суспільстві, активне сприяння у створенні «Музейчика нашого життя».
Гордість кожного мера — те, що вдалося реалізувати спільно з командою. У музеї Володимира Івановича для цього — окремий промовистий стенд, на ньому — перерізані стрічки з різних об’єктів. Як він каже, усі вони «пройшли крізь серце і душу»:
— Це мої «сліди» — об’єкти, які довелося відкривати як у області, так і в місті. Найбільш значимі, рейтингові — у стрічках і датах. На випадок, якщо доведеться перед кимось засвідчити, що я зробив у своєму житті. Останні місцеві здобутки — дві нові школи: №10 та №8, побудовані у часи незалежності України під час моїх каденцій, плюс дороги, усе інше. Без зайвої скромності цим пишаюся. Кожній владі треба робити своє.
Підсумовує усе зроблене просто:
— Створив «музейчик», щоб онука Катеринка пишалася. Бо вона скоро за Максимка буде йти заміж, колись у них будуть дітки — нехай вони читають.
— Ну, діду…
— Що, діду, що?! — усміхається дід Володя.
— Він же ж двієчник, той Максимко.
«НИНІ ПИШЕМО ІСТОРІЮ ВИШКІВКИ»,
— не збирається зупинятися на досягнутому дід Володя. — Дізналися, коли і скільки тут мешкало людей, як вони жили, що робили. Ще робимо книжку про музей і віртуальний музей плануємо. Спокою нам немає, бо ми увесь час у дії. Звісно, від домашньої роботи нікуди не подінешся, тож живем «під зав’язку». У політику лізти не буду, але осторонь не залишатимуся, бо хто не займається політикою, тим займається політика. Тим більше, молоді треба допомагати: декому — підказувати, декого — посварити. Нас колись взагалі топтали і що хочеш нам робили. Проте, ми бігли о 5-й ранку на роботу, і, я думаю, що Бог за це нам воздасть.
У музей запрошую усіх, працюємо цілодобово (сміється — авт.). Я і Катюха — екскурсоводи!