На даний час у старій частині кладовища вдалося знайти і описати понад 1300 надгробків, у т.ч. біля 400 — з епітафіями, що збереглися цілком або частково (це становить менш, як 30%). Необхідно обстежити ще декілька ділянок південно-західного сектора. На жаль, від багатьох пам’ятників залишилася тільки плита або нижня частина стели без написів, що унеможливлює їхню ідентифікацію. Більшість старих надгробків схожа за формою на чобіт (останній раз ця традиція впроваджувалася 1971 року) або являє собою горизонтальну плиту з епітафією. Виготовлені вони, за рідкими винятками, із граніту. На деяких із них зустрічаються рослинні орнаменти, зображення левів, менори (семисвічника), маген-давида (зірки Давида), рук над запаленими свічками. Останнє зображення належить, як правило, благочестивій жінці, у коло обов’язків якої входило запалювання суботніх свічок.
Мова епітафій XIX ст. — іврит, є окремі прізвища та імена на ідиш (алфавіт цих мов однаковий). На жаль, прізвища на пам’ятниках цього періоду зустрічаються рідко. Кирилиця вперше з’являється 1901 року: нижче івритського тексту слідує прізвище з ініціалами на російській мові (Ребель А.А.). Починаючи з 1930-х років, у якості шрифтового застосовується східний бік надгробків, а не західний, як це було колись, що пояснюється відходом євреїв від національних традицій.
У деяких епітафіях згадуються місця проживання померлих: села Теснівка, Сусли, Орепи, Колодянка, Мала Цвіля, Максимівка Новоград-Волинського району, Бараші та Рихальське Ємільчинського району, Улашанівка Пулинського (Червоноармійського) району та ін.Євреїв села Ярунь, котрі здавна відносилися до Корецького кагалу, ховали на єврейському кладовищі містечка Корець. Однак від 1921 р., коли на схід від Корця проліг польсько-радянський кордон, ярунських євреїв почали ховати в Новограді-Волинському.
У старій частині кладовища був похований новоград-волинський казенний рабин Яків Фрідман (біля 1840-1920 р.), котрий вперше згадується на цій посаді в 1871 р. Його пам’ятник поки не знайдений. 1903 року там само знайшов вічний спокій духовний рабин Мойше-Шмуль Суделувон, автор коментарів до «Шулхан Арух» і деяких талмудичних трактатів. У місцевому рабинаті він очолював бес-дін (єврейський релігійний суд) і користувався великим авторитетом у громаді. На його могилі була споруджена усипальниця, в якій горів незгасимий вогонь. На жаль, ця усипальниця не збереглася, а місцезнаходження могили рабина — невідоме.
1919 року декілька сотень євреїв стали жертвами кровавих погромів. Багато з них були вбиті у передмісті Ново-Звягель, біля правого берега ріки Случ. Через тиждень вбитих перевезли на нове єврейське кладовище. Через те, що багато трупів були спотворені до невпізнанності, вони були поховані в спільних могилах без пам’ятників. 1920 року погроми припинилися, але їм на зміну прийшла епідемія тифу. Ці трагічні події призвели до розширення площі кладовища і появи південно-західного сектора. Тут знайдено 14 надгробків, в епітафіях яких повторюються слова «вбитий (вбита) ..-го Тамуза 5679 р. (липень 1919 р. — Л.К.)». Виняток становить Гітель Корф, дружина останнього казенного рабина Янкеля-Сруля Корфа й дочка цадика Міхеле Голдмана, яка була вбита наприкінці серпня 1919 р. і похована поруч зі своїми предками — звягельськими цадиками.
Комісія похоронного товариства євреїв Новограда-Волинського, яка обстежила кладовище в 1921 р., знайшла, що «оно находится в очень разрушенном виде: забор и памятники сняты и уничтожены; кладбище представляет собой пастбище для скота и, согласно патриархальным еврейским обрядам, это очень непристойно для мёртвых и является большим пороком для живых». Було складено кошторис на огородження кладовища і будівництво нової сторожки, а також план некрополя із позначенням нової ділянки. Більшість поховань 1920-х і 1930-х років відбувалися в південно-західному секторі.
Під час будівництва Новоград-Волинського укріпрайону в 1932-38 р. поблизу нового єврейського кладовища велось спорудження кількох об’єктів. На захід від нього пролягла нова автодорога «Новоград-Волинський — Коростень», біля протилежного боку якої був зведений залізобетонний ДОТ. Ще один ДОТ з’явився приблизно за 60 м на схід від старих меж кладовища. Як будівельний матеріал використовувався камінь і щебінь, який видобувався в кар’єрі біля північного кордону кладовища (пізніше на його місці виникло озеро). За розповідями старожилів, від кар’єра видобутий матеріал везли по вузькоколійці, що проходила одразу за західною огорожею кладовища (після війни вузькоколійка зникла, але грунт на тому місці досі відрізняється надмірною твердістю). 7-8 липня 1941 р. поблизу кладовища точилися запеклі бої між частинами Червоної Армії, які зайняли тут оборонні позиції, та 14-ю танковою дивізією вермахту, що наступала на місто. Сліди цих боїв на території кладовища наразі можна побачити у вигляді двох вирв ліворуч від могил цадиків і пошкоджень лицьової частини багатьох старих надгробків.
Коли моя бабуся повернулася з евакуації в Новоград-Волинський, вона не змогла знайти могили своїх батьків. Багато єврейських надгробків зникли. За розповідями старожилів, під час німецької окупації їх використовували як будівельний матеріал, а в перші повоєнні роки на тротуарах біля шосейного мосту через Случ можна було бачити надгробки з єврейськими епітафіями зверху. Таємне стало явним 2007 року, коли біля будинку по вул.Рокоссовського №1 (мікрорайон «Зелені») ремонтували теплотрасу. Тоді з-під труб витягли 8 єврейських надгробків. Два з них належали батькові та сину Лур’є, котрі разом з іншими членами родини й гостями (всього 14 чоловік) були вбиті бандитами під час святкування першого вечора Пейсах 1919 р. Виявлення єврейських надгробків у правобережній частині міста, де ніколи не було єврейського кладовища, освітлювалось місцевим телебаченням. Незабаром після цього знайдені пам’ятники були перевезені на єврейське кладовище. Туди ж перевезли ще один єврейський надгробок, який опинився в с.Городище.
Після війни межі кладовища просувались у східному напрямі, утворився південно-східний сектор. У низинній частині цього сектора надгробки 1944-59 р. і 1935-41 р. утворюють спільні ряди і за зовнішнім виглядом мало відрізняються один від одного. На більшості пам’ятників присутні як івритські, так і російські епітафії. Жінки та чоловіки поховані в різних рядах.
Однак від середини 1960-х років жінок і чоловіків ховали вже у спільних рядах, питома вага івритських текстів поступово зменшується, а до кінця 1970-х років вони зовсім зникають. У цей самий період на багатьох пам’ятниках з’являються портрети, а на могильних плитах — квіти, що суперечить єврейським традиціям. У 1970-х роках поховання південно-східного сектора досягли згадуваного вище ДОТа, який після цього опинився на території кладовища.
1959 року з’являються перші поховання в південному секторі. Наступного року Аврум Іванковіцер, член правління Новоград-Волинської юдейської релігійної громади, перевіз для поховання в цей сектор рештки 46 євреїв, розстріляних 25 жовтня 1941 р. в його рідному с.Дубрівка Баранівського району. Свої дії він не узгодив із місцевою владою, і 15 травня 1960 р. завідуючий відділом міського комунального господарства Левицький В.Л., головний інженер комунгоспу Томчук В.Ф. і доглядач кладовища Міщенко М.Я. склали акт про те, що 12 травня 1960 р. гр-н Іванковіцер без відома міськвиконкому і міськкомунгоспу самовільно здійснив перепоховання загиблих під час війни, котрі «були поховані поза зоною м.Новоград-Волинський». Незважаючи на це, на місці перепоховання був установлений пам’ятник із бетону, який 1993 року замінили на новий.
У декількох десятках метрів від нього стоїть пам’ятник із червоною зіркою зверху. В епітафії наводяться 19 імен загиблих у 1941-42 р. За розповідями старожилів, вони були розстріляні в с.Ярунь та, на відміну від інших жертв, виявились похованими в розрізнених могилах на території села. Після війни їх перепоховали у південному секторі кладовища.