— Антипе Гавриловичу! А навіщо ви побили репортера Василя Слідопита?
— То є неправда!
— А що скажете про розповсюджене відео…
— То є фікція! Монтаж!
— А як насправді все було?
— Значить, я йду на обід. Після засідання. Думками окутаний. Бо рішення важливі приймали. Та я не про те. Значить, іду собі спокійно, думаю. Про народ. Коли це позаду, спиною чую, хтось мене наздоганяє. І так в’їдливо: «А чого ви, Антипе Гавриловичу, вирішили нікому інтерв’ю не давати? А чого ви, Антипе Гавриловичу…» Коротше, це був репортер Василь Слідопит. Причепився, як той реп’ях до зад… до задніх штанів. Кажу йому: «Відчепися, Васю! Не даю, значить, на те воля Божа». І я пришвидшив крок. І Слідопит пришвидшив. Я — на сходи. І Слідопит — слідом. Я побіг! І Слідопит біжить! І наздогнав таки! І знову мені в спину: «А чого ви, Антипе Гавриловичу, відмовляєтеся інтерв’ю давати?»
— І ви його через те трах-бабах?
— Нікого я не «трах-бабахав»! Я — людина доброї душі. Навпаки, я його рятував.
— Від чого?!
— Від падіння.
— Тобто?
— Та тільки-но я до Слідопита різко так обернувся, як він чогось жахнувся і почав падати.
— І як ви діяли?
— Я кинувся і підхопив Слідопита. Щоб не впав на бетонні сходи.
— Він таки впав.
— Та то вже в другий раз.
— А що було, Антипе Гавриловичу, другого разу?
— Він знову на мене подивився, знову чогось жахнувся і почав падати.
— І ви вже не встигли Василя Слідопита підхопити?
— Я намагався йому допомогти.
— А чого в нього порвана сорочка?
— Слабенька якась.
— І телефон розбитий…
— Крихка штука.
— Чоло побите. Об сходинки, мабуть, гепнувся?
— Та я знаю… Якось теє швидко сталося. Я обернувся до нього. Він подивився на мене. Закотив очі під лоба. Впав. Сорочка порвалася. Лице побилося. Телефон тріснув… Не чіпав я нікого. Я — людина доброї душі. Тож, ідіть собі ліпше. І будьте обережні на сходах.