(Закінчення. Початок у №6 від 6.02.09)
— Який стан справ з медициною на селі?
— Непроста ситуація склалася в сільській медицині. Я вважаю, що вона була б іншою, якби коштами опікувалися не лише чиновники, а й медики. Бюджетний кодекс складений так, що кошти розсіюються по сільрадах, а багато сільських голів витрачають їх неефективно. Свідченням цьому є те, що торік значна кількість коштів на медицину недофінансована. Тому було створено комісію міської і районної рад з моніторингу співвідношення фінансування міськрайТМО з міського і районного бюджету, а також спроможності надання медичних послуг ТМО у тому об’ємі, у якому їх від нас очікує громада міста і району.
— Василю Миколайовичу, що з реформою галузі медицини, про яку так багато говориться з різних трибун?
— Якщо проводити реформу галузі медицини в нашій державі, то я особисто тільки за. Але якщо реформа буде відбуватися тільки заради реформи, як це сталося у сільському господарстві та промисловості, де нині практично живого місця не залишилося, то я тоді категорично проти. Ми чомусь завжди хочемо вигадати своє колесо, ніби навколо нас пустеля і немає у кого перейняти досвід, повчитися. Як на мене, потрібно обрати відпрацьовані приклади, вносити щось своє і запроваджувати їх у життя.
Реформа повинна проводитися з врахуванням думок і досвіду медичної спільноти — як в Україні, так і в європейських державах.
Що ж відбувається у нас? Я вже неодноразово розповідав, що ми почали реформи більше десяти років тому. Навіть приклад функціонування міськрайТМО є результатом реформування. І, повірте, що подальше реформування галузі піде саме таким шляхом.
На даний час ми беремо участь у проекті МОЗ із приводу реформування надання медичної допомоги на первинному і вторинному етапах. Згідно з цим проектом, у кожній області планується організація лікарняних округів, де буде функціонувати багатопрофільна лікарня, що фінансуватиметься з державного бюджету, а не так, як зараз, — з місцевого, центр первинної медико-санітарної допомоги (сімейні лікарі, фінансування з місцевого бюджету), лікарня відновлювального лікування і хоспіс. Хіба це не та модель, яка зараз створена у нас?
— Чому ж весь час відбуваються суперечки між міською і районною владою щодо фінансування базового закладу, що знаходиться у місті, але обслуговує практично 50 на 50 населення міста і села?
— Коли все вищесказане буде закріплене законодавчо, закладене відповідне фінансування, то автоматично відпадуть суперечки між міською і районною владою щодо фінансування закладів охорони здоров’я. Аж тоді кожен відповідатиме за свою ланку роботи.
Що маємо зараз? Скажіть, чи може головний лікар з адміністрацією міськрайТМО нести відповідальність за стан здоров’я населення міста і району, коли ми не беремо участь у розподіленні бюджету, який виділяється на галузь? Кошти автоматично діляться між сорока сільськими радами, не враховуючи потреб базового лікувального закладу.
Така ситуація не тільки у нас, а й в цілому по області і в Україні. Це наслідки запровадження бюджетного кодексу. Знову, підкреслю, що сільські і селищні ради використовують ці кошти на потреби, що далекі від медицини.
Щодо відокремлення первинної ланки надання медичної допомоги у місті, то я повністю підтримую мера: зараз це потрібно зробити хоча б для того, щоб знайти порозуміння з районною владою щодо фінансування первинної ланки медико-санітарної допомоги у місті.
Але повинен бути зроблений аналогічний крок в районі. Для консолідації бюджету в одному органі управління, забравши кошти з сільрад. Тільки тоді будемо говорити про прозоре використання коштів.
Однак, це відокремлення особливого економічного ефекту не дасть без запровадження страхової медицини, — поки сімейний лікар не буде фондотримачем і не буде зацікавлений у здоров’ї пацієнтів своєї дільниці. І ще особливе значення для покращення первинної медичної допомоги у місті має наближення та розширення мережі амбулаторій сімейного лікаря до мешканців міста. Тільки, примусивши зрозуміти кожного мешканця, що для них медицина починається з відвідин сімейного лікаря, ми зможемо навести порядок з надання медичної допомоги у місті і районі. Без цього всі подальші кроки неефективні і не мають сенсу.
Для запровадження цієї реформи в життя треба не так вже й багато: воля і бажання влади, починаючи з Верховної Ради, Міністерства охорони здоров’я, Міністерства фінансів і органів місцевого самоврядування. Бо медичні працівники до цього вже давно готові. Нам набридло вислуховувати на свою адресу безпідставні звинувачення у хабарництві і бездіяльності, спостерігати за тим, як, прикриваючись 49 ст. Конституції про безплатну медицину, держава скидає всі проблеми на медичних працівників, а ті, в свою чергу, заробляючи 700-800 гривень, стали заручниками чиновників, їх небажанням вникнути у проблеми медиків.
У цьому році виникла критична ситуація з фінансуванням. І коли постає питання про скорочення персоналу або додаткового фінансування галузі, то я впевнений, що треба йти другим шляхом, аби не втратити медичних працівників. Резерв для достатнього фінансування медицини є, було б бажання.