Тридцяті «Лесині джерела» відбулися. Організатори зітхнули з полегшенням, громада ж поринула в обговорення: кому що сподобалося та навпаки. Навмисно не обговорюватимемо мистецьку ідею свята, покликану вшанувати творчість Лесі Українки, — на офіційному сайті міської ради та колеги з інших газет розповіли про усі святкові заходи. Хочемо проаналізувати: чому ті, хто справедливо чекав від тридцятої річниці головного свята міста масштабного підведення підсумків, але… не дочекався?
Навряд чи варто згадувати тут про війну (якщо свято відновили разом із гучними розвагами) чи про гроші, яких завше бракує. Як виявилося, не завжди, щоб задовольнити різні смаки людей, слід замахуватися на грандіозне. Прикладом цьому стала виставка «Портрет солдата» — якісно новий, зовсім несвятковий захід у програмі свята. Як виявилося, повністю у контексті часу гарнізонного Новограда, де живуть захисники України зі своїми сім’ями, і де багатьом болить тема війни. Промовисті очі солдатів, а серед них – наші земляки-учасники АТО, на світлинах журналіста-художника Віки Ясинської вразили багатьох відвідувачів значно більше, аніж пафосні промови зі святкових сцен впродовж усіх трьох днів.
Одне з головних побажань городян (можливо, представники влади не завжди читають відгуки в Інтернеті, то ми озвучимо) — відмовитися від «совкового» сценарію, де усі безкінечно усім дякують і вручають нагороди. На офіційному відкритті свята у Палаці культури це дійство затягнулося на дві години. Глядачам, котрі прийшли на виставу «Лісова пісня» за твором землячки у постановці львівського театру, довелося довго слухати вітання, у тому числі — зачитані з листівок, від перших осіб держави. Куди краще хотілося би почути про фінансову підтримку вшанування творчості Лесі, втім, у жодній промові чи святковому репортажі на сайті міської ради про це не йшлося.
Значно більше людей могли би побачити виставу за твором Лесі (таких заходів у програмі би побільше!), але не усі мали на це терпіння. У вік стрімкого інформаційного суспільства люди, особливо діти і молодь, органічно сприймають динамічні сценарії, а не ті, які втомлюють. Очевидно, владна команда теж втомилася, бо після офіційної частини багато чиновників покинули залу, так і «не доторкнувшись» до творчості геніальної землячки в інтерпретації галичан.
Серед влучних відгуків з цього приводу можна навести слова однієї авторитетної звягельчанки, котра мешкає нині за кордоном: «Будь-які нагороди треба вручати на окремому заході, а не перед виставою чи концертом. Коли за кордоном вручають відзнаки, то присутні люди лише по запрошеннях — ті, хто удостоєний відзнаки та журналісти. То не має бути захід для всього міста, а для певного кола людей. Хто прийшов на виставу, — мають дивитися виставу, у зазначений час. Бо люди планують свій час, треба це поважати. Глядачам немає потреби вислуховувати помпезні речі і дивитися на бюрократичні нагороди. Людина мала іншу мету, тому прийшла на захід. На жаль, у нас «совок» ще глибоко сидить у керівниках».
За 30 років свято зберегло свою головну мету — пропагування творчості Лесі Українки на загальнонаціональному та міжнародному рівнях, — наголошували промовці на усіх святкових заходах. Їх у програмі вистачало — літературних зустрічей із талановитими людьми, у тому числі — з сусідніх країн, виставок, конкурсів. Тут критика не дуже доречна, хоча дехто й нарікав, що творчості на святі було замало. Хто мав бажання — той отримав можливість збагатитися духовно. Жоден з обох місцевих музеїв, пов’язаних із родиною Лесі, не потерпали від навали відвідувачів. «Зали Музею родини Косачів були напівпорожні, — написав у своєму пості один з дописувачів. — Тож ми вирішили організувати фоторепортаж для тих, хто жодного разу не відвідав музей».
Кому ж більше до вподоби «свято з присмаком шашлику», — для них щороку вдосталь і наїдків, і напоїв. Мистецькі розваги у такому випадку, як виявляється, не дуже потрібні. Декому, навіть, здалося, що цьогоріч не зовсім тверезих «шанувальників» творчості Лесі були більше, ніж зазвичай. Заради справедливості, слід зауважити, що любителів шашликів на будь-якому святі більше, ніж шанувальників поезії. Усе залежить від того, наскільки вдало організатори можуть це поєднати.
А поєднати вдало можуть не завжди, інакше багато помилок у програмі свята перестали би кочувати з року в рік. Натомість цього року масу критики не вперше викликала відсутність необхідної кількості біотуалетів під час міжнародного свята, на яке з’їжджаються сотні гостей.
На необхідності вирішення цієї проблеми неодноразово наголошували депутати міської ради. Питання, на жаль, не вирішили, а репутацію Будинку рад суттєво «підмочили»: «Биотуалетов не было, загадили — где кто мог. За телеграфом даже очередь была», «У парку черга у туалет була шалена, поруч — жодного біотуалету», — ділилися неприємними враженнями городяни. Хтось поскаржився, що ледве дійшов до гаража після свята — через те, що місцину поруч із гарежем відпочивальники сприйняли за туалет: «Агов, шановні можновладці, запустіть центральний туалет біля Щорса хоч на свята!» Звісно, звинувачувати владу у відсутності культури городян чи гостей не можна, але ж, якби до питання підійшли відповідально, то стільки критики б не почули.
У зв’язку з великою кількістю людей і відсутністю біотуалетів, прикрого резонансу набуло побиття жінки в одній із вбиралень — її маленький син, аби уникнути черги, замість чоловічого туалету пішов у жіночий. Виник конфлікт, потім бійка, після чого у мережі з’явилися світлини з побоями, а у місцевому відділку поліції побільшало на одну заяву. «Могла би сказати сину, щоб сходив під деревце, але ж ні. Подумала, що заплачу 3 гривні, не збіднію — якщо кожен почне ходити під деревце, що буде? І от, на тобі…».
Серед критичних зауважень — намагання відповідальних служб зробити усе в останній момент перед святом. У список антирейтингу потрапили авральне покладання плитки-вишиванки на центральній площі, на що не вистачило декількох місяців (!), ямковий ремонт та фарбування пішохідних переходів у п’ятницю (перший день свята!), фарбування лавочок.
«Чому у нашому місті все навиворіт? Дякую за зіпсовані штани тій організації, що пофарбувала лавки у центрі напередодні свята. Невже це не можна було б зробити хоча б за тиждень? І не повісили табличок», — обурювалася дописувачка, якій порадили подати до суду на владу. Хтось, щоправда, захистив відповідальні служби від нападів: «Не фарбують — погано, і фарбують — теж погано». Але ж справді добре, коли не в останній день, — погодилася більшість. «У нас прориви показової роботи або перед святом, або перед виборами», — на цей коментар важко щось заперечити.
На тлі цьогорічних ювілейних святкувань дещо стихли давні нарікання городян, що вони скучили за зірками, котрі відвідували свято у кращі часи. Це питання потребує окремої дискусії та аналізу. Разом із критикою лунає багато порад, до яких оргкомітету рано чи пізно доведеться прислухатися. Адже свято, придумане 30 років тому, потребує сучасної трансформації і має йти у ногу з часом. Це — візитівка міста, як ім’я Лесі Українки та її творчість.
P.S. Звісно, газета «Звягель» не применшує заслуги організаторів у тій частині святкування, яка вдалася. Про це, повторимося, можна багато почитати у інших виданнях та на сайті міської ради. Гарні момента свята наш фотокореспондент зафіксував на світлинах, які подаємо нижче. Проте говорити лише про здобутки — це означає закривати очі на проблемні моменти свята, не вдосконалюватися, втрачати діалог із громадою та знівелювати чудову іміджеву для міста ідею.