Тарасові Нечерді вже неодноразово доводилося бувати під самісіньким носом у ворога. До московських бойовиків підповзав так близько, що навіть чув їхні розмови. Розгнуздані, безтолкові. Нечерда здогадувався, що зайди перебували під впливом алкоголю або якогось наркотичного дурману.
Востаннє, коли доброволець Нечерда знову зібрався в «гості» до непроханих гостей, один із бійців незле дорікнув йому:
— Не варто вчащати до них. Небезпечно.
Тарас і сам розумів усю небезпеку становища. Не хотів він ризикувати життям і своїх побратимів. Тому у свої нічні рейди ніколи нікого з собою не брав. Нехай Бог милує потрапити у лапи тих нелюдів. Адже вони не визнають ніяких законів війни. Скількох українських захисників вони закатували із жорстоким садизмом. Нащадки орди…
А ще Нечерді спокою не давало інше: останні російські «гумконвої». Як їх уже охрестили українські бійці, — «гумконвої» смерті…
Щоправда, російські засоби масової інформації та офіційні представники окупаційної влади постійно запевняють, що у вантажівках перевозиться не зброя, а суто гуманітарна допомога для Донбасу: харчі, ліки, вода, шкільні підручники і т. п.
Хоча ще з першого «гумконвою» з того боку було помічено, що одразу по його прибутті на окуповані території посилюються обстріли. Тому Тарасові закортіло захопити «язика», щоб наочно всім довести брехливість російських ЗМІ» і її влади…
Одні схвалювали Тарасові вилазки, інші — засуджували, мовляв, який сенс ризикувати життям, коли й так увесь світ знає, який вантаж перевозиться у тих московських білих вантажівках. І не тільки знають про це, а й багато про що інше: наприклад, яка техніка і які колони військових з боку Росії перетинають непідконтрольну українській владі територію на Донбасі тощо. Супутники ж з неба ще ніхто не знімав…
Але на війні, як на війні: хтось варить кашу, а хтось воює...

Цього разу відчайдух Тарас ще ближче підповз до ворожих позицій. Уже не тільки чув розмови ворогів, а й бачив їхні обличчя. Хоч і не чітко, бо світло чи то з ліхтариків, чи то від запальничок лягало на лиця під різним кутом.
Важко було розібратися, хто ці вояки: сепаратисти? буряти? кадировці? російські кадровики? найманці з інших країн? Розберися, коли майже всі бородаті, в плямистій формі, на якій немає відзнак. Однак, коли Нечерда прислуховувався до їхньої балаканини, то здавалося, що тут зібралося різношерстості більше, ніж перераховано вище.
Трохи далі почувся з окопу гучний регіт. А потім тишу несподівано прорізала кулеметна черга. Кулі просвистіли над Тарасовою головою і полетіли десь у бік українських підрозділів.
— Скоти! — тихо вилаявся Нечерда і визирнув із неглибокої вирви. Можна було знайти прихисток і за поодинокими кущиками, що бовваніли то там, то там. Але то була небезпечна схованка. До кущів або дерев завжди прикута особлива увага і постійно проглядається тепловізорами.
Опинившись досить близько біля ворожих розташувань, Тарас роззирнувся. Подумав: чи пощастить здійснити задумане цього разу?
Заважав місяць. Часом по темному небу пропливали невеликі чорно-кудлаті хмарки. Та цього було недостатньо, щоб здійснювати якісь маневри.
Стояла задуха. «Тут постійно стоїть задуха! Немає чим дихати», — подумав Нечерда і відпив від пластикової пляшки кілька ковтків води. Вона була тепла і несмачна. Проте, яка не є, та все ж вода, і треба її економити. Хтозна, коли доведеться повернутися до своїх.
Минали хвилини. Минали години. Ніч коротка. Незабаром світатиме. Пролежавши ще якийсь час у вирві, утвореній, як відзначив Нечерда, від міномета, Тарас зо два десятків кроків відповз від ворожих позицій і взяв трохи ліворуч, ближче до «зеленки». Що саме спонукало так вчинити, — добрати не міг. Може, йому допомагають духи його побратимів? Скільки їх тут полягло… В нерівних, підступних боях…

Юрій Смоква часто бував на передовій. Приходив перевідати свого приятеля і сусіда по під’їзду Єгора Залушина, який тепер командував невеличким підрозділом ополченців.
Такі візити не були тривалими. Зустрілися, розпили літр-півтора «Пшеничної» чи «Русскої» (благо, що старший брат стабільно постачає спирт-
не на Донбас), поцікавився, скільки підстрелили укропів, скільки взяли в полон. Перекинулися останніми новинами. Похвалилися скільки укропів застрелили, скільки у полон взяли і розбіглися.
Юрій Смоква закушував мало. Розібрало. Тому і збився з дороги. Спочатку він відчув сильний удар по карку, а потім — забуття. Коли ж так-сяк очуняв і розклепив повіки, то побачив нахилений над собою силует людини. Пересохлими губами прошепотів:
— Хто ти?
— Бандера.
Юрій Смоква знову закрив повіки.
— Е-ей! Я — хороший бандера! Але це не значить, що треба репетувати.
— Я не кричу.
— Молодець! Це я попереджаю на майбутнє.
Юрій Смоква повільно повернув голову праворуч-ліворуч. Не знайома йому місцевість.
— Де я?
— Далеко від своїх, — дещо суворіше відказав Тарас Нечерда. — Я тебе трохи проволік. Через «зеленку».
Смоква вмить нажахано вирячився:
— Там же міни! Розтяжки!
Нечерда посміхнувся:
— Значить, на життя! Йти зможеш?
— Куди? А… мене розстріляють?
Поправляючи на собі амуніцію, доброволець Нечерда відчув нервове тремтіння пальців. І в ту ж мить із закапелків пам’яті вихопилися окремі епізоди жорстоких боїв з неприятелем. Наступи, відходи, поранені, полонені, море крові…
З презирством подивившись на Смокву, Нечерда поцікавився:
— А що ти зробив би зі мною, якби я опинився на твоєму місці?
Полонений здвигнув плечима:
— Над нами є старші. Вони вирішують. Мене розстріляють?
Тарас, стримуючи гнів, з притиском проказав:
— Не бійся. З твого живота тельбухи не випустять. Як це роблять ваші захиснички з нашими воїнами. Тебе вб’ють не боляче.
— За що вб’ють?
— Українських бійців убивав?
— Ні-ні! Я взагалі ніколи нікого не вбивав!
— Перевіримо. А чим ти там займався?
— Стояв на блокпосту. Треба було виживати. А там платили.
— І скільки ж за зраду Батьківщини платили?
— Я — не зрадник! Я став на захист своєї землі! Землі, за яку воювали наші діди! — запально випалив Смоква.
— Який пафос! — зіронізував Нечерда, тихенько ляскаючи в долоні, і, з подивом дивлячись на хирлявого чоловічка років 30-35, думав: струсни такого добряче і з нього дух вилетить. Однак протяжливо спитав:
— На захист від кого став?
— Від фашистів! — з тією ж пристрастю прострочив Смоква. — Від «правосєків»! Від бандер! Від хунти! Чого ви прийшли на нашу землю?
— Да-аааа, — витягнувши шию, протягнув Нечерда. — Непогано над вами попрацювали. Кажеш, «чого прийшли на вашу землю»? А ти де народився?
— В Луганську.
— Так ти ж українець!
— Ми тепер в «Новоросії»! І ми вас сюди не звали!
— Стули пельку! — мимоволі вирвалося в Нечерди, і він з притиском додав: — Я на своїй землі! Чуєш! На своїй! Донбас — то українська земля! Але що тобі доводити, коли в твоїй голові сама вата. Підводься! — наказав бранцю Нечерда. — Треба йти.
— Розв’яжи руки, — попросив Смоква.
— Обійдешся, — вже стишеним, але втомленим голосом сказав Тарас.
Той облизав пересохлі губи:
— Я хочу пити.
Нечерда відкрутив кришечку на пластиковій пляшці і приклав її горличко до губ Смокви:
— Два ковтки, не більше!
— Мало.
— А я тебе не питаю. Вперед!

Переораним від мін і снарядів полем, пробираючись до своїх, Тарас Нечерда не втримався і поцікавивсь у бранця російським «гумконвоєм». Смоква відповідав невпевнено, мовляв, на їх розвантаженні участі не брав.
— Зброя? Всяке кажуть. Одні кажуть, що привозять, інші…

Через кілька днів Тараса Нечерду викликали до штабу і подякували за «язика». Як з’ясувалося, дещо цікавого таки вдалося витягти із Юрія Смокви. Але не через це Нечерду викликало військове керівництво. Бійцю запропонували перейти служити до розвідроти. І Тарас не відмовився. Давно цього прагнув.