Я не про тих, що до нас із півночі закидають. Добре навчених, озброєних, екіпірованих…
З тими все зрозуміло. Налетіли. Наробили шкоди. І п’ятами накивали.
Це, звісно, якщо пощастить…
Я про наших. Диверсантів. Доморощених.
Ці шкодять безупинно. І повсюдно.
Іду городньою межею до лісу. Душею відпочити.
Коли, бачу, знайома інтелігентка попереду мене до переліску чимчикує. Підійшла до соснини, озирнулася праворуч-ліворуч, і два лантуха у кущі запхнула. А відтак, знову покрадьки роззирнувшись, почесала додому.
Заглянув у кущі. Вибухівка?
…Отак, роки проживеш поряд із людиною, ніби й натуру її вивчиш, забаганки… Аж раптом з’ясовується, що до кінця й не вивчив, що той «гомо сапієнс» зовсім не той, за кого себе завжди видавав…
Підняв цурпалка. Обережно розгорнув торбу. Банки-склянки, пір’я, пластикові пляшки…
Зрозуміло…
Неподалік галявини мене обігнала автівка. Червоні «Жигулі». Зупинилися. З салону виліз водій, відкрив багажника, витягнув звідти важкенький мішечок і… беркиць його в кущі.
Ага! Ще один диверсант! Підходжу.
— Що ж ви, шановний…
— Га-а??! — не дав мені той договорити.
А із салону авто вже почали вистрибувати диверсанти і диверсантики. У коло мене взяли. Той, що найвищий і квадратний, мов шафа, питає у водія:
— Батя, шо за індивід?
— Любитель природи!
— І шо йому тра?
— Мішок йому муляє, синок.
— То най собі його бере. Зара, на, підсобимо.
— Не тра, синок. Він більше не буде. Ге-ге!
— Ги-ги-ги-ги-ги!
Потім «ги-ги» сів за кермо. За ним у салон хутко стрибнув його виводок, і авто захурчало.
Прийшов додому. Там, по-сусідству, ще один диверсант. Точніше, диверсантка.
Все їй щось заважає. Останнім часом до дерева причепилася, якого я колись із сином обабіч дороги посадив.
Вийде та диверсантка на дорогу, втупиться у дерево і сичить:
— Нассаділ тут! Вссьо равно ми яво ссрєжем!
Чи то ця істота краси Божої не розуміє, чи то призначення дерева на землі?
Зрештою, не в городі у неї те дерево росте.
Хто не йде повз, — кожного вона спиняє:
— Нє, ну ано мнє тут нада?!
А потім киває на сусіда, що ліворуч мешкає, котрий також уздовж дороги висадив колись дерева:
— Тоже нассаділ!..
Біда з людиною. Та воно таке: один дивиться на дерево і бачить у ньому дерево, другий дивиться на дерево і бачить у ньому поліно…
На цьому диверсанти не закінчуються. Куди оком не кинь…
Минулого року у наш район цілу групу диверсантів закинули. Асфальт на дорозі укладати. Доки його розгортали-катали, то навкруги усі садки людські обгризли.
Якісь лихі трапилися диверсанти, голодні!
Є такі, що маскуються. Прибрав свій двір, а непотріб — під ніс сусідові! Вночі. Або коли того вдома немає.
Інший диверсант по-крупнішому бере: звягельські краєвиди львівським сміттям загачує...
А є такі, що й не криються. Можуть серед білого дня прикотити на автомобілі-асенізаторі під лісок чи на берег водоймища і вилити лайно.
Той диверсант-бізнесмен нечистоти у річки скидає…
Той зелені насадження вирубує…
Той із законами махлює…
Той краде безбожно…
Той…
Питаєте, звідки знаю, що диверсанти?
А хіба ж нормальна людина творитиме таке на тій землі, де народилася?! Де живе?!
Ото ж бо й воно!