Віктор (імена в матеріалі змінено) стояв у затінку дерев і спостерігав, як Андрій галантно подавав руку Оксані, аби та вийшла із салону таксі. Потім він узяв її під руку, і вони непоспіхом попрямували до під’їзду.
«Ну чому?.. Чому так?.. Чому?!!» — раз у раз із болісною заздрістю повторював у думці Віктор.
Знайома ситуація…
Вони — з одного двору. Оксана і Віктор мешкали в одному будинку. Щоправда, вона — двома поверхами вище. Андрій жив у такій же п’ятиповерхівці навпроти. Всі троє дружили змалечку. Коли підростали, — разом бігали на річку, на дискотеки, в кіно… Всюди разом.
Коли Оксані пішов шістнадцятий, і форми її стрункого тіла почали окреслюватися привабливою жіночністю, то вони обидва закохалися в неї. І Оксана це знала. Болісно це переживала і не могла комусь із них віддати перевагу, адже і Віктор, і Андрій подобалися їй.
Однак вибір таки впав на Андрія.
А Вікторові якось зізналася:
— Вибач. Ти мені також близький. Але серце моє лежить до Андрія більше.
— Що значить «більше»?! — в розгубі нетямився Віктор. — Як це «більше»?! Поясни!
— Я не можу цього пояснити. Ці почуття неможливо так просто передати.
Віктор злився. По-хлоп’ячому намагався Оксану переконати, що кохає її більше, ніж Андрій. Навіть якось спробував очорнити Андрія, наговоривши дівчині, що той — ловелас і не одну вже обдурив.
Після того Оксана переконалася, що зробила правильний вибір. Вона довіряла Андрію і не вірила, що той міг вчинити з нею нечесно. Та й не повірила словам Віктора. Лукавість, нещирість у його очах запримітила одразу.

На їхнє весілля Віктор не прийшов. По мобільному збрехав, що знаходиться в далеких родичів, вивихнув ногу і, мовляв, дуже шкодує, що не може в такий день повернутися до міста. А насправді він був удома. Кілька днів нікуди не потикався. Лютував. Затаїв злобу на Андрія. Навіть і на Оксану. Разом із тим не міг змиритися з тим, що трапилося.
— Її треба повернути… Її треба повернути за будь-яку ціну! — вголос повторював одне і те ж, нервово міряючи кроками кімнату.
Потім усіляко уникав зустрічі з колишніми друзями-нерозлийвода.
Після їхнього весілля зустрілися тільки один раз. Випадково. У дворі. Андрій приїхав додому на власній іномарці. З Оксаною. А Віктор саме в цю мить вийшов із під’їзду.
Андрій, побачивши Віктора, щиро зрадів:
— Друзяко! Ти де пропадаєш?!
Віктор удав, що також їм зрадів. Протягнув руку для вітання.
— Як де? — відтак ухильно мовив. — Бізнес.
— Розумію, — з усмішкою на обличчі відказав на те Андрій. — І в мене бізнес. Але вільну часинку для зустрічей потрібно знаходити. А то…
— Потрібно, — перебив Віктор.
Оксана стояла трошки осторонь і все розуміла. Чоловіки ще якийсь час погомоніли, перекинувшись то тим, то сим і, насамкінець, пообіцяли одне одному, що незабаром зустрінуться за келихом вина, згадають дитинство, юність…
На тому й розійшлися.

Одного дня Віктор завітав до Андрієвого офісу і спантеличив того своєю заявою.
— Як об’єднати бізнес? — розгублено перепитав Андрій. — Твій бізнес об’єднати з моїм?!
— А чому б ні, — сидячи в кріслі навпроти молодого господаря кабінету, спокійно відказав Віктор. Хоча дещо нервував, що не втаїлося від Андрія. — Але давай зустрінемось у тихій, нормальній обстановці і все, як слід, обміркуємо.
— Хм. Ну давай. Коли?
— Навіщо відкладати надовго. Сьогодні ж.

О шостій годині по обіді Андрій зателефонував Оксані і попередив, що цього дня додому повернеться пізніше, мовляв, є важлива справа.

Зустрілися в затишному барі.
Віктор із посмішкою зауважив:
— Ось бачиш, недовго музика грала.
Андрій не зрозумів натяку:
— Тобто?
— Ще всього декілька днів тому ми у дворі говорили про келих вина!
— І справді.
— Сподіваюсь, — пильно дивлячись у вічі Андрія, продовжив Віктор, — що моя ідея матиме успіх.
Андрій, спрямувавши зір на червоне вино в келиху, замислено відказав:
— Хтозна.
— А чого тут сумніватися? Головне спробувати. А у нас досвіду не бракує.
— У чому?
— У бізнесі, звичайно.
— Так, — погодився Андрій і продовжив свою думку. — Але час непевний. Події змінюються мало що не щодня. До того ж, це якось несподівано, і потребує зваження усіх «за» і «проти».
— Андрію! — запально вів Віктор. — Злиття нашого бізнесу зміцнить наші позиції на ринку! Це також сприятиме подальшому розвиткові наших фірм! Спільними потугами збільшимо обсяг наших товарів на ринку!
— І хто керуватиме таким об’єднанням?
— Представники обох фірм. У рівному співвідношенні.
Андрій зіронізував:
— Хм… Я бачу, що ти вже все обміркував і вирішив?
— Поки я нічого не вирішував, — ніби образливо сказав Віктор. — Я вношу свої пропозиції. А тобі — вирішувати.
— Все-таки потрібно гарно все зважити.
— А я тебе за комір не тягну. Подумай. Але не затягуй із цим. Бізнес не терпить зволікань.

Андрій обіцяв затриматися максимум на години дві. Однак минуло три після його дзвінка, а він не повертався.
Оксана захвилювалася. Сама зателефонувала чоловікові.
Віктор уважно слухав їхню розмову по мобільному і щось собі міркував. Коли Андрій заховав телефон до кишені піджака, то поцікавився:
— Оксана?
— Так, — поквапливо відказав Андрій і винувато додав: — Мабуть, час завершувати.
— Згоден.

Додому йшли пішки. Було недалеко. Ступивши на міст, Віктор, ніби між іншим, поцікавився:
— Як там Оксана?
Андрій пильно подивився на Віктора. Здивувався, що той різко змінив тему (а говорили знову про бізнес, знову про об’єднання фірм, про доцільність такого проекту, про прибутки). Однак відказав:
— Та слава Богу. Закінчує останній курс.
Вікторові закортіло спитати, чому не заводять дітей, але стримався. Думкою тішився, що дітей не завели. Знову почав мову про бізнес.

Було близько півночі. А Андрій не повертався. Оксана знову йому зателефонувала. Проте абонент знаходився поза зоною досяжності.
Не повернувся Андрій і до ранку. І додзвонитися до нього було неможливо.

Того пізнього вечора…
Коли вийшли на середину мосту, Віктор несподівано сказав:
— Ти чув?
Андрій не зрозумів:
— Що саме?
— Хтось унизу стогне.
— Невже?
— Та послухай же.
Андрій нахилився над перилами. Подививсь у темряву.
І пізній вечір розірвав несамовитий крик…

Віктор перестав бігти лише біля свого будинку. Стояв за його рогом і важко відсапувався. Він не планував такого вирішення проблеми. Хоча й не відкидав такого випадку. Так, він обдумував різні плани, аби позбутися свого конкурента в… коханні.
Об’єднання фірм також було фікцією. Ідея з мостом прийшла несподівано. В барі. Тоді навмисне більше спиртного наливав Андрієві. Хоч той і відмовлявся, але пив. Небагато.
Тепер було безліч причин для хвилювання. Чи не було свідків? Наче, не було. Але якщо хтось і бачив їх разом того вечора, то, звісно, були! Потім розійшлися.
А якщо хтось їх бачив на мосту? Ну, ішли мостом. Хтось внизу закричав. Андрій нахилився, не втримав рівноваги і впав униз. Ніхто ж не бачив, що я його схопив за ноги і…
А чому одразу не сказав, що були на мосту? Злякався. Людська природа. Адже, в першу чергу, запідозрять його. Тому й промовчав.

Тіло Андрія вранці знайшли рибалки. За документами, що були в кишені утопленика, встановили особу.
Їх і справді багато хто бачив того вечора. І в барі, і на вулиці.
Віктор перед слідчим розвинув свою заздалегідь вигадану версію. Про міст, певна річ, промовчав.
Але знайшовся свідок, який бачив події на мосту того пізнього вечора. Це була молода жінка. Тоді вона йшла назустріч чоловікам. Проте, побачивши двох невідомих поперед себе, які жваво про щось говорили, жестикулюючи руками, перед мостом зупинилася. Перелізла через парапет і схоронилася в кущах. А потім із переляком спостерігала за подальшим розвитком подій. А ще більший жах пережила, коли той убивця пробігав повз неї. Вона запам’ятала його обличчя (на мосту горіли ліхтарі).

Дізнавшись, кого саме підозрюють у вбивстві чоловіка, Оксана спочатку не повірила. Проте сумнівалася доти, доки не пригадала, як Віктор свого часу зводив наклепи на Андрія…