По закінченню педагогічного інституту, із 43-х років трудового стажу, 32 роки я працюю в освіті. Із вересня 1991 року — директором професійного училища в Новограді-Волинському. За цей час училище зазнало і якісних, і кількісних змін, зростав його статус: від державного ПТУ — до професійного ліцею і нинішнього статусу: вищого професійного училища. За останні 26 років багато, як кажуть, води спливло, значні зміни відбулися в нашому житті і, відповідно, в системі профтехосвіти.
Оглядаючи пройдене, аналізуючи зроблене, я пишаюся змінами, які відбулися в державі, закладі і системі ПТО в цілому, й одночасно — розчарований нинішнім станом речей, що стало можливим через змарновані гарні можливості з початку становлення незалежної України.
Газета «КП в Україні» за 20-27 липня 2017 року в підбірці «И по количеству счастливых мы позади планеты всей» привела деякі дані, які свідчать не на нашу користь. Так, у минулому році Україна за показником смертності населення зайняла четверте місце в списку із 226 країн! За рівнем «щастя» Україна займає 132-ге місце із 155 можливих, якраз між Ганою і Угандою! Причому, у наших співвітчизників найбільше не вистачає упевненості в завтрашньому дні, і не тільки від війни на Сході країни. Тож, не дивно, що кількість населення в Україні зменшується до 43-х мільйонів, хоч цій цифрі мало хто вірить. До того ж, достеменно невідомо, скільки, так званих остарбайтерів, працюють у тій-таки Росії, Європі. Я сам 2 рази їздив на заробітки в Німеччину, нині декілька працівників закладу працюють за кордоном, а назавжди виїхали з України близько десяти наших майстрів виробничого навчання, викладачів, працівників, причому — далеко не гірших. А ще частина колег змушені підзаробляти на «шабашках» у неробочий час, у відпустці. Ось вам і рівень заробітної плати. Вона хоч і підвищується, але, на жаль, ціни ростуть скоріше.
Однак, щоб не бути упередженим, наведу ще два позитивних моменти із тієї ж публікації. За міжнародними показниками, аналізуючи якість життя українців, «Індекс соціального прогресу» помістив нашу державу на 64-те місце із 128. І «найбільш високі показники ми продемонстрували в сфері доступу до базових знань, водопостачання, харчування, базовій медичній допомозі, а також вільному доступу до інформації». Ще різко виріс рейтинг, із введенням безвізу, паспорта України, що дозволить без віз відвідувати 119 країн світу. Однак, ці показники — усереднені, наприклад, у кого заробітна плата становить 2 млн. грн., а хто навіть не отримує мінімальної; в кого діти мають змогу навчатися за кордоном, а в кого — змушені вчитись лише в ПТУ, без вибору. І таких на сьогодні — досить багато. Це стосується передовсім дітей-сиріт — тих, хто виховується одним із батьків, із багатодітних і обездолених сімей.
…Нашому училищу — піввіку. В 1966 році, за вимогами будівельників, після певної підготовчої роботи, воно стало працювати на базі колишньої заготівельної контори — в сяк-так обладнаних приміщеннях із контингентом 210 чоловік: мулярів, штукатурів, зварників, столярів. Всі покоління працівників училища змушені були, в основному самотужки, створювати належну матеріально-технічну, методичну бази. Власними силами збудовано котельню, їдальню, актову і спортивну зали, майстерні мулярів, штукатурів, опоряджувальників, гаражі, складське приміщення площею 600 кв. м, і нині проводяться капітальні та косметичні ремонти й реконструкція всього цього, обладнуються і забезпечуються всім необхідним нові кабінети і майстерні, а їх — більше 3-х десятків. Постійно покращуються умови проживання в гуртожитку, спортивна база, благоустрій території. Значно розширився діапазон діяльності закладу. Враховуючи потреби ринку праці, батьків і учнів, до будівельних професій, у нас додались: підготовка кравців-вишивальниць, різьбярів, перукарів, соціальних робітників разом із операторами комп’ютерного набору. Учні мають можливість відвідувати різні гуртки і секції, ритм-студію барабанщиць, духовий оркестр. Два останні десятиріччя у нас немає проблем із набором на навчання, хоч кількість учнів і шкіл у регіоні невпинно зменшується. Навпаки, за останні 3 роки контингент училища зріс на 125 чоловік, що підтверджує попит на професійно-технічну освіту. Отже, людям професійна освіта потрібна.
А державі? Однозначно сказати не можу: ніхто не проти того, щоб професійно-технічні училища були і функціонували. От тільки коштів на їх утримання бракує. І бракувало всі
26 років незалежності.
Незважаючи на скруту, нам вдалося в 1992 році «вибити» шифер і лісоматеріал для перекриття покрівлі і заміни віконних блоків навчального корпусу… Із жахом згадую процедуру погашення заборгованості за енергоносії, воду, продукти харчування за допомогою заліків. Всі, хто був причетний до цього процесу, проклинали все на світі, бігаючи по різних інстанціях, казначействах, міністерству.
Найскладнішими у житті ПТО були 1995-1997 роки, коли заробітну плату не виплачували по 4-9 місяців, а стипендію — рік! У цей період було закрито близько 200 училищ. Однак, в ті часи, ми працювали, вчили дітей, були майже повністю самостійні, не обтяжені паперообігом, різними інформаціями, директивами, та і часто ніякого зв’язку з обласним управлінням не було, через заборгованість за абонплату. З часом все це минуло, однак ланка профтехосвіти залишилась, на мою думку, обділеною коштами, увагою міністерства, роботодавців.
Хоча не зовсім. Такого паперообігу, вимог найрізноманітніших даних, прогнозів діяльності до 2020-х і подальших років, оптимізацій — ще не було. Нам самим все потрібно підрахувати, спрогнозувати, подати «на верх» вже зараз і негайно. А ще — нові стандарти, постійні, частіше формальні, зміни в навчальних і робочих планах, запровадження часом сумнівних інновацій, проблеми доступу в єдину електронну базу з питань освіти… І, відповідно, стало проблемою видати документи про освіту, складання і реєстрація паспортів матеріально-технічної бази закладу, документів на землю і т.д. і т.п. Скрізь потрібні кошти і не малі, а централізований бюджет цього не передбачає.
Наведу простий приклад. На початку літа нас змусили здати на перевірку газовий лічильник, такий, як у квартирах, адже він реєструє подачу газу у дві, скажу зрозуміліше, домашні газові плити, які стоять в їдальні закладу.
Проходить літо, нам повідомили, що лічильник слід замінити і виготовити новий проект на подачу газу. На це потрібно майже 12 тисяч гривень! За лічильник — зрозуміло. А за новий проект? І навіщо він, адже вже один є, і ми нічого не міняли! Або проблема заміни покрівлі гуртожитку, або питання встановлення протипожежної сигналізації в тому ж таки гуртожитку чи майстернях…
Ці та інші подібні питання висять домокловим мечем над головами директора, заступників, колективу. А ще потрібно керувати навчально-виховним процесом, забезпечити життєдіяльність закладу, безпеку в майстернях, гуртожитку, харчувати учнів та вирішувати безліч інших проблем.
Окремо слід сказати про проблеми, пов’язані з реорганізацією училища. Ці питання, за моєї пам’яті, завжди стояли перед професійно-технічними закладами, про них говорили, частіше — лякали скороченням, злиттям та іншим, без конкретних, виважених дій. Але раптом, у кінці грудня 2015 року, нас припинили фінансувати з Державного бюджету і буквально кинули на місцеве фінансування. Це стало початком «нової ери» в історії вітчизняної профтехосвіти. Якби не розуміння міського голови В.Л.Весельського та депутатів міської ради, то колективу було б непросто. Вже другий рік — часи скорочень, об’єднань, злиття і закриття училищ, які розміщені в обласних центрах (а в Житомирі таких 10) тероризують трудові колективи, учнів і батьків. На черзі — і доля училищ, розміщених на територіях областей, у містах і районах.
Це схоже на притчу, як собаці чи котові вкорочують хвоста: по шматочку, бо жаль тваринки! Я розумію, що коштів у державі бракує. Але ж і їх розподіл має бути іншим. Виступаючи на парламентських слуханнях з приводу професійної освіти 1 червня 2016 року, я висловив здивування і вніс пропозицію до МОН України з питань підготовки кадрів у вищій школі. Адже на 1 випускника ПТО припадає аж 4 (!) випускники інститутів, університетів, хоча, на моє глибоке переконання, має бути навпаки. При цьому технічні ВНЗ часто готують юристів, спортсменів, а наш Житомирський державний педагогічний університет — перукарів та ін., а потім всі дружньо критикують «перекоси» в підготовці кадрів. І ще я ніяк не можу зрозуміти, чому стипендія в профтехучилищах в рази менша, ніж у вищих навчальних закладах. Ці діти що, із іншого «тіста» чи не наші?
А ще в Інтернеті з’явилась інформація про розширення штатів Кабміну і профільних міністерств, у тому числі — й освітнього (близько 8 десятків «штиків» — реформаторів)! Ох, не заздрю я своїм колегам і працівникам інших сфер…
Зазначу, що я не був стороннім спостерігачем подій. Як міг, намагався щось зробити на краще в училищі і в місті, не один раз публічно звертався з відкритими листами до Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів, висловлюючи свої думки і думки простих українців, адже нас турбує майбутнє наших дітей і внуків.
Настав час припинити безглузді, неперевірені і непередбачувані експерименти в державі, називаючи їх реформами, керівникам України слід поговорити, порадитись, почути людей, перестати базікати про те, що українці багато їдять і витрачають половину свого сімейного бюджету на їжу (згадались «знамениті» слова сумновідомого Миколи Азарова: перестаньте скиглити, беріть лопати і працюйте!), бо нові «покращання» приведуть до непоправних втрат, аж до втрати Державності.
Мені боляче за профтехосвіту, освіту в цілому, справи в державі — Україні. Дуже сподобалась публікація Юлії Мостової «Не зрікаються в любові». А саме: «Я хочу поїхати від нереалізованої Незалежності…Я хочу втекти. Але! Так, ви маєте рацію, я залишуся. Тому, що найтемніше — перед світанком. А я знаю, що всі чудово впораються без мене. Але я не поїду. Мені нікого там любити. Ні в кого вірити. Ні за кого рвати серце. Хай воно порветься тут» (Газета «Дзеркало тижня» № 30-31, 19 серпня-1 вересня 2017 р.).
Можливо, сказано дещо пафосно, але дуже хочеться позитивних змін, реального покращання життя простих українців. Тож, успіхів усім нам!