Міцність України — в її народі. Без голосних прізвищ і піару, за мужність, відвагу та здатність до самопожертви заради інших, українці стають справжніми героями. Історія, написана нижче, — прямий доказ цього.
А почалося все з собаки. Домашня вівчарка Грета чомусь голосно загавкала на початку шостої ранку, 21 вересня, в с.Городище Черняхівського району Житомирської області. Її господар — Олександр Шельмук — довго не хотів вставати, але все-таки не полінувався. Вийшов на вулицю та зрозумів, що не дарма: у сусідів-пенсіонерів — пожежа, вже зайнялися частина даху і веранда. З криком: «Дід! Дід!», він кинувся туди.
Але зайти в будинок не зміг — вогонь перекрив вхід. На вікнах — грати. Що робити? Голова йшла обертом...
Дістав телефон, щоб викликати допомогу. Одразу набрати не вийшло — сильно тремтіли руки. Слава Богу, кум Володимир Кравчук відповів із першого гудка, сказав, що виїжджає негайно. Подзвонив ще двом знайомим, які теж живуть у цьому ж селі, — Володимиру Тиську та Володимиру Рибаку. Потім набрав Службу порятунку «101». І знову став кричати: «Дід! Дід!».
Як виявилося, господар будинку — пенсіонер Степан Романович — рано-вранці встав, щоб погодувати корову. Закінчивши, знову пішов прилягти. І якби не вівчарка Грета, а потім вже і волання її господаря, то все закінчилося би бідою. Але Олександр так голосно кричав, що все-таки витягнув із рук Морфея літню людину. Степан Романович прокинувся, зіскочив із ліжка і швидко — в коридор, до дверей. Він не знав, що за ними вже наповну панує вогонь. Потягнув за ручку вхідні двері і, в результаті, обпік руки та обличчя...
«Як згадаю його благання про допомогу, як він кликав мене, людей, як просив, щоб врятували, — до сих пір сльози на очі навертаються. Стоїть разом зі своєю дружиною біля вікна і кричить! Який же це жах, вам не передати. Навіть зараз мороз по шкірі...» — розповідає Шельмук.
До того моменту вже приїхав кум Володимир. На ходу вистрибнув із машини, оцінив обстановку, перестрибнув через паркан — і до вікна.
«На вулиці темно ще було, чим вікно розбити — нічого не видно! Але тут Саня мені в руки каменюку сунув. Я спочатку нею по склу вдарив, раму відчинив, а потім почав по гратах бити. Вся кімната в диму. А дід із бабою весь цей час стоять біля вікна і руки свої до мене тягнуть, — згадує Володя. — Не пам’ятаю, скільки я із гратами вовтузився, намагався руками їх вирвати. В голові одне — швидше, швидше! Нарешті вони піддалися!».
Зірвавши грати, Володя стрибнув у кімнату, взяв на руки спочатку жінку та передав куму через вікно. Наступним врятував господаря.
У цей момент вже приїхали Тисько і Рибак. Як виявилося, Тисько Володимир — колишній начальник 23-ї державної пожежно-рятувальної частини Черняхова, буквально тиждень тому пішов на заслужений відпочинок. Чоловіки стали організовувати гасіння пожежі. Підтягнулися інші місцеві мешканці, вони носили відрами воду. Якраз прибув перший підрозділ вогнеборців, а слідом за ним — і другий. Розмотувати рукави та прокладати рукавну лінію професійним рятувальникам допомагали всі. Спільними зусиллями о 06:10 пожежу локалізували, а о 08:15 — повністю ліквідували. Вогонь встиг знищити дах і веранду будинку.
Весь час, поки гасили пожежу, господарі стояли, обнявшись, і плакали. Фактично все життя пройшло в цьому будинку. «Ми і не сподівалися з дружиною, що нас врятують. Вже приготувалися до смерті, домовилися, що вмирати будемо, тримаючись за руки... — ділиться переживаннями Степан Романович. — Ну, а чому я повинен вмирати такою жахливою смертю?! Дружина недавно лежала в лікарні, одужала, виходить для того, щоб так жахливо померти? Та що там казати, плакала навіть наша корова, а пес, який завжди на всіх гавкає, забився в кущі та лежав мовчки».
Про цю історію ще довго будуть гомоніти в селі. Але головне не це, а те, про що йшла мова на початку статті. Самовідданість українців вводить їх у ранг героїв. Але їм не потрібні червоні доріжки — вони просто роблять свою справу.