«Кидати гирі — це для мене кайф», або Чому спортивна школа втрачає тренерів?

«Кидати гирі — це для мене кайф», або Чому спортивна школа втрачає тренерів?

Слова «гирі», «поштовх», «ривок», «штанга», «кросфіт» ця тендітна молода жінка промовляє так, ніби смакує полуницю — смачно, зі знанням усіх нюансів, здавалося б, не жіночої справи. Стає легко уявити, як на помості змагань вона перетворюється на потужну суперницю, а її миловидна скромність поступається сильному характеру та тренованому тілу. Лілія Прокопчук — кандидат у майстри гирьового спорту, два з половиною роки працювала тренером у дитячо-юнацькій спортивній школі. У гирьовий спорт прийшла недавно, але одразу стала досягати вагомих висот і завоювала авторитет колег. Проте, не серед усіх.
Нове керівництво ДЮСШ її тренерську роботу, за словами Лілі, не оцінило. Ситуація призвела до того, що тренеру довелося звільнитися, позбувшись офіційного місця роботи, а Новоград залишився без представництва у гирьовому спорті. У районі вихованням гирьовиків займається ветеран спорту, рекордсмен Олександр Дідовець, і саме він рятує ситуацію — інакше про гирі у нас просто б забули. У Олександра Миколайовича продовжує тренуватися Ліля. Ми зустрілися з нею після тренувань, аби з’ясувати: чому ж перспективні молоді тренери йдуть з роботи, яку люблять?

— Я прийшла у спортивну школу, коли нею керував покійний нині Володимир Петрович Єрмаков. Тоді займалася зі штангою у тренера Валерія Постіженка, він помітив у мені здібності. Пам’ятаю, сказав: «Ліля, від тебе усі в захваті, давай будеш займатися гирями?» І я почала їздити на змагання, здобувати високі призові місця.
— Минув час, і ти сама стала тренувати дітей. Місцеві тренери залюбки розповідають журналістам про досягнення, про тебе ж у пресі небагато інформації, але тебе усі знають. Як це вдається?
— Коли з’явилася ставка тренера гирьового спорту, звісно, я пішла на цю роботу. Мені до вподоби займатися спортом не для піару, а для розвитку. Тому, ти права, мало про ці досягнення розповідала для газет. Мені дуже подобається важка атлетика. Займаюся у спортзалі в Олександра Дідовця, справжнього фаната своєї справи. Скільки кандидатів і майстрів спорту вийшли з цих стін, де немає сучасних умов, але є бажання досягати результатів!
Дівчата, які займалися у мене, це — також люди, які люблять залізо. Не кожна людина займатиметься гирями, бо це є не масовий вид, як боротьба чи карате, а індивідуальний. Так само, як штанга. Він до вподоби окремим ентузіастам, і лише вони, а не маса спортсменів, приноситимуть залікові бали. Зрозуміло, їх буде менше, аніж в групових видах спорту. І от нерозуміння цієї аксіоми з боку нового директора Віктора Борисюка стало причиною мого звільнення зі школи.
— Що саме образило тебе у цій ситуації?
— На одній з перших нарад на новій посаді Віктор Леонідович почав тему, що я приношу мало балів. Я пояснила, що не можна на гирях одночасно тренувати з десяток дітей — потрібно страхувати, дбати про правила безпеки, тому не буде масовості у цій секції. І я не дописуватиму бали для «галочки», як дехто це робить, щоб потім виділяли гроші. Ну що це за система така?! Коли через бажання працювати чесно, стаєш незручним для керівництва? У мене такий розпач від цього, що захотілося втікати з цього міста, але мої діти мене тримають. Мене образила ця ситуація, як спортсмена. Хтось інший би боровся, а я написала заяву, бо не подобалося таке ставлення.
— Тим не менше, тобі вдалося поєднати важку атлетику з фітнесом, яким ти успішно займаєшся з дівчатами у Молодіжному центрі. Але ж це — абсолютно різний спорт?
— Завдяки цим заняттям я популяризувала гирі. Запрошувала здібних дівчат і жінок на тренування, їздили разом на змагання. Керівництву і це не подобалося, що додатково заробляю на індивідуальних заняттях. Постійно відчувала, як слово «шейпінг» викликало зневагу і зберігався застарілий «радянський» підхід. Мене це обурювало, тому що, по-перше, це — моя особиста справа, чим я займаюся у вільний від роботи час, а по-друге, постійно впроваджую нові тренування, купую сучасний спортивний реманент. Відвідую семінари і конвенції, цікавлюся новими тенденціями, залучаю їх у місто. Нещодавно повернулася зі Львова, де були представлені спортивні новинки, багато з яких я застосовую на тренуваннях.
А головне, що фітнес давав мені змогу купувати інвентар для занять гирями у спортивній школі. Коли ми прийшли з Постіженком у зал, там не було навіть помостів. Я звернулася до знайомого, і він їх зварив. Скільки ще всього іншого робилося… Постійно старалася робити внесок, але ніколи на цьому не наголошувала. Погодьтеся, на зарплату цього не зробиш. Придумувала заохочення — хто їздив зі мною на змагання і захищав гідність Новограда, той не платив за заняття з фітнесу. Це, зокрема, стосувалося студентів. Але ж дорослі не приносять залікових балів дитячій школі…
— Спортивний реманент в Україні нині дуже дорогий?
— Так, гиря від «Рібок» коштує тисячу гривень за кілограм, тож я шукала, знаходила і купувала дешевші. За 20 гир (по 4 кг), які замовила на заводі у Рівному, заплатила дві тисячі — щоб зробити гарний спортивний номер на свято до Дня Житомира, куди нас запросили цьогоріч. Усім дуже сподобалися силові вправи у поєднанні з функціональним тренуванням. Я кайфую від ноу-хау, які дозволяють проводити круті тренування. Купувала батути, туби, кросівки для джампінгу у мене з’явилися в першої, купа інших новинок. Людям подобається.
— Яким здобуткам своїх вихованок у гирьовому спорті ти радієш?
— На крайніх обласних змаганнях у Житомирському військовому інституті ім.Корольова наша команда з Новограда посіла третє командне місце. Виступали ми у жіночому складі і стали єдиними жінками, котрі гідно змагалися з чоловіками-гирьовиками! Приємно було почути під час нагородження: «Вперше, не очікувано, але справедливо, жіноча команда Новограда-Волинського посідає 3 місце». Це, погодьтеся, про щось говорить.
— Те, що ти сильна, хоч і тендітна, мало у кого викликає сумніви. Пригадую, як у флешмобі з віджимань ти дала фору багатьом чоловікам, віджавшись, за умовою, 22 рази. Але ж можеш значно більше?
— 50 разів відіжмусь точно. Більше? Не знаю, у мене звичка змагатися і не зупинятися. Іноді незручно перед чоловіками, які менше віджимаються (сміється — авт.). А з приводу того, що я не маю габаритів важкоатлета… У цьому спорті, серед жінок, мало «махін» — доводиться добряче пітніти, кидаючи гирі. Три підходи з «16-кою» (по хвилині на кожну руку, з прискоренням) — 27 разів за хвилину, повірте, спітнієш добряче. Треба й зі штангою присідати, і станову тягу робити — мають бути розвинені усі м’язи. У більшості вправ підйоми штовхаєш ногами і спиною, а руки супроводжують. Тому часто КМС і МС гирьового спорту — це худенькі дівчата, але дуже круті.
— Який твій особистий гирьовий рекорд?
— На турнірі імені Резнікова у Львові я була здивована, що перевершила не лише себе, а й майстра спорту міжнародного класу. Зробила підйом 213 разів «16-кою» і побила рекорд суперниці. Пригадую, як її чоловік (головний суддя), спостерігав за мною, даючи їй поради. У мене був високий темп, і він тоді сказав дружині: «Не поспішай — вона зараз потухне». Мене це так зачепило: «Я потухну?!» На ліву руку її дуже круто обійшла, а коли перекинула на праву, то зрозуміла, що можу ще швидше, а вона мене так і не наздогнала. Тоді був мій пік, якби я показала цей результат на чемпіонаті України, то це, зрозуміло, було би круто.
— Що заважає здобути звання майстра спорту?
— Змінилися правила. Раніше титул майстра спорту виконували гирею 16 кг, а тепер вже треба 24 кг. Тобто, за старими нормативам я би вже була МС міжнародного класу. Йду до цього.
— Що ж, бажаємо тобі успіхів! І нехай твої зусилля і в спорті, і для школи будуть оцінені.
Розмовляла Юлія КЛИМЧУК