До зупинки придибав довготелесий молодик. Із трьома новими целофановими пакетами в руках. Хлопець заклопотано роззирається навколо. І не помічає, що люди, котрі чекають на автобус, з нього тихенько хихикають. Точніше, з його клунків, на двох з яких великими літерами красується напис «Партія регіонів».
Не посміхався лише один років сорока-сорока п’яти чоловік у сірій кепці. Він якийсь час суворо дивився на парубка, а затим повільно підійшов до нього. І як рявкне:
— Слава Україні!
— Героям слава! — в ту ж мить відпарирував молодик.
Сіра кепка здивовано протягнув:
— Н-да-аа. Ці-ка-вень-ко. Ці-ка-вень-ко. Стільки років минуло, як їх поперли, а воно, бач, ходить. Кгм. Куди їдемо, молодий чоловіче?
— До бабусі.
— Ясненько. А від кого?
— Від мами.
— А мама хто?
— Вініаміна Никонорівна Краснова.
— Ц-ці-ка-вень-ко! Це вже ближче до діла. А як мама щодо «Ще не вмерла…»?
— З державним Гімном підводиться, з ним і лягає!
— Щось не ясно.
— Що саме?
— Пакети.
— А що пакети?
— Та твої пакети!
— А що з ними? — молодик переводить погляд на свої клунки. Вирячує очі. — Мамо рідна! Де вона їх видерла?!
Хтось із спостерігачів зауважив:
— Певне, ще з тих-отих виборів. Їх же тоді всюди, як мулу в болоті, було…
Парубок недослухав. Рвонув через дорогу.
— Куди?! — окрикнув його сіра кепка.
— У магазин!
— Орел!
За кілька хвилин хлопець повертався з магазину вже з червоними пакетами.
Сіра кепка напружився, насунув на очі кошлаті брови. Але коли побачив, що на пакетах немає серпо-молоткастої символіки, — пом’якшав.
Тут і автобус під’їхав…