www.zvyagel.com.ua







Праздники Украины

free counters
Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
Сайт Свято-Троицкого кафедрального собора г.Новограда-Волынского Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


Промах Коротуна

08 Грудня 2017 | Оприлюднив: | 55 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

Добігало до п’ятої вечора. Володимир Іванович (імена в матеріалі змінено), літній приймальник металобрухту, закривав підсобні приміщення на замки.
Ось і сторожиха прийшла — Марія Олегівна, огрядна, пенсійного віку жінка.
— Ну що, відбехав день, Івановичу?
— Та було сьогодні… — відмахнувся той утомлено. — Якийсь завал!
— Та бачу, купа лому назбиралася чималенька.
— Ціна на метал стрибонула, то й попер народ, як дурний. — І Володимир Іванович зник в одному із одноповерхових цегляних приміщень.
— Привіт, бабуль!
Марія Олегівна різко обернулася. Суворим поглядом обвела худорлявого невисокого молодика.
— Кажу, доброго дня вам, шановна!
— Оце інша справа, — пробурмотіла сторожиха. — А то — «бабуля». Наче… Чого хотів?
— Метал приніс.
Марія Олегівна перевела погляд на невеликий целофановий пакет, який парубок тримав у руці.
— Не знаю, — зрештою мовила, — чи прийме Іванович. Закриваємось.
На голоси прийшов приймальник металобрухту.
— Що там?
— Та ось хлопець метал приніс.
— Який метал? — занервував Володимир Іванович. Не хотілося йому вовтузитися з дріб’язком. І так за день приходило всіляких п’яничок. Одні навіть, аби похмелитися, тягли з дому кришки для консервації, ложки та виделки.
— Кольоровий метал! — уточнив молодик вміст своєї ноші.
Кольоровий метал цінувався. І приймався навіть у невеличких кількостях.
— Еге. Мідь! Два кіло!
— Ну ходімо.
Зайшли у приміщення, де стояли спеціальні ваги (для зважування кольорових металів).
— Тут кіло дев’ятсот.
— Ну, нехай…
— Чекай тут. Зараз винесу гроші.

* * *

Біля воріт завалували собаки. Марія Олегівна відставила вбік чашку з недопитим чаєм. Сердито буркнула:
— Кого там іще принесло в цю пору?
Вийшла зі своєї сторожки (хоча це приміщення було «два в одному»: тут були примітивні бухгалтерія, каса тощо).
До її ніг одразу кинулися дві собаки-дворняги (охоронці підприємства) і дружелюбно заметеляли хвостами.
— Хто там ще? Чи нікого? — за звичкою спитала в собак.
Мрячив холодний дощ. Однак Марія Олегівна походила біля воріт, позаглядала в шпарини. Затим обійшла територію. Наче тихо.
У грубці пригасло. Підкинула дровець. Знову увімкнула електричний чайник. І від несподіванки аж підстрибнула. Бо двері різко розчахнулися і до сторожки влетіли троє невідомих у масках.
— Тихенько! Без паніки! — кинув довгов’язий. — Пограбування!
Другий, нижче зростом, кивнув на високий «совдепівський» сейф, що стояв при стіні в кутку:
— Ключі!
У старої й мову відібрало.
— Ключі!
— Мабуть, у шухляді стола, — зрештою вичавила сторожиха.
Той низькорослий (був він у рукавичках) кинувся до столу. Пошарудів там. Відтак витягнув зв’язку ключів
— Який із них від сейфа?
Стара розгублено стенула плечима:
— Не знаю.
Та недоросток уже сам підбирав ключа. І таки відкрив сейфа.
— Твою м-м… — відсахнувсь од металевого ящика.
Хитнувся довготелесий:
— Що там?
— Пусто. І до сторожихи. — Де гроші?
— Які? — зіщулилася та.
— Бумажні! — нервово верескнув недоросток.
— А їх там ніколи й немає. Тобто, на ніч їх хазяїн забирає.
Нападники перезирнулися між собою. Усім стало зрозуміло: повний облом.
І вони посунули до виходу.
Той, менший, вискалив зуби:
— Живи, бабуся! Радій, що голову не знесли. Бувай, бабуль, бувай!

* * *

Оперативна група приїхала через хвилин двадцять після дзвінка сторожихи. Взяли пояснення і поїхали.
А наступного дня на пункт прийому металобрухту заявився слідчий із місцевої поліції.
— Брухт у вас здають ті ж самі люди? — поцікавився він у Володимира Івановича.
— Є постійні клієнти, а є, — раз принесе чи привезе, — і більше його не видно.
— Останнім часом щось такого незвичайного не помічали?
—Та, наче, ні. Все, як звично.
На запитання, чи нікого не впізнала в нічних «гостях», Марія Олегівна тільки зводила плечима:
— Та вони були в масках. Двоє високих, один — коротун. Але, як здалося мені, той коротун ніби ними верховодив. І все очиці в нього бігали. Наче нервував, боявся чогось.

* * *

Добігав робочий день. Володимир Іванович за звичкою закривав підсобні приміщення. Прийшла на зміну Марія Олегівна.
І, як завше, запізнілі здавачі металобрухту.
— Привіт, бабуль!
— А, ти, хлопче? Мідь?
— Еге. Два кіло!
— Не знаю… Зараз Іванович вийде. Чекай.
…У криміналістиці помічено, що злочинець майже завжди повертається на місце злочину. Прийшов і той коротун. Не стільки, щоб здати метал, скільки з’ясувати ситуацію: чи не викликали поліцейських? Разом із тим бандитська трійця планувала на це підприємство здійснити напад зранку, коли «хазяїн» привезе гроші для розрахунку з металоздавачами. Про це вже стане відомо незабаром.
Володимир Іванович повів невисокого молодика до спеціальних ваг.
А Марія Олегівна по мобілці подзвонила до поліції. Вона впізнала нічного коротуна. Оті його, бігаючі, нервові очі. І особливо оте «бабуль». І голос. Голос!
Коли Володимир Іванович давав коротуну гроші за лом міді, на територію в’їхала поліцейська автівка.

Микола МАРУСЯК

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , ,