Повітря п’янив ніжний теплий подих, і журавлині ключі несли на своїх крилах весну. Все оживало, раділо…. А в душі Світлани панувала холодна зима. Віктор подзвонив і сказав, що у нього проблеми на роботі, і він знову прийде пізно, щоб його не чекали. Так останнім часом повторювалось майже щодня, і Світлана знала, що ім’я цій проблемі — коханка.
Вони прожили разом 5 років, чотири з яких були щасливими. Підростав син. У сім’ї панувала гармонія, взаєморозуміння, повага. Не раз вона ловила себе на думці про те , що вона найщасливіша із жінок. Стільки уваги, тепла дарував їй чоловік і, здавалось, так буде завжди. Та біда підкралась несподівано.
Вона відчула це по тому, що останній рік Віктор якось замкнувся в собі, був роздратований. Навіть коли був вдома, поруч, його думки були десь далеко від неї. Він не дивився більше з ніжністю в її очі, не дарував квітів, не планував нічого на майбутнє. Їх розділила стіна , він став чужим. Додому приходив пізно, завжди знаходив якісь причини своєї відсутності. Одного разу вона спробувала поговорити з ним, але все скінчилося скандалом. Вона зрозуміла, що дружина — це та, що поруч… у радості і горі. Але душа і серце його вже їй не належали. Вони не зуміли підтримати те полум’я кохання, яке має здатність так несподівано гаснути.. Але вона ще й досі кохала його, у них дитина. І Світлана вирішила почекати, потерпіти, адже росте син. Як без терпіння пройти крізь усі випробування, якими переповнене наше жіноче життя? Можливо, це ненадовго, можливо, швидко все скінчиться, а вона зможе все йому простити.
Але час ішов, і Віктор все більше віддалявся від сім’ї.
Сьогодні був особливий день — річниця їх весілля. Щороку вони святкували його разом, весело, запрошували друзів. Але цього разу він не згадав про це свято. Вона знала, що в ці хвилини в його обіймах інша. Мабуть, найстрашніше для жінки усвідомлення того, що ти більше не потрібна, що ти не люба, що ти тільки заважаєш жити і насолоджуватись життям з іншою. Думки про це краяли серце.
Жінка дуже терпляча, але і її терпінню колись приходить кінець.
Світлана зібрала речі і поїхала з сином до матері…..
Віктор повернувся пізно. Заходив до власної квартири як крадій, тихо. І раптом він відчув, що в квартирі порожньо. Він увімкнув світло. Все, що залишилось від його сім’ї, — коротка записка: — «Пробач, але більше не буду заважати насолоджуватись тобі життям. Адже любити — значить не тільки брати, а, в першу чергу віддавати. Будь щасливий...»
Він не чекав цього. Весь цей час він літав на крилах і жодного разу не задумався над тим, чим живе вона, про що думає, як взагалі живе, знаючи кожного разу, що він зраджує їй.
Ніби холодний сніжний вирій увірвався у вікно. Він ніби прокинувся від наркозу. Але це ще не було усвідомленням того, що сталося. Це просто жіночі примхи, куди вона дінеться, у них же дитина…Віктор зателефонував, почувши голос оператора, що такого номера не існує.
Минав час, тепер Віктору ніхто не заважав жити так, як хотів. Не треба щось придумувати, жити подвійним життям. Повна свобода. Живи і насолоджуйся.
Але, що це, чому тепер стало так самотньо? Десь поділася романтика зустрічей з тією, яка увірвалася в їх життя і зруйнувала сім’ю. Якось по іншому він дивився на ту, яка ще вчора — так вабила і захоплювала, ту, яка штовхнула його на стежку зради.
Віктор тепер постійно думав про Світлану, сина. Він страждав. Згадки про сім’ю ятрили серце. Як він міг зрадити щиру, ніжну, люблячу жінку? Як міг похитнути її віру в порядність і доброту? Тільки тепер, коли він втратив її, зрозумів, що ніхто більше не подарує йому стільки тепла, вірності і відданості. Чи зможе вона йому колись пробачити? І як тепер подивитись їй у вічі? Але життя без Світлани стало нестерпним, і він зважився.
На зустріч із Світланою їхав, як на перше побачення. Підійшов до будинку, ноги тремтіли, спітніли долоні. Ще ніколи не були такими важкими ці декілька кроків, які відділяли його від дружини та сина. Він ішов туди, куди кликало його серце, туди, де залишилась його душа. Ішов із болем і великою надією на прощення…