Петро Бережний (імена в матеріалі змінено) вийшов із будинку й попрямував до сараю. Та тут від воріт його гукнули чоловічі голоси. Повернувся. За воротами стояли два молодики. Середнього зросту, кремезненькі. Обличчям чимось схожі. Немов брати. Один — у плетеній шапочці, другий — у кепці.
Бережний напружив пам’ять, але не згадав, де їх раніше зустрічав. Проте спитав:
— Що вам, хлопці?
Молодики привіталися:
— Здрастє!
— Здрастє!
— І вам доброго дня!
— Дозвольте посівати!
— Посівати? — зам’явся було Бережний. Однак по хвилі сказав. — Ну, заходьте, коли так.
Молодики зайшли до веранди. Якось коротко і плутано проспівали. Засіяли сумішшю злаків.
— Почекайте, — мовив Бережний і пройшов у вітальню.
Коли він повернувся, то молодики вже стояли трохи далі від вхідних дверей і з цікавістю роздивлялися нічогенько обставлену веранду.
— Ось вам. — Господар протягнув хлопцям дві десятигривневі купюри. — Спасибі вам!
Посівальники чогось затупцяли на місці, ніби не поспішали йти.
— Щось не так? — поцікавився Бережний.
— Та як вам сказать... — протягнув той, що у плетеній кепці. — Можна було б і більше, хе-хе!
— Хм! — враз спохмурнів Бережний. Зауважив на це. — Стільки дають не всім.
Молодики таки вийшли надвір. Але виходити з двору не поспішали.
Бережний вийшов на сходи. Спитав:
— Що ще, хлопці?
Той, що у кепці, кивнув на невеличку будівлю, яка врізалась у город, загадково спитав:
— Бачимо, відкрили магазин?
— Та який магазин? — Відмахнувся Бережний. — Магазинчик.
Другий, у плетеній шапці, осміхнувся:
— Ну, не применшуйте. Який не є, а відрили.
— Відкрив, — кивнув Бережний і дещо бадьоріше запропонував. — Можете заходити. Уже продукти завіз. Є хліб, крупи, молочні продукти...
— Ми не по цьому, — хихикнувши, перебив той, що в шапочці.
І Бережний машинально звернув на іншу категорію товарів:
— Є цигарки, пиво. Є і до пива.
Той, що у кепці, перестав посміхатися. Незграбно нахилився до Бережного і несподівано серйозно проказав:
— Коротше так. Пропонуємо свій дах.
Бережний одразу збагнув про який «дах» ідеться. Він добре пам’ятає «лихі дев’яності» минулого століття.
Бережний мимоволі перевів свій погляд на хату, потім — на магазин. Відтак іронічно поцікавився:
— Дах над хатою чи над магазином?
— Над магазином, над магазином, — кивнув «кепка» і вишкірився. — Хороший дах. Головне — надійний!
Бережний, пильно дивлячись в очі «кепці», зауважив:
— Так він новий. Не тече.
До розмови, переходячи на
«ти», безпардонно втрутився «плетена шапка»:
— Дядя, ти не поняв. Ми пропонуємо свій захист. Часи-то неспокійні. Сам знаєш.
Бережний намагався стримувати спокій. Хоч і добігало йому до п’ятдесяти, але в руках ще силу мав добрячу. Тож, іронізував далі:
— Хлопці, ви що, з минулого прибули?
«Даходавці» якийсь час мовчки лупали своїми очиськами. Потім «кепка» єхидно хитнув головою:
— Нє-а. Ми з реальності.
— Тоді ви дещо запізнилися, — осміхнувся Бережний, додаючи: — Років так на двадцять.
«Плетена шапка» похизувався знаннями:
— Історія ходить по колу.
— Розумні, бачу — хмикнув Бережний.
— А то!
— Я щодо історії. А так...
— Коротше, так, дядя, — чвиркнув слиною на землю «кепка». — Зі свого бюджету маєш виділяти нам суму... Ми ще назвемо яку. І матимеш надійну охорону. А так пропадеш без нас. Як пить дать, пропадеш.
— Не пропаду, — впевнено відказав Бережний.
— Пропонуємо свій дах ще раз. Думати ніколи. А втім, даємо два дні.
— І там що?
— Тоді й поговоримо. По-іншому вже поговоримо. Чекай у гості.
— Не варто приходити.
— Думаєш?
— На всі сто!
— Не правильно думаєш, дядя.
— Як уже вмію.
— Ну-ну...
Вони пішли. А Бережний про цей випадок не сказав ні дружині, ні синові своєму. Та й не хотів дурницями забивати своєму нащадкові голову. Тим більше, син живе в іншому місті. Розкажи йому про це, так одразу прилетить. А навіщо? Приперлися якісь два йолопи. Надивилися фільмів, певно, і вирішили «рекетнути», як у минулі часи. А часи змінилися.
Та «даходавці» через два дні таки прийшли. Вичікувально стовбичили за воротами.
Коли до них підійшов Бережний, то першим обізвався «кепка»:
— Ну що, бізнесмен, подумав?
— Подумав, — байдуже кинув Бережний.
— І яка твоя відповідь?
— Нічого у вас не вийде, хлопці. Ідіть додому і спіть спокійно.
— Зате в тебе тепер спокою не буде, — пригрозив «плетена шапка».
— Це ще побачимо.
— Побачимо.
Вони знову забралися ні з чим.
А далі почалося. Не пройшло й тижня, як хтось уночі розбив вітрину.
Бережний здогадався, чия то робота. Але знову промовчав. Навіть не повідомив про цей випадок у поліцію. Скло поставив нове. Практично, кожної ночі сторожував свій магазин. І так минув майже місяць.
Бережний подумав, що молодики злякалися і полишили його в спокої.
Та дарма сподівався на це. Тільки облишив магазин без нагляду, як його обікрали. Аж тільки тоді Бережний звернувся до правоохоронців. Він описав зовнішність тих двох «гостей із минулого». І тільки тепер пригадав, де він їх бачив раніше.
— Якщо, звичайно, я не помиляюся, — говорив поліцейським Бережний, — то ці хлопаки живуть від мене через кілька вулиць.
— Чому так думаєте? — спитали в нього.
— У мене — бус. їжджу то там, то там.
І справді — «даходавці» мешкали там, де і припускав Петро Бережний. Зловмисників вирахували. «Кепка», котрий раніше поводився зухвало, враз злякався і все розповів. І про розбиту вітрину, і про пограбування.
Отже, повернути їм рекет дев’яностих не вдалося. І справді: часи змінилися...