Поетичні слова, написані й вимовлені голосом серця, позбавлені будь-якої фальші, галасливості, популізму, мають і донині актуальне соціальне звучання, сильний морально-етичний струмінь. Поет Василь Симоненко зміг висловити свої почуття, злити воєдино священні для кожної людини поняття: мати і Батьківщина. Особисто я вражена творчістю поета від того часу, як відкрила для себе його дивовижний поетичний світ. Вдумливо вчитуючись, дивуєшся, як просто і доступно на очах створюється насичений образ України, народжується велична поема всеохоплюючої любові до неї, матері-святині. Разом з поетом переконуєшся: двох Батьківщин, як і двох матерів, не буває. Неможливо без щему в серці читати поезію «Лебеді материнства» — освідчення в любові до Батьківщини. Поезія зворушує до сліз, вражає саме внутрішньою красою істинності почуттів, щирим юнацьким поривом, особливою інтимністю.
Можна все на світі вибирати, сину,
вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
Рядок за рядком схвильованими словами, що нагадують мелодію казкової колискової, образ матері переростає в образ України, від імені матері проголошуються вічні істини, без яких не може існувати окрема людина, ні народ. Не дивно, що пісня «Синові» («Виростеш ти, сину…») покладена на музику Анатолієм Пашкевичем), обійшла увесь світ як ода людяності і патріотизму (понад 30 поезій стали піснями). Уся творчість поета — це крик ХХ століття (60-ті роки), що прогриміла золотим салютом синівської любові до рідної землі, до рідної України, почута у ХХІ ст. Відчувається, що поет не пасивно, милується словом «Україна» — Україно! П’ю твої зіниці. Україно! Ти — для мене диво!» В українську літературу прийшов поет пробудженої совісті, що створив гімн незрадливій материнській любові, материнським почуттям й синівській вірності Вітчизні. Для України він мислить і творить, живе її життям сьогоднішнім і майбутнім — «І нехай пливе за роком рік, буду, мамо, горда і вродлива, з тебе дивуватися повік». У нашому неспокійному сьогоденні не може не хвилювати така синівська любов. Хто ж він, Василь Симоненко? Поета називали сурмачем доби, витязем української поезії. «З глибини народного життя вийшла поезія В.Симоненка. З мужності народу, з горя його і його звитяжної боротьби виспівалась», — таку глибинну оцінку промовив Олесь Гончар. Якщо спробувати одним словом виразити головне в поезії, то це буде слово: істинна народність, життєстверджуючий оптимізм. А ще він сповідував істину про велич людини, показав простих людей, які прагнуть своєю працею змінити життя на краще, і від яких все починається, і на котрій все тримається — «Ти знаєш, що ти — Людина? Ти знаєш це чи ні?» Лише перед високою духовністю звичайної української людини поет завше схиляється в низькому поклоні. Адже сам був носієм високої духовності й гідності, ніколи не фальшивив душею «…величі справжній не треба спиратись на плечі нікчем…, вічна мудрість простої людини в паляниці звичайній живе». Надзвичайно жаль, що його життєва зірка недовго сяяла, недовго гостювала на землі — 28 років. На моє переконання, дуже коротким життям заробив чесне безсмертя — його життя було подвигом, поезія — прапором у боротьбі за долю України.
Молодий поет перейнявся вогняною пристрастю Кобзаревої поезії. І понад усе засвоїв Шевченків заповіт: «Пишіть правду». Його ліричний герой любить свою землю, свою Батьківщину, свій народ, хвилюється за відносини між людьми. Патріотична наснага творів сьогодні допомагає визначити силу власного патріотизму, яка набирає актуальності: «Я хочу правді бути вірним другом і одвічним ворогом злу», — промовляє поборник правди і добра.
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніщо не перекреслить мій народ!
Перед нами — образ Людини, для якої етичною нормою стала сувора вимогливість до себе, прагнення самовдосконалюватися, взяти на себе будь-який труд, будь-яке випробування (він його з честю пройшов) заради України. «І стане правда і любов на світі, і на сторожі правди стане труд». Не одне поколінна відкриватиме для себе В.Симоненка, і поет житиме в їхніх серцях. Поету віриш у всьому до кінця, його ідеали стають і твоїми ідеалами. Він — наша гордість, наша невмируща історія, наша національна ідея, яка несе струмінь правди і честі непідступної. «З нею я ділити завжди буду радощі, турботи і жалі, бо у мене стукотить у грудях грудочка любимої землі».
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю —
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
Більше півстоліття поета немає з нами, виповниться 82-га річниця від дня народження, а він залишається близьким і дорогим. Його творчість непідвладна часу, несе впевненість, віру у перемогу добра і справедливості, віру в таку необхідну і неминучу перебудову суспільного мислення і буття. До його творчості можна звернутися за порадою, знаходити потрібні слова на хвилюючі питання сьогодення на злеті розбудови нашої держави, «…Шанувать Вітчизну мою милу, бо вона одна на цілий світ».
Своє коротке життя поет прожив гідно, як і личить Людині — своєю ідеєю совісті бачення світу. Доходиш висновку, що такі люди, яким від народження дано багато, але головне — уміти цим дарунком-даром уміло розпорядитися. Його бадьоре і мужнє слово мені як гасло: «…можна жить, а можна існувати. Та не можуть душу зігрівати ті, що не палають, не горять. Твоє життя і щастя між людьми, бо правда і любов на їхнім боці»… І розумієш, без цих елементарних істин не можна жити, жити змістовно.
Україно! Ти — моя молитва.
Ти — моя розлука вікова!
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права!
Наше завдання — втримати цей прапор правди, віри і мудрості, як своє громадське кредо, дороговказом якому є поетична постать Василя Симоненка.