www.zvyagel.com.ua







Праздники Украины

free counters
Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
Сайт Свято-Троицкого кафедрального собора г.Новограда-Волынского Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


«Малахольні»

19 Січня 2018 | Оприлюднив: | 82 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

Подружжя Семенюків запросили Грушакевичів (імена в матеріалі змінено), котрі нещодавно купили по сусідству будинок, на гостину.
Ті не відмовилися. Тим більше, — вихідні. Вечори довгі, нудотні.
Гості вже сиділи за столом. Валентина Іванівна, господарка оселі, припрошувала сусідів скуштувати того, «що Бог послав». А «послав» Бог нічогенько так. У Грушакевичів очі розбігалися від наїдків.
— А наші діти повиростали, пороз’їжджалися, — аби не мовчати, повела Валентина Іванівна. — Ось ми вдвох і нидіємо тут.
— Та і наші по світах, — вставила своє і Людмила Гнатівна. — Та, слава Богу, живуть добре!
— Аби добре! — підтакнула гладка господарка оселі, що разюче контрастувала із сухорлявою Грушакевичкою. — Їжте, їжте, дорогі гості! — гостинно припрошувала вона. — Петю, наливай гостям! — до свого чоловіка.
Огрядний Петро Васильович усім налив і, обвівши зором свій багатий стіл, бовкнув:
— «Якщо застілля, то — панкреатит»!
Сусід Володимир Сергійович Грушакевич, міцного складу чоловік, вибалушив свої сірі очиська на Семенюка.
— Це з реклами! — наче винувато сказав Петро Васильович. — Не дивитесь?
— Рекламу — ні.
— Так і я її не дивлюся. Але ж її крутять через кожні п’ятнадцять-двадцять хвилин. Кіно нормально не подивишся.
— Це є, — погодився Володимир Сергійович і поцікавився. — А ви чим займаєтесь?
— Пенсіонер уже я. Власне, давно вже. Військовий пенсіонер. І дружина в госпіталі працювала. А у вас, бачу, «ЗіЛ» є.
— Старенький. Але ще пихкає.
— Дрова возите?
— Вожу. Вам треба?
— Для каміна.
— Дуб, ясен, вільха?
— Дуб. Горить довше.
— Скільки метрів?..
— Так, мужики! — втрутилася Валентина Іванівна. — Про справи — потім! Петю, наливай гостям! Пригощайтесь, шановні сусіди! Да-а. Із сусідами треба жити мирно. От до вас тут були… Ну, в тому будинку, що ви купили. Обоє малахольні були. Коли вони звідси забралися, то дихати вільніше стало. А то…
— Валю! — Петро Васильович непомітно штурхнув дружину ногою.
— Та ось я й кажу, такі дні, що робити нічого не можна, — господарка оселі моментально перескочила на інше. — Свята.
— А якщо коли і треба щось зробити, то я роблю, — порушила мовчанку Людмила Гнатівна.
Тепер Володимир Сергійович турнув ногою свою дружину.
— Чого ти?
— Багато балакаєш! — сказав так, що всі почули.
Людмила Гнатівна ніяково завовтузилася на стільці. Аби якось згладити ситуацію, з кисличкою на обличчі мовила:
— Він у мене запальний.
— Зараз таке життя, — сказала Валентина Іванівна, — що всі на нервах. Петю, налий винця жінкам. А собі, тобто, вам, чоловікам — горілки. А ви знаєте, — раптом похоплюється Валентина Іванівна. — Вчора я від своєї дочки листа отримала!
Людмила Гнатівна зчудовано звела очі:
— Невже?! Хіба зараз хтось листи пише?
— Ну, лист по «есемес»!
— А-а. А я то думала… Що таке?
Це Володимир Сергійович знову ногою подав знак дружині, аби та менше базікала всяку дурницю. Мовляв, удома й слова з неї не витягнеш, а це меле, немовби тобі січкарня.
У відповідь Людмила Гнатівна так штурнула чоловіка (десь знизу, кулачком під ребра), що той ледь не вдавився. І Людмила Гнатівна злякалася. Вийшло це, звісно, не навмисне. Якось машинально. Але за такий вибрик Володик, як вона його називає вдома, певне, не вибачить. Треба чекати у відповідь якоїсь каверзи.
…Коли поверталися з гостей, Володимир Сергійович здалеку спитав дружину:
— Ну, що скажеш?
— Цікаві, милі люди.
— Я не про те.
— А про що, Володику?
— Вважаєш, що нічого дивного не сталося?
— Де?
— Та там!
— Чого кричиш?
— Ти вела себе непристойно.
— Справді?
— А ти гадаєш, що ні?
— Та, наче, ні.
Володимир Сергійович тильним боком долоні провів по своїх масних губах, а відтак загадково кинув:
— Ну добре.

* * *

Валентина Іванівна, прибравши зі столу, сіла відпочити. Разом із тим почала оповідати події, що відбувалися за вікном.
— Наша сусідка вивела на пустирище вигулять свого пуделя.
Петро Васильович сидів у кріслі і читав газету. Дружину слухав, але, як звично, не відповідав.
— А вони — нічого люди, — вела далі Валентина Іванівна. — Правда, трохи дивакуваті, але, порівняно з тими, що до них були, то — небо і земля.
— Нічого, — на диво озвався Петро Васильович.
Валентина Іванівна не второпала:
— Що — нічого?
— Люди!
— А. Так, так. До речі, мені здалося, що вони трохи нервували.
— А ще що тобі здалося?
— Що вони між собою конфліктують.
— Немає таких сімей, щоб не конфліктували.
— Згодна з тобою. Але… Господи!
— Що з тобою?
— Чого це він?
Петро Васильович підійшов до вікна й тут таки вирячився. Він побачив «ЗіЛа», який на великій швидкості летів на Людмилу Гнатівну.
— Він хоче її розчавити! — дійшло Валентині Іванівні.
Та, на щастя, поряд росли старі осокори і Людмила Гнатівна встигла заховатися за ними.
Валентина Іванівна, не відриваючи погляд од вікна, полегшено зітхнула і здивовано проказала:
— Дивись, Петю. І ці також попалися малахольні.

* * *

Людмилу Гнатівну шокував вибрик чоловіка. Та вона усвідомила лише наступного дня, що чоловік хотів її позбавити життя. І за що? Що мимоволі штурхнула його в гостях?
І вона написала заяву до поліції.
А Семенюкам довелося взяти на себе роль свідків.

Микола МАРУСЯК

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , ,