На тему «Донбас: повертати чи прощатися» в Україні продовжують вести численні перемовини політиків та «круглі столи» експертів. Хтось із них порівняв регіон із хворою всохлою рукою, яку краще відрізати, ніж лікувати. Інші запевняють, що без руки неможливо побудувати успішний організм України. Мовляв, для того і створив Путін цей конфлікт. Поки ж з’ясовують ціну повернення чи втрати частини Донецької та Луганської областей України, Збройні Сили України зазнають важких втрат.
Про життя у «сірій зоні» маємо обмаль інформації. Тож днями скористалася можливістю через «Скайп» дізнатися: а що ж там відбувається? У нагоді стала розмова зі знайомими, котрі свого часу не розділили долю переселенців і залишилися жити вдома, у шахтарському містечку Кіровськ на Луганщині. Минуло чотири роки війни під назвою АТО, частина території на Сході вийшла з-під контролю України. Нижче — наша розмова з подружжям — Оленою та Максимом — із самопроголошеної «ЛНР» (імена змінено з етичних причин).
ІСТОРІЯ ПРОУКРАЇНСЬКОЇ СІМ’Ї З «ЛНР»
Мої співрозмовники — з проукраїнського населення, як не дивно це звучить для східного регіону. Донька ходила у школу у вишиванці і розмовляла українською. Це було справжнім подвигом, адже до цього не усі кіровчани ставилися прихильно. Коли розпочалася війна, то дівчина змушена була виїхати з батьками Макса (вони родом з Житомирщини) у чуже місто Черкаси, щоб закінчити 11 клас і продовжити навчання в українському університеті. Її батьки залишилися у Кіровську, разом із мамою Олени. Тих, хто за ці роки повернувся назад у «ЛНР», говорять, є дуже багато. Виявилося важко будувати життя з нуля, залишивши накопичені статки у прифронтовій зоні.
— Нас від України відокремлює одинадцять кілометрів, — розповідають співрозмовники. — Рівно стільки до Бахмутки, за якою вже Україна. По суті, ми найближче від фронту містечко. Чуємо, як стріляють біля Першотравенська, Попасної за шість кілометрів від нас. Війна — гібридна і незрозуміла. Між собою хлопці в окопах перестрілюються, попереджають, коли будуть стріляти, але навіщо по містах лупити? Перед Новим роком Стаханів постраждав сильно, люди загинули.
— Хто у вас воює?
— Коли починався конфлікт, то воювати пішли ті, хто лазив тоді по смітниках, кого з роботи вигнали — так звані, «ополченці», вони кашу допомогли заварити. Тепер нагнали російських найманців, які правлять балом. З Лисичанська, Сєвєродонецька воювати приїхало багато, нині ЗСУ відвоювали ці території, а вони додому не можуть повернутися, бо там вони — терористи. Сім’ї їх сюди не їдуть, бо робити тут нема чого, тому вони гроші додому передають.
— В українських новинах часто розповідають про, так звані, «перемир’я». Вони є насправді?
— Зараз у нас тихо. Це назвали «новорічним перемир’ям».
ВИЙШОВ У «КОМЕНДАНТСЬКИЙ ЧАС» — КОПАЙ ОКОПИ
— Наскільки гостро відчуваєте, що війна поряд?
— У нас комендантський час — з 23-ї до 4-ї ранку (відмінили на Новий рік і Різдво). Ходити по місту у заборонений час мають право лише військові і ті, хто працює і має на це перепустки. Магазини, бари (їх лишилося мало) мають зачинитися о 22-й. Година дається на те, аби усі розійшлися з вулиць. П’яних, якщо зупиняють, то відправляють окопи копати, або забирають до з’ясування обставин.
— Населення справно дотримується обмеження?
— Ніхто не гуляє. Ми якось у кумів затрималися до опівночі, а потім йшли пішки, без документів, то доводилося по кущах ховатися, щоб не потрапити на очі військовим. Нас тоді якийсь хлопець обігнав, запитує: «Нікого немає? Тоді біжу, бо минулого разу попався». Можна «загриміти» до ранку.
— Ви сказали «військові». Хто вони?
— Росіяни.
— Тобто, російські військові ходять по ваших вулицях?
— Звісно, що вони не кажуть, що вони з Росії, але це зрозуміло, зокрема, по мові. Це — найманці, а не кадрові військові. Я одну дівчину у формі спитала: «Нащо ти сюди приїхала? У тебе ж діти вдома». Вона мені не відповіла.
— Яким нині є життя у «ЛНР»?
— Слава Богу, зараз не стріляють. Це — найбільше досягнення. Останніми днями обірвався мобільний зв’язок. «Лайфа» у нас давно немає, він «ловить», хіба що, на вікні, що виходить на Попасну, там мобільна вишка. Донька з України дзвонить, СМСку напише. МТС днями відключили.
У ЗМІ пройшла інформація, що це українські військові перерізали кабель. Усі в шоці — ладно, МТС відключили, а чому «Лугаком», місцевого оператора?! Лишилися без зв’язку.
Макс працює таксистом, і його робота повністю залежить від телефонних викликів. Добре, що Інтернет є, а то взагалі була би «жесть». А взагалі тут ніхто нічого не пояснює.
— Робота є? Які зарплати?
— У нас і до війни багато чоловіків виїздили на заробітки у Росію. Зараз — так само, і ще гірше, бо шахти закрили. Лишилася одна незаконна копанка, де вугілля відрами дістають. Дружина працює у магазині продавцем, зарплата у неї — 300 рублів у день (150 гривень). Серед щоденних покупців — ополченці. Як їм помститися? Ну, обрахувати може.
Коли війна починалася, то нам казали, що платити за комунальні послуги не будемо. Та й кому платити, якщо роботи не було, а банки, пошту — усе позачиняли. Щойно усе притихло, нам за півтора року нарахували заборгованість і запевнили, що відріжуть газ і світло, якщо не розрахуємося. Розкинули на рік, потроху виплачуємо.
ЖИТТЯ СЕРЕД БЛОКПОСТІВ І ОПОЛЧЕНЦІВ
— Довго збирали гроші, щоб побачити батьків у Черкасах. Хтось продавав терміново новий скутер за 10 тисяч рублів (5 тис. грн.), то ми купили і продали за 18. Зібралися їхати, і ось тут почалися труднощі.
Як їхати? Через блокпости? Але ж ми офіційно зареєстровані підприємцями, сплачуємо податки, є загроза за межами «ЛНР» потрапити під статтю «посібники сепаратизму». Поїхали у Черкаси через Росію: туди — 48 (!) годин, назад — 35. Мені на роботі дали відпустку на десять днів, із них п’ять ми були у дорозі, і лише п’ять лишилося на гостини у батьків…
— Коли доводиться виїжджати за територію, пересуваючись між сторонами конфлікту, то наскільки дорого обходиться дорога?
— Дуже дорого. Дорога з Кіровська до Харкова (у мирний час тривалістю 271 км) зараз обходиться у 750 гривень, замість чотирьох годин — дванадцять. Перевізник — приватний, встановлює власні ціни, бо ніхто більше не їздить. На своїй машині їхати ще довше, доведеться стояти у загальній черзі. Маршрутка їде об’їзними шляхами, минаючи чисельні блокпости. Дорого ще й тому, що на них перевізники платять гроші, щоб пропустили. Проте це помічали в межах «ЛНР», на українських — ні. Чого не скажеш про українську митницю, коли їдеш через Росію. Там власні тарифи і штрафи: як офіційні, так і ні. Ми шість годин простояли на митниці, коли їхали до батьків через Росію.
«НАЙГІРШИЙ ЧАС ПЕРЕЖИЛИ У 2014-2015 РОКАХ»
— Наскільки змінюється картина, коли перетинаєш «лінію розмежування»?
— У нас немає світла на вулицях ввечері, немає людей. Пробігли на роботу і з роботи — усе. Відчувається, якою обмеженою стала наша свідомість. Я — продавець, але коли зайшла у магазин у Черкасах, то була шокована, настільки ми здичавіли. Немає грошей і нема куди піти. Два бари працює до 22-ї, була баня — зайняли ополченці, офіцери сидять там четвертий рік. Парк з гойдалками працював колись, тепер теж немає. Дім-робота-дім-дача, усе це — короткими перебіжками. Люди казали, що у вас, в Україні, дешевші продукти. Виявилося, що ні — такі самі ціни. У вас, хіба що, зарплати більші.
— Батьки звикли до нового дому?
— Важко звикають, хочуть додому. Природа там гарна, умови для життя — не дуже. Та якими б не були умови, але вони сумують, бо у Кіровську усе їх життя минуло, як і наше. Куди нам їхати?
Ні, ми з дому нікуди вже не поїдемо. Найгірший час пережили у 2014-2015-му.
— У місті є загиблі?
— Є, зокрема, діти маленькі. Чоловіка біля лікарні розірвало. Дівчина з бабусею йшли, обом голови знесло. В Інтернеті є групи, де слідкуємо за подіями. Кожен район відписується, якщо снаряд у них приземлився.
Якось вранці п’ю каву, збираюсь на роботу. Чую вибух неподалік, спрацювала у машинах сигналізація. Кажу чоловіку: «Щось прилетіло». Він: «Не може бути». Прийшла на роботу — усі нервують, непокояться: куди влучило? Тут знайома заходить, кидає на прилавок гроші і каже: «Дай горілки. Снаряд в нашій хаті. Усі живі». Коли по телевізору чи на фото дивишся на таке, то це одне, а у реальності — дуже важко: уламки здірявлюють стіни та усе навколо, наче решето… Син її не ночував тоді вдома, снаряд пробив його ліжко. Чоловік, який часто сидів за компом, і в якого теж влучив би снаряд, у цей момент був у іншому кутку кімнати. Усі дивом врятувалися.
ПРОПАГАНДА ЛНР ПРАЦЮВАЛА ЗАДОВГО «ДО»
— Щось українське у вас залишилося?
— У школах ще задовго до початку війни дітей навчали, що ЛНР — їх світле майбутнє. Підключали безкоштовно кабельне телебачення з російськими каналами. Вже декілька років українських каналів у нас немає. Новини з України — хіба що, по супутниковому, яке є далеко не в усіх. У газетах статті про Україну дуже «емоційні», незаангажовану інформацію можна дізнатися лише в Інтернеті.
— Якою бачите перспективу самопроголошеної республіки?
— Перспективи немає тут жодної. Влаштуватися на роботу у нашому місті, де немає жодного виробництва, можна, хіба що, у ЖЕК, за 5 тисяч рублів. Куми наші з Москви повернулися, трохи заробили, то відкрили свій магазин.
На копанці заборгованість по зарплаті — півроку. В армію йдуть служити, бо там платять нормально — від 15 тисяч рублів рядовому складу, 30 тис. — офіцерам. Пенсії раніше багато хто отримував в Україні, а тепер одним виплати «обрізали», а інші перестали їздити, бо усі гроші витрачаються на дорогу. Такі поїздки можуть собі дозволити лише ті, у кого шахтарська пенсія. Я таксистом працюю, то скажу, що у людей зараз грошей немає, щоб їздити на таксі. Пенсіонери отримують «соціальну допомогу» 2 тис. руб. Сало коштує 300 руб., м’ясо — 300 руб.
— Разом з тим доводиться чути, що в обласних центрах — у Донецьку і Луганську — люди продовжують жити звичним життям, на відміну від вас. Це правда?
— У Донецьку — так, там робота є, промисловість, дороги будуються. У Луганську — набагато скрутніше.
ЦУКЕРКИ ВІД ПОРОШЕНКА — ДЛЯ СЕПАРАТИСТІВ
— У нас багатьох в умовах війни дратує розмаїття російських товарів у продажу. У ваших магазинах є українська продукція?
— Український товар власники магазинів беруть неохоче, бо потрібна декларація, але не усі постачальники можуть її дати. За це існує великий штраф. Тому більше товарів — з Росії, Білорусі та Грузії.
— А цукерки «Рошен» нашого президента є у продажу?
— Є, але російського виробництва. У мене в магазині немає війни. Коли хтось починає щось погане говорити, то я припиняю, бо маю іншу думку з цього приводу. Немає бажання комусь щось доводити. Коли будете нас звільняти?
— А ви цього хочете?
— Наша сім’я завжди була за Україну. На референдумі, коли питання піднімалося, ми голосували проти відокремлення. По-різному на нас тоді реагували, бо таких, як ми, було мало. Пригадую, донька прийшла зі школи і сказала: класний керівник повідомила, що «сьогодні, о 15-й годині, наш регіон офіційно стане ЛНР». Зараз деякі люди перестали підтримувати політику Путіна, але співвідношення все одно не на користь України: 60% на 40%. Шлях назад, якщо він буде, то буде занадто тяжким.