www.zvyagel.com.ua







Праздники Украины

free counters
Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
Сайт Свято-Троицкого кафедрального собора г.Новограда-Волынского Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


Два з половиною роки у полоні: «Найважче було чекати»

19 Січня 2018 | Оприлюднив: | 154 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

Усі журналісти, вийшовши з інтерв’ю з бійцем батальйону «Горинь» 30-ї бригади, якого 17 січня особовий склад зустрічав біля штабу ОМБр, сказали, що так важко морально не було ніколи. Як було Олександру Каліну — мобілізованому на війну з мирного життя киянину, котрий пробув у полоні сепаратистів два з половиною роки, — він розповів згодом.
Спочатку були акорди військового духового оркестру, букет квітів у патріотичних кольорах та спільна молитва. Крихкість життя в умовах війни непросто зрозуміти усім, відчувалися скованість і водночас полегшення від того, що на одного врятованого у цій війні, — більше.
Нова, свіжа історія-рана — одна зі 146 звільнених із полону. Нагадаємо, 27 грудня їх зустрічало керівництво держави в аеропорту «Бориспіль». Перший крок на рідній землі, обійми і сльози рідних, вітальні слова Президента України про те, що звільнені отримають по 100 тисяч і безкоштовне лікування. Потім було перебування у військовому шпиталі столиці, далі чекає період складної реабілітації.
— Мобілізований я 8 квітня 2015 року. 13 вересня 2015 року вступили в бій біля селища Луганське. Після наступу диверсійно-розвідувальної групи три людини загинули, я потрапив у полон…
Які відчуття? Спочатку мене притягували у камеру без свідомості. Які там відчуття можуть бути?
Коли перестали допитувати, — стало простіше. Пропонували співпрацювати. Вони усім, напевно, пропонують. Мене допитував майор, родом із Рівного. Добре, що з Рівного, бо так би я повернувся уже «не мужиком». А так, «тапік крутив» він, як треба... Очі зав’язували, руки. Вони були у балаклавах.
Спочатку тримали у підвалах, на громадські роботи возили. Примушували прибирати вулиці, годувати курей, носити металобрухт.
22 червня 2016 року перевезли у Макіївську колонію суворого режиму №97. У камері було п’ятеро чоловіків. Годину на добу — прогулянка, спочатку дозволяли дві години дивитися телевізор, потім заборонили.
Продукти, речі ми отримували лише з волонтерських передач та з дому. Центр звільнення військовополонених привозив нам передачі, Надія Савченко приїздила. Листи дозволяли, телефонні розмови — ні.
Якщо приходило дві передачі, то віддавали лише одну. Потім отримували лист від рідних, де був список продуктів, а в наявності — часник, цибуля і пачка чаю. Пізніше перестали забирати. При нас розпаковували посилки, перевіряли на заборонені речі (гострі, ріжучі предмети, наркотики, алкоголь). Не можна було передавати чорний мелений перець, щоб через «кормушку» не кинули його в очі.

* * *

— Що було найважчим там, у полоні?
— Чекати.
— Які звинувачення вам висували?
— Стаття 230, частина 3, «Сприяння тероризму» (від 10 до 20 років). Українських військових там вважають терористами.
— А місцеве населення як до вас поставилося?
— По-різному. Дехто з місцевих приносив нам сигарети і цукерки, але щоб їхні не бачили.
— Перебуваючи у полоні, ви вірили, що вас звільнять?
— Звісно, вірив. Хоча нам постійно казали, що ми в Україні нікому не потрібні, і ніхто не хоче нас забирати. В це ніхто не вірив. У колонії було 34 чоловіки.
— Вони усі пішли по обміну?
— Ні, шість чоловік там залишили.
— Який принцип вибірковості був?
— Прийшли, зачитали список прізвищ. Швидше за все, вони самі викреслили.
— Коли ви почули своє прізвище у списку, то що відчули?
— Хвилювання. А раптом домовленість зірветься? До того моменту хвилювався, поки не ступили на українську землю в аеропорту і не побачили Геращенко, Лутковську.
— У вас сім’я є?
— Так. Дружина, двоє дітей, онук. Коли підбігла донька, стала обіймати, цілувати, я її не впізнав. Кажу: «Добрий день». А сам думаю: «Хто вона така?» Малий підійшов — було йому 12, стало — 15…
— Як зустріло вас мирне життя?
— З 28 грудня перебував у Київському шпиталі. Зробили корекцію зору, збираються вставляти зубні імпланти, оперувати жовчний. Це все там набуте. Мене за поріг дружина не випускає. Із соціумом я ще не зустрівся. Обіцяють санаторій, реабілітацію.
— Чи підтримували вашу родину у той час, поки вас не було?
— Так. Військкомат, райдержадміністрація, міська адміністрація, волонтери. Дружина отримувала мою зарплату з картки.
— На вашу думку, чи довго у нас триватиме війна?
— Не знаю, чи довго, але до них вже доходить, що вони накоїли. Навіть від ополченців це можна почути...

Юлія КЛИМЧУК

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , ,