Коли батьки забрали останніх дітей із дитячого садка і працівники закладу розійшлися, сторож Олена Гнатівна (імена в матеріалі змінено), як зазвичай, обстежила приміщення, а вже тоді попрямувала зачиняти ворота і хвіртку.
Замкнула. Аж тут на території (на дитячому майданчику) помітила молодого чоловіка у чорній короткій шкіряній курточці. Він сидів на низенькій лавочці і чаклував над мобільним телефоном.
— А ти чого тут, голубе, забув? — здивовано-сердито спитала огрядна Олена Гнатівна і з іронією додала. — На сьогодні вже прийом закінчено!
— Що ви маєте на увазі? — підводячись, запитав незна-
йомець і козирок кепки трохи насунув на очі. — Який прийом?
— Як тій жирафі доходить! — пробурмотіла сторожиха. — Дітей, кажу, вже розібрали. Начальство і підлеглі пішли додому. Нікого тут уже немає. Ясно?
— Куди ж більше… Ось я і дзвоню.
— Куди дзвоните?
— Дружині.
— Щось я недоберу. До чого тут ваша дружина?
— Зараз спитаю, чи забрала вона сина з дитсадка.
— Я ж вам кажу: нікого вже немає! Це ж треба, щоб так довго доходило! Спиш чи що?! — вайлуватість чоловіка ще дужче почала дратувати Олену Гнатівну. Наполегливо заявила. — Покиньте територію! — І з наголосом повторила: — Державну територію!
— Чого ви розкричалися? — наче ображено запитав незнайомець і спантеличено сів на ту ж низеньку лавочку.
Сторожиху від такого нахабства аж пересмикнуло. Рявкнула:
— Або вимітайся звідси, або я зараз викличу поліцію!
Одначе молодий чоловік наче не й почув погроз сторожихи, заклопотано заховав мобільний телефон до кишені курточки. Роззирнувся навколо, а відтак, ніби сам до себе, мовив:
— Дружина щось не відповідає.
Олена Гнатівна вирячилася на дивакуватого чолов’ягу. Подумала: «Може, у нього не всі вдома?»
Та молодий чоловік підвівся і мовчки ступив до воріт.
Сторожиха — за ним. Відімкнула хвіртку. Відчинила її. Зіронізувала:
— Прошу!
Дивак мовчки вийшов і попростував тротуаром у напрямку школи.
Олена Гнатівна, гублячись у думках, знизала плечима і, закривши на замок хвіртку, пішла в тепле приміщення.

Хоч у кишені і був невеличкий ліхтарик, проте він не насмілився ним скористатися. Благо, що випав сніг, і в кімнатах можна було розібратися, де що стоїть, куди ведуть наступні двері…
За одними з них він почув рівномірне посапування.
«Спить», — виснував він і тихенько пішов далі.
В одній із кімнат натрапив на ноутбук і відеокамеру. А ще привернув увагу електрочайник. Його також запхнув у рюкзак. Не погребував печивом і карамельками, які знайшов у тумбочці.
В одній із шухляд знайшов чорний брелок.
«Заманлива штукенція! — зрадів він. — Не інакше, як брелок сигналізації від того сірого «Фольксвагена», що стоїть біля цієї двоповерхової будівлі! А що, коли вдасться завести, га? Це ж скільки металу! Головне, перегнати в гараж. А розібрати і розпиляти — дрібниці. А може, це від «Жигуля», що стоїть поряд? А яка різниця? Це також купа металу!»
Так міркував він, вилазячи через вікно, у яке перед цим залазив, попередньо розбивши на ньому скло.
Стоячи перед двома автівками він потішливо тиснув на брелок. Проте жодна з машин не «озивалася». Він почав сердитися й енергійніше тиснув на брелок.
— Та щоб тобі!.. Клацай! Відкривайся! Ну, зараза така!
Легковики наче зговорилися. Ні той, ні інший не хотіли ні «клацати», ні «відкриватися».
Він підбіг до «Фольксвагена» й зі злості почав гупати його по колесах.
Аж раптом за воротами засвистали гальма якогось авто.
Злодій спочатку розгубився, а коли більш-менш оговтався, хотів дременути за двоповерхову будівлю. Та не судилося.
Пролунав наказ:
— Стояти і не рухатися! Поліція!
Крадій відчув, як у нього на голові заворушилося волосся. Це після того, коли побачив дула двох автоматів, спрямованих просто на нього.
Потім за лічені секунди правоохоронці перестрибнули через ворота.
— Ти хто?
Він не знав, що їм відповісти.
— Я… Я…
— Ясно. В кайданки його. Що в рюкзаку?.. Що в рюкзаку?!
— Ноутбук… Відеокамера… І це…
— А в руці що?
— Брелок сигналізації машини.
— Ану покажи…
Як з’ясувалося, це була зовсім не та річ, про яку думав злодій. Цей брелок був призначений для екстреного виклику… охоронної служби, працівники якої були неабияк вражені цим випадком. За їхню службу таке трапляється вперше, щоб ото крадій сам для себе викликав правоохоронців!

Розбудити сторожа прибулим працівникам охоронної служби не вдалося. Вони були змушені викликати завідуючу дитячим садком. Лише вона розбурхала Олену Гнатівну.
Правоохоронці їй дорікнули:
— Чого ж ви, шановна, пішли спати на другий поверх, а брелок залишили в столі внизу?
Та винувато звела плечі:
— Не знаю. Щось завадило. — І, вгледівши чоловіка у знайомій кепці і шкірянці, підпряглася. — Та ж я його знаю!
— Звідки?
— Тобто, бачила його!
— Де?
— А вчора. Терся на території садка. Дурником прикидався. Чи він такий є?
— А це ми ще розберемося…

Пізніше з’ясувалося, що затриманий молодий чоловік уже двічі притягався до кримінальної відповідальності за аналогічні правопорушення і після останньої відсидки на волі пробув лише три місяці.