Проходжу повз двір Хапайчуків. Чую, Ганька курей кличе:
— Тю-тю-тю-тю-тю! Ідіть мої хоро-о-ші! А ходіть-но до ме-е-не! Я вам пшенички насиплю! Я вам просика дам! Ходіть, мої лапульки! Тю-тю-тю…
У неї їх — хмара! Ну, як не хмара, то із сотню набереться.
Мене вздріла.
— Здоров була, Лук’яно!
— Здраствуй, Ганно! Вихованців своїх пестиш?
— В смислі?
— Кажу, птицю годуєш?
— Та… пораюся, — ухильно відповіла сусідка. — А ти куди так?
— У магазин.
— По щось добре?
— По непотріб не ходжу.
— Гм…
На ганку Хапайчуків щось скрипнуло, гупнуло, застогнало…
Дивлюсь, Ганьчин Петро стоїть. Однією рукою вперся об стінку хати, другою — за груди тримається.
— Що то з ним?! — захвилювалась я.
— А, — якось байдуже відмахнулася Ганька. — Мабуть, серце.
Мені аж млосно зробилося. Мало не кричу:
— То «швидку» викликай!
Ганька так вирячила на мене очі, наче я в щось несусвітнє перетворилася. Й злякано видихнула:
— В мене ж кури!
— І що?
— Зурочать!
— А як же Петро?!
— Не вхопить.
— Так уже вхопило ж!
— Лук’яно, ти куди чесала?
— У магазин.
— Ну, то давай, давай тупай! А то зачинять!
…Наступного дня чорти мене здибали з Ганькою. Біля сільради. Сухо привіталися Нічого про вчорашнє в неї не питаю. Хоча мені й дуже кортіло. Але мовчу. Як партизан!
Проте Ганька сама почала:
— Казала я, що його не вхопить. Зілля заварила, напоїла, в ліжко вклала, вранці у лікарню відвезла. І нічого. Ходить!
Ну, ходить, то й ходить, думаю. І слава Богу!
І пішла я. Додому.
…А це знову йду повз двір Хапайчуків. Чую:
— Тю-тю-тю-тю-тю! Їжте, щоб вас уже вдавило!
Петро живність годує. На ганку Ганька стоїть. Стоїть і корчиться.
— Петре, — кажу. — Ганьці погано!
— Зараз, — спокійно на те Петро. — Зараз цих пернатих догодую і зілля заварю…