У 1999 році на 30-ій сесії Генеральної конференції ООН з питань освіти, науки і культури було прийнято рішення заснувати Міжнародний день рідної мови. Датою щорічного свята вибрано 21 лютого.
Всесвітнє свято рідної мови, як жодне інше свято, засвідчує важливість збереження дорогоцінного скарбу народу, дає можливість виробити найбільш широкі підходи у сфері взаєморозуміння і людяності для збереження і поширення рідних мов.
За даними всесвітньої організації ЮНЕСКО, зараз налічується на планеті близько шести тисяч мов. Оцінки щодо такої кількості — різні, але зрозуміло, що окрема, самостійна мова — це своєрідний носій культурної спадщини народу як скарб в обстоюванні своєї національної гідності, без якого не може існувати ні народ, ні держава для повноцінного життя.
Мудро висловилася Ліна Костенко: «Нації не вмирають від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову». А мовознавець І.Срезневський робить висновок: «Без усякої іншої науки ще можна обійтися, без знання рідної мови обійтися не можна».
Прикро, що в ХХІ ст. сучасній людині потрібно доводити, як прописну істину, блискуче висловлену письменником К.Паустовським: «Людина, байдужа до рідної мови, — дикун». Зрозуміло, що у кожного з нас — своє бачення рідної мови, але до неї потрібно ставитися з височини загальнолюдських моральних і естетичних цінностей. «Коли забув ти рідну мову, біднієш духом ти щодня. Ти втратив корінь і основу, ти обчухрав себе до пня, душею вилиняв дотла. Бо ти зневажив рідну мову, ту, що земля тобі дала, й постала нам у всій красі» (Д.Білоус).
Рідна мова материнська, ми її чуємо змалку з уст найріднішої людини — матусі, Мама рідна — одна, так і одна мова — рідна. Людина може знати дві, три і більше мов. Леся Українка вивчила і знала 9 мов, а зростала на рідній материнській, і стала геніальною, творча спадщина якої належить всесвітній скарбниці художнього слова. Україна стала її душею, для якої залишила світлу зброю, своє чисте слово. Вона — з нами, як наш символ у розбудові України. Справедливо сказано: скільки ти знаєш мов, стільки ти — людина. Кожен народ гордий від того, що має свою державну мову.
У круговерті сучасного життя рідне слово примушує нас замислитися: хто ми? Чиїх батьків діти, що дамо нашим нащадкам? Геній Правди Тарас Шевченко відкрив світові силу і красу українського слова: став воістину Бояном, взірцем відданості Україні.
Мова Великого Кобзаря об’єднала всіх українців, він став основоположником сучасної української літературної мови. Нам потрібно навчитися поважати рідну мову, не соромитися її, бо це — мова Шевченка, неповторна, солов’їна, барвінкова, колосиста, яку на віки в дар дали нам батьки.
Мово рідна!
Все в тобі з’єдналося, злилося —
Як і помістилося в одній —
Ти даєш народу дужі крила.
Бо в тобі великого народу
Ніжна і замріяна душа.
(В.Симоненко)
Слова рідної мови — це безкінечний лан, на якому вічно квітують найкращі квіти — слова, наділені величезною енергетичною та емоційною силою для вираження почуття. Тепло і любов несуть слова: матуся, мила, оберіг, добробут, серденько і т.д.
Візьму на себе сміливість ствердно сказати, що священні слова: Батьківщина, слава Україні, слава Героям вимовляємо рідною мовою, вони для нас — як джерело живильного оптимізму нашої гідності, патріотизму, як наше джерело щирості, доброти, розуміння між людьми, які виборюють свободу.
Класик сучасної педагогіки В.Сухомлинський залишається взірцем любові до рідної мови «…Той, хто не знає рідної материнської мови або цурається її, засуджує себе на злиденність душі, стає безбатченком». На мою думку, у розумінні значення рідної мови повинна бути природність, а не штучність. Сприймати душею, як вона велить, а не з примусу.
«Скарбе мій єдиний, люблю тебе — з тобою я найбагатший і найдужчий у світі. Ти є Правда, Добро і Краса народу нашого. Будь вічно. Мово рідна!» (С.Плачинда).
Знання рідної мови, володіння нею — справа честі кожного українця. Не перестаєш дивуватися актуальності, злободенності вогненного Кобзаревого слова: «Не дуріте самі себе. Учітесь, читайте і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».
Хочеться вірити, що ми усвідомимо значення рідної мови, яка посяде почесне місце в наших серцях і душах, а не в пошуках другої державної мови. Актуально звучить вимога патріарха українського письменства Г.Ф. Квітки-Основ’яненка: «Не втручайтесь в українську мову ті, хто в ній нічого не розуміє». Ми маємо пройматися святою потребою зберігати, дбати, вивчати і турбуватися про дальший розвиток нашого мовного скарбу, поважати самих себе. Рідна мова — це наш генетичний код, освячений високою духовністю.