Начальник карного розшуку, майор Ващенко, підвів молоду жінку до широкого вікна, а відтак запитав:
— Світлано Миколаївно, ви пізнаєте цю людину?
Жінка якийсь час мовчала. Того чоловіка, котрий, згорбившись, сидів на стільці посеред порожньої кімнати із сірими стінами, вона впізнала одразу.
Оперативник порушив мовчанку:
— Так ви його пізнаєте?
— Так, — кивнула Світлана Миколаївна. — Це мій вітчим. Ми про нього нічого не знали півроку. Він пішов з дому, нічого не сказавши. Я навіть заяву до міліції писала.
— Ми про це знаємо, — сказав майор Ващенко і запропонував дамі стілець. — Прошу.
— Дякую! А… чого він тут? Я можу з ним поговорити?
— Можете. Але дещо пізніше.
— Я нічого не розумію.
— Справа в тому, що проти вашого вітчима порушено кримінальну справу за кількома статтями. Йому інкримінується не тільки незаконне придбання вогнепальної зброї, а й…
— Що?
— …Замах на вбивство.
— Як?? — аж відсахнулася молода особа і нервово захитала головою. — Я не вірю. Це якесь… Це якесь божевілля!
— На жаль, це не божевілля, — похмуро відказав майор Ващенко, — а давно сплановане вбивство.
Світлана Миколаївна розгублено затерла скроні. Збуджено запитала:
— А кого він хотів убити? Навіщо?
— Вас.
Молоду жінку, мов током пронизало:
— Мене??? Навіщо?! Ні, це якась нісенітниця.
Начальник карного розшуку дістав із шухляди столу невеличкий целофановий пакетик, у середині якого знаходився пістолет марки «ТТ», і, пильно дивлячись у вічі свідка, ствердно кивнув:
— Так, вас. І, можливо, всю вашу родину.
У жінки очі полізли на лоба.
— Але… за що?!
— Гроші, — сказав майор Ващенко. — А якщо бути точнішим, то ваш чи спільний з вітчимом будинок.
Світлана Миколаївна не хотіла вірити в почуте. Тому замислено проказала:
— Але місця всім вистачало. Чому? Чому?
— Значить, йому того було замало. — Начальник карного розшуку відкинувся на спинку стільця. Трохи помовчавши, знову проникливо подивився на симпатичну жінку: — Ваше життя, — додав упівголоса, — було на волосинці від смерті. Ми вашого вітчима перехопили недалеко від вашого обійстя. Ось із цим пістолетом. І чому йшов із зброєю, з якою метою, він нам розповів.
Світлана Миколаївна шоковано захитала головою.
Майор Ващенко, спрямувавши погляд на пістолет, поцікавився:
— Ваш вітчим мав зброю? Принаймні цю, котра перед вами?
— Ні-ні! — не замислюючись, заперечила молода жінка. — Нічого подібного за ним не бачила. Ми жили всі дружно. Хіба що…
— Що?
— Коли померла мама, він змінився. Його чомусь усе почало дратувати. Особливо, моє одруження.
— Зрозуміло, — підводячись, відказав начальник карного розшуку. А потім дав жінці зрозуміти, що розмову на цьому закінчено. — Світлано Миколаївно, — сказав він, — ви зараз ідіть додому. І — не хвилюйтеся. Найстрашніше позаду. Але, якщо ви нам знову будете потрібні, — ми вас викличемо.
— Так, так…

— Дозвольте, Григорію Бояновичу!
— Заходь, заходь, — Яновський кивнув майорові Ващенку на стілець. — Що там наш, як його, Сухар?
Начальник карного розшуку сів, поморщився.
— Свідчення він дав, але…
— Але що? Зізнався, де він добув пістолет?
— З його свідчень стало відомо, що зброю продав йому якийсь Кузьма.
— І все? — примружився Яновський. — Що вам відомо про того Кузьму?
— По нашій картотеці проходить три Кузьми, — сказав оперативник. — Мої хлопці вже їх відпрацювали. Проте, навряд чи вони причетні до даної справи.
— Чому так думаєте, майоре?
— Двоє з них, — продовжив Ващенко, — давно покінчили з кримінальним минулим. Третій — на даний час відбуває покарання в одній із колоній суворого режиму. Тож…
— Погано, майоре, погано! — начальник міліції вказівним і великим пальцями потер підборіддя. А відтак сухо мовив. — У нас під носом торгують вогнепальною зброєю, а ми про це — ні сном ні духом! Хтозна скільки таких одиниць «тетешок» — або якихось інших стволів — гуляє містом. І в якому місці тепер чекати пострілу. Погано працюєте, панове опера! Принаймні, ви хоч поцікавились у Сухаря, як він вийшов на того загадкового Кузьму?
— Так.
— Ну і?..
— Допомогти Сухарю вийти на Кузьму, Григорію Бояновичу, допоміг випадок.
— Тобто?
— Він випадково підслухав розмову двох чолов’яг. На базарі. За словами Сухаря, ті говорили про зброю, згадували ім’я Кузьми і як на нього вийти.
— Так це вже щось! — різко підвівся Яновський. — І як він на нього вийшов?
— Зустрілися вони в одному із крутих барів міста. Саме в ньому частенько начебто і отирався Кузьма. Але вийти на нього нам ще не вдалося. Крім того, обслуговуючий персонал того бару про чоловіка під таким іменем чи прізвиськом нічого не знають. Думаємо, що вони блефують. Проте, ми його шукаємо.
Полковник сів. Якийсь час мовчав. Відтак спитав:
— Ви вірите свідченням Сухаря?
— Помилятися можуть усі, — сказав Ващенко, — але в мене немає поки що підстав йому недовіряти.
— Гаразд, — Яновський підсунув до себе телефон. — Працюйте. І тримайте мене в курсі всіх справ. Ідіть.

Полювання на Кузьму тривало. Для цього були підключені й інші підрозділи міського відділу міліції. Оперативники в цивільному відпрацьовували всі бари міста, проводили опитування, «спілкувалися» з кримінальним контингентом, але на даний об’єкт вийти ніяк не вдавалося.
А одного дня Сухар, тобто затриманий Віктор Радівілов, зажадав зустрічі з начальником карного розшуку.
За останні дні підозрюваний у замаху на вбивство помітно змарнів, постарів, на голові побільшало сивого волосся.
— Ви хотіли щось повідомити? — запитав майор Ващенко в Сухаря, коли того завели до його кабінету.
— Так, — арештований з якоюсь надією подивився на майора. Потім, гіркотно посміхнувшись, додав: — Якщо мені це зарахується.
— Певна річ, — кивнув Ващенко.
— Я дещо пригадав.
— Що?
— Тоді на базарі… Ті двоє говорили, що Кузьма, нібито, служив у обласному спецназі.
— Так «нібито» чи?..
— Точно, говорили.
— Щось іще маєте повідомити?
— Ні. Це все.
— Уведіть затриманого!

Цього ж дня Яновський зібрав у себе оперативників.
Вікно в його кабінеті було трохи прочинене. За склом моросив дощ.
— І так, що ми маємо? — полковник обвів присутніх поглядом.
— У коло підозрюваних, — відкривши папку, сказав Ващенко, — потрапив такий собі Кузьма Бойкович, який раніше проходив службу в обласному спецназі. Проте кілька років тому його за якісь грішки звідти виперли. Так що є всі підстави думати…
— Установили його місце перебування?
— Так.

У двері подзвонили.
Кузьма Бойкович подививсь у вічко. За ним стояв якийсь незнайомець.
— Чого треба? — спитав колишній спецназівець.
А з-за дверей:
— Чого, чого? Відчиняй! Свої!
— Які свої?
— Та ти чьо, Кузьма?!
Бойкович клацнув ключем.
До квартири швидко ввійшло кілька чоловік у цивільному.
Один з них, майор Ващенко, помітив біля входу спортивну сумку.
— Кудись зібралися? — з іронією спитав він господаря квартири.
Бойкович ступив крок назад.
— Ви хто, мужики?
— Міліція!
Кузьма нервово посміхнувся.
— Що за цирк? Що вам треба?
— З вами хоче зустрітися Сухар.
Колишній спецназівець зблід. Кинувся до вікна. Та стрибати передумав. Як не як — п’ятий поверх.