— Здоров, Іване!
— І ти будь здоров, Петре! Як ся маєш?
— Та…
— Щось невесело.
— Чого веселиться? Е-хе-хе-е.
— Воно, Петре, тепер усім не той…
— Ой, не кажи, Йване. Є таке...
— А ти що, власне, хотів?
— Та, думаю, зайду до доброго чоловіка.
— Ну…
— Всі знають, що ти — добра душа!
— Ну…
— Даааааааа…
— То чого так важко?
— Клопіт маю, Іване.
— Який же?
— Дорога з’їла шини на моїй машині. Вже камери вилазять.
— Це погано.
— Та отож.
— І що?
— Гроші треба.
— О-ооо, Петре. Кому вони зараз не треба?
— Даси в борг?
— Хм… А коли повернеш?
— Ну, через місяць. Може, через два.
— Да-ааааа.
— Що, Йване?
— Може, я тобі і дав би. Але життя, буває, підкидає такі капості…
— Що ти маєш на увазі, Йване?
— Та он — космос зверху…
— Ну-ну?
— Метеорити літають. Катаклізми!
— Які?
— А раптом те небесне тіло та по голові тобі гепне, га? Хто мені тоді гроші поверне?
Петро сторопів від почутого. Проковтнув важку грудочку і потеліпав мовчки додому.
Минув час.
— Здоров був, Петре!
— Здоров, здоров, Іване!
— О! Ти, бачу, машину в нові шини взув?!
— Та, слава Богу!
— А в мене щось, Петре, не той…
— Що таке, Йване?
— Та є проблемка… Одне слово, гроші треба. Займеш?
Петро задер голову в небо.
Іван:
— Що там?
Петро:
— Москалі в космос полетіли.
— Невже всі?
— Еге. Скоро падати почнуть. І, теє, раптом один з них тобі на голову впаде…