Зустрілися вони на одній із молодіжних вечірок, де один одному і запали в очі.
Після веселощів Андрій підійшов до неї. Легенько торкнувся її ліктя.
— Я тебе проведу.
Сніжана різко обернулася. Впізнала хлопця, але голосу його ще не чула. Тихо сказала:
— Я далеко живу.
Парубок пожвавився:
— Та то нічого!
— Хоча… — обірвалась на слові. — Я думала їхати на таксі. Але…
Андрій вловив вагання дівчини. Поспішив:
— Вечір гарний. Тихий, весняний. На диво, теплий.
Закрокували тротуаром мовчки. Не питав, де вона живе. Адже, без сумніву, піде в напрямку свого дому.
Дорогами все менше траплявся якийсь транспорт.
Молодята здебільшого мовчали. А коли й починали несмілу розмову, то переважно говорили про вечірку, з якої вони поверталися.
— Ось і мій дім. — Зрештою вона зупинилася.
Андрій, усміхнувшись, спитав:
— А поверх який?
— Четвертий.
— А номер квартири?
— Хочеш одразу багато знати! — грайливо відказала Сніжана.
Андрій здивовано проказав:
— Я навіть не знаю номера твого мобільного.
— Ми вчимося в паралельних класах.
— А чому я раніше тебе не зустрічав?
— Я нещодавно перейшла до вашої школи.
Трохи помовчали. Потім Сніжана, пильно подивившись у вічі хлопця, тихо мовила:
— Я маю йти.
Проте, не пішла, а побігла. Щоправда, біля під’їзду зупинилась і весело махнула хлопцю рукою, що мало означати: або «На все добре!», або «До зустрічі!».

І зустрічі продовжилися. Незабаром закінчили школу. Потім вступили до одного інституту, але нахил у кожного був різний. Та це не заважало їм зустрічатися.
Після першого їхнього побачення минуло півтора року.
Одного дня Андрія і Сніжану знову запросили на вечірку колишні однокласники.
Крім різних газованих солодких напоїв, були й міцніші.
Випивши зайвого, Андрій посміливішав і втратив почуття міри: поклав свою долоню на Сніжанине коліно (сиділа поруч).
Дівчина вмить зробилася серйозною і скинула з коліна Андрієву руку. Не повертаючи до нього голови, суворо проказала:
— Не роби більше такого!
Хлопець насупився. Проте спитав:
— Чому?
— Бо так не треба.
Андрій невдоволено хмикнувши, продовжив пити спиртне.
Того вечора Сніжана, недочекавшись кінця молодіжної тусовки і нічого не сказавши Андрієві, тихенько вислизнула з веселої квартири.
Та зустрічі продовжилися. Хоча між ними двома відчувалася напруга.
А трохи пізніше Андрій завів таку розмову:
— Сніжано. Я — вже дорослий хлопець…
Дівчина одразу відчула, про що Андрій хоче сказати. Проте, ніби не розуміючи парубка і дивлячись собі під ноги, спитала:
— І що?
— Наші однолітки, — ніби кудись убік, несміло продовжив Андрій, — вже давно… Ну, у такому віці підходить такий період… Як би тобі сказати…
— Не треба нічого говорити! — кинула сухо дівчина. — Ти вже сказав!
— Сніжано! — шарпнувся Андрій. — Двадцять перше століття!..
— Чесноти не знають віків! — відрізала дівчина.
Андрій зупинився і наче розгублено, запитав:
— І скільки ми отак ходитимемо?
— До одруження.
— Так ти ж не поспішаєш із ним. Говориш, що треба закінчити інститут, влаштувати власне життя. А я ждати стільки часу не можу.
— Але ж я можу.
— Ти — жінка, а я — чоловік.
Сніжана осміхнулася. Та раптом спитала:
— Андрію, ти мене кохаєш?
— Дуже кохаю!
— І я тебе кохаю. Але я не можу так, як дехто з дівчат... Розумієш?
Проте Андрій знову повернувся до цієї розмови. Але Сніжана сказала своє категоричне «ні».
Розійшлися з холодком.

Була чергова вечірка. Цього разу Андрій пив менше. А коли проводив Сніжану додому, то поводився безцеремонно. Спочатку з силою притискав дівчину до себе, а коли дужче розпалився, то потягнув її в темний завулок.
Сніжана вирвалася й утекла додому. А коли Андрій подзвонив і сказав, що чекає на неї біля під’їзду, то Сніжана в гарячці випалила:
— Я напишу заяву до поліції за спробу згвалтування!
Андрій не на жарт злякався. Посунувся додому.
А вранці його знайшли із… ножем у серці.
Слідство довело, що хлопець покінчив життя самогубством.
Сніжана ж і в думці не мала, що її коханий вчинить таке з собою. І навіщо треба було бовкнути про ту заяву?..
Тепер із дівчиною мають клопіт лікарі, виводячи її з важкого психологічного стану.