Поверни мені сина!

Марія настільки була вражена, що спинилася, і невідривно дивилася на Андрія (імена в матеріалі змінено), котрий стояв неподалік прохідної і тиснув на кнопки мобільного…
«Випадковість? — вперто свердлила думка. — Чи навмисне приїхав? Але з якою метою? Що замислив?».
Він побачив її. Поспішив назустріч. Усміхнений, щасливий, наче й розлучення не було.
— Привіт, Маріє!
— Привіт, — неохоче відказала. — Що за справи привели до нашого міста?
— Не рада мене бачити?
— А чого радіти?
— А я… Я постійно про тебе думаю. І про сина. Як Павлик?
— А тобі що?
— Все ж таки мій син.
— Нормально. У школі він.
Андрій не знав, що говорити далі і кивнув на триповерхову будівлю:
— А ти все на фабриці працюєш?
— А де мені ще працювати? — відказала сухо і зібралася було йти.
Він хотів узяти її за руку, але не наважився. Натомість якось тихо попрохав:
— Почекай, Марійко.
Вона повернула до нього голову, пильно подивилася в очі. Кортіло запитати, чого насправді приїхав. Хоча й здогадувалася: хоче побачити сина.
— Що ще? — спитала втомлено.
— А знаєш, — похопився Андрій, — давай я тебе підвезу!
Марія мимоволі почала водити навколо очима. Погляд наштовхнувся на чорний «BMW», припаркований до узбіччя дороги.
На вустах молодої жінки зажевріла іронічна посмішка: «Бачиш, розкрутився! А я думала, що з нього вже нічого путнього не буде…».
…Історія банальна… Як і в більшості сімей, спочатку подружнє життя плине злагоджено, тихо, мирно. Здається, кохання буде вічним. Та десь береться отой черв’ячок і починає ідилію точити, перетворювати в порох…
Невідь чому, Андрій запив. У непорушний сімейний спокій ввірвалися скандали. Часто не ночував удома. Свою відсутність до пуття пояснити не міг. Так тривало три роки. І Марія не витримала. Подала заяву на розлучення. Із десятирічним сином лишилася у своїй квартирі. Андрій же поїхав до своїх батьків, котрі мешкали в обласному центрі.
Минув рік, як розбіглися. І ось він знову стоїть перед нею. Але вже якийсь інший. Охайний, дещо діловитий, чемний. Іномарка!
«А що в моїй душі? — подумалося. — Жаль до нього? Ні. Зневага? Теж ні. Лишилися якісь почуття? А що таке почуття? Як вони приходять? Як зникають? І чи зникають вони взагалі? Зрештою, чого це я вдалася до філософії? Які почуття? Все — в минулому. Пішло за течією…»
Він повернув її в дійсність:
— Маріє, сідай. — Відкрив задні дверцята.
— Ні, дякую, — замислено хитнула головою. — Тут недалеко.
— Ну, будь ласка! Прошу.
«Ти дивись, яка чемність!»
— Гаразд.
* * *

«Ну, і навіщо сіла? — почала картати себе, коли авто рушило. — Просто, як дівчинка. Невже щось у серці лишилося до цього чоловіка, через якого стільки недоспаних ночей, стільки пролито сліз… Ні, це омана. Серце мовчить. Воно холодне. Навіщо тоді сіла до нього в салон? Не хотіла образити? А далі що? Адже він безсумнівно захоче зайти до квартири. Нехай собі їде!»
Андрій стежив за дорогою і покрадьки позиркував у дзеркальце, в якому відбивалося Марійчине обличчя.
«Ось і мій будинок. А ще зовсім недавно був наш», — з гіркотою подумала.
— Запросиш? На чашечку чаю.
«Ну ось і маєш».
А вголос сказала:
— Заходь.
Мешкала на другому поверсі. Тож, іти довго не довелося.
Зайшовши до квартири, Андрій здивовано закрутив головою:
— В тебе — перестановка! Ремонт зробила!
«А ти думав, що я опустила руки? Не сподівайся!» — думкою потішалась Марія.
— Проходь на кухню, — звично мовила, знімаючи взуття.
* * *

Розмова не клеїлась.
Андрій встиг роздивитися і вивчити домашню обстановку. Виснував, що, крім Марії і її сина, тут більше ніхто не мешкає.
Обережно поцікавився:
— Як ти живеш?
— Як бачиш, — відказала сухо. — Ще чаю?
— Ні, дякую.
— Якісь нагальні справи привели до нашого міста?
— Так, — якось невпевнено кивнув він, відводячи погляд до вікна.
Марія вловила цей рух. Цікавість брала гору:
— І які справи?
— Бізнесові.
— О-о! — здивовано вигукнула Марія.
— Займаюся електронікою.
— Давно?
— Майже рік.
Хтось подзвонив у двері.
— Мабуть, син. — Марія поспіхом підвелась і ступила в коридор.
Андрій напружився. Захвилювався. Як то зустріне його син?
А Павлик якусь хвилю мовчки дивився на нього. А відтак, крикнувши «тату», кинувся в обійми.
— Привіт, сину! Безцінний ти мій!
В Андрієвих очах виступили сльози. Він міцно притис сина до грудей, а потім почав цілувати в щоки, в чоло, в тім’ячко.
Марія вкопано стояла в дверях і ревниво спостерігала за щасливою парочкою.
«Ну, навіщо я його послухала з тим чаєм? Навіщо приперла до квартири? Ти ж знала, що в цей час Павлик повернеться зі школи. Хоча… Все відбувалося якось машинально. Ніби уві сні».
Не витримала:
— Андрію, тобі час іти.
— А хіба тато не залишиться? — Павлик ось-ось заплаче.
Батько поклав на синову голову долоню:
— Ми ще обов’язково побачимося, Павлику. Обов’язково!
— Коли?
— Коли? — розгублено перепитав Андрій, спрямовуючи погляд на Марію. — Якщо мама дозволить, то, можливо, і сьогодні.
— Сьогодні — навряд, — сердито відказала Марія, тарабанячи посудом на столі. — Йому треба ще уроки робити.
— Мамо, я встигну, — Павлик благально подивився на матір.
Але та була невблаганна:
— Ото зробиш уроки — тоді буде видно.
Павлик похнюплено опустив голову.
Марія перевела погляд на Андрія.
Той усе зрозумів і ступив до вхідних дверей. Однак біля них спинився, спитав у Марії:
— Я пізніше заїду?
— Павлику, йди до своєї кімнати!
Син, ще раз кинувши погляд на батька, неохоче поплівся до кімнати.
Марія підійшла до Андрія, суворо мовила:
— Я винна, що запросила тебе… на чай. Не знаю навіть, чому. Ну навіщо ти приїхав?! Навіщо? Тепер травмували дитину.
Від цих слів Андрій аж відсахнувся.
— Чому травмували? Невже я не маю права бачитися із сином?
— Аж через рік приспічило?
— Я намагався зустрітися й раніше! Але ж ти забороняла! Ховала від мене сина!
— Не кричи. Так було краще.
— Для кого краще?
— Для нас обох.
Він розгублено-здивовано подивився на Марію. Зрештою проказав:
— Не розумію тебе.
Вона спалахнула:
— Йди, Андрію! Йди!
— Я хочу бачитися із сином.
— А що це змінить?
Він посуворішав. Відкриваючи двері, відказав:
— У наших з тобою стосунках, може, нічого. А з рідним сином я маю право бачитися.
— Де це ти бачив таке право?
— Є таке право.
І він пішов.
А Марія з гірким осадом на душі лишилася стояти біля власного порогу.
(Закінчення у наступному номері)
Микола МАРУСЯК