«Спочивай, люба. І чекай у гості…»

Віктор Черниш (імена в матеріалі змінено) з’явився, мов сніг на голову серед літа. Валерія так і застигла з віником у руках. Її серце стривожено забилося. Яка лиха година його принесла?..
Розлучилися вони торік. Віктор лишив Валерії і своїй малолітній доньці стареньку батьківську хату, а сам подався на заробітки в Підмосков’я, де працював не один рік. Там він мав коханку. Тож, вирішив перебратися до неї і прийняти російське громадянство. Про це, коли минулого року навесні виїжджав із села, заявив Валерії.
А що їй із того? Їдь. Все одно життя немає. Як почав їздити на заробітки, так і почалися негаразди в родині: недомовки, сварки, лайка…
Приїде звідти, кілька днів побуде вдома і летить назад.
Жіноче серце не обманиш: Валерія відчувала, з якої причини Віктор так поспішає. Вигадував усіляке, на кшталт: новий будівельний об’єкт чекає, просили раніше приїхати, нема кому працювати тощо…
А це — ні сіло, ні впало — заявився.
Мовчки стояв біля порогу, випростаний, високий, дужий у плечах. У шкіряній куртці, кепці-жокейці, нових джинсах. Через плече — велика синя сумка. У сірих очах застигла зухвала посмішка.
Зрештою розтулив обвітрені потріскані губи:
— Ну, здраствуй!
— Здоров був, — не одразу відповіла Валерія.
— Дозволиш пройти чи як?
— Дім — ще твій, — дивлячись на вікно, відказала колишня дружина. — Ти тут хазяїн.
— Ну, думаю, недовго, — підбадьорливо мовив Віктор, ставлячи на ослін дорожню сумку. Відтак пройшов до столу, сів на стілець. — Як ти тут?
— Та, слава Богу. Живу, як бачиш. Тетянка минулого року пішла у перший клас.
Валерію видавало помітне дратування. Мабуть, ще через те, що не згадав про дочку.
Віктор помітив, як Валерія час від часу покрадьки позиркує то на вікно, то на двері.
— Когось ждеш?
Відповісти не встигла. За дверима почулося чиєсь шарудіння.
Віктор запитально вп’явся поглядом у Валерію.
— Мабуть, Микола, — сказала якось тихо, відводячи свої бурштинові очі вбік.
Увійшов чоловік років тридцяти. Повна протилежність Вікторові: невисокий, худорлявий, несміливий. Він упізнав Віктора. Віктор упізнав його, Миколу Решетного, тракториста-комбайнера із сусіднього села.
Валерія довго кота за хвоста не тягла:
— Ми вирішили розписатися. Миколо, це…
— Я знаю, — відказав Микола і, сівши на табурет коло дверей, почав стягувати з ніг замизгані болотом чоботи.
Віктор скривив губи в саркастичній посмішці, засуджуючи вибір Валерії.
А вона не шкодувала, що доля звела її з Миколою. Ну, простак, небалакучий, наївний. Але роботящий, тихий, поганого слова від нього не почуєш. Кохає її. І Валерія його покохала. Та й до Тетянки Микола ставиться, як до рідної. Чого ще треба?
* * *

Вечеряли майже мовчки. Зі спиртним (у Вікторовій сумці знайшлася пляшка горілки).
Опісля Віктор подякував за частування і налаштувався йти.
— Ну, піду я.
— Куди ж ти на ніч підеш? — розгублено спитала Валерія, хоча, певна річ, нехай би йшов. Але, для годиться, треба спинити чоловіка, тим паче, ще господаря цієї хати.
— У тітки переночую, — бурк-
нув Віктор і ступив до дверей. Кілька секунд постояв у порозі, а відтак, обернувшись на сто вісімдесят, ніби нехотя, мовив:
— Ну, якщо десь на підлозі простелите…
— Чому ж на підлозі? — спитала Валерія. — Є ліжко. Окрема кімната. Сам знаєш.
— Ну, тоді піду завалюся. Бо втомився, як чорт. Дорога.
Микола сидів ні в сих ні в тих. Ідея Валерії йому не сподобалася. Хоча й розумів, що Віктор має законне право на цей будинок. Але душу гнітила поява цього чоловіка тут, у хаті, в селі. З якого дива заявився? Назавжди чи, як завше, приїхав на кілька днів? А ще непокоївся за Валерію, Тетянку, бо мусив їхати велосипедом у своє село, до матері, Галини Петрівни. Генка Бураєв, однокласник, обіцяв сьогодні дрова привезти. Хоч і вибачався той перед Миколою за пізню доставку дров, але розвантажити треба. Валерія про це знала.
Вже надворі шепотом сказала Миколі:
— Ти не турбуйся. Все буде добре. Чого так дивишся на мене, ніби прощаєшся зі мною назавжди? Я в обіду себе не дам. Не барися там. Тетянку за мене поцілуй (Галина Петрівна, вчителька початкових класів, на весняні канікули Тетянку забрала до себе).
* * *

Коли Микола, пригнічений несподіваними обставинами, пішов із дому, Віктор вийшов зі своєї кімнати. Валерія прибирала зі столу посуд.
— Лиши там, будь ласка, що-небудь для закуски, — шовковим голосом попрохав Віктор і понишпорив у своїй сумці, видобув ще одну пляшку горілки.
Валерія аж спаленіла. Проте лишила на тарілках вишкварки з яйцями, солоними огірками і помідорами.
— Сідай, вип’ємо. За зустріч.
— Ні, я не буду, — відказала Валерія. — Та й втомилася я за день. Піду відпочивати. Думаю, ти тут розберешся.
— Розберусь, розберусь.
* * *

Напівприлягла на ліжку. Увімкнула телевізор. Мусить чекати на Миколу. А повернеться він не раніше півночі. Подумки картала себе, мовляв, навіщо сказала йому, щоб лишався? Нехай би йшов до своєї тітки. Тепер клопіт мають. Приклався до оковитої, мов бугай до води у спеку. Скільки там у нього тих пляшок?
Здригнулася від скрипу дверей.
— Я зайду, — тихо спитав.
— Чого тобі, Вітю?
Він, ледь похитуючись, підійшов ближче. Ошелешив:
— Не виходь за нього.
— Що?! — звела очі. — А чого?
Він трохи помовчав, наче збирався з думками.
— Знаєш… Знаєш, чого я приїхав? До тебе. Щось у мені прокинулося таке… Ну… Ти мені небайдужа. Покинь його.
Віктор брехав. Він приїхав на кілька днів, щоб вирішити питання з деякими документами. А тут зіграла просто чоловіча хіть.
— То як?
— Пізно, Вітю. Пізно.
— Нічого ще не пізно.
— Ми вже заяву подали.
— Як подали, так можна і забрати.
— Ні!
— Хм… Тоді…
— Що — «тоді»?
— Тоді давай на прощання… — Віктор посунувся на Валерію.
— Ти збожеволів! Ні! Ні! Ні!
— Та не кричи, дурна.
— Йди геть! Геть!
— Та не кричи, зараза!
Віктор, мов очманів, однією рукою схопив Валерію за горло, другою — почав зривати з неї одяг.
Валерія пручалася, але сили були нерівні. Та й задихалася від нестачі повітря…
Скінчивши свою справу, Віктор поплівся на кухню. Випив ще чарку. Потім — другу. А вже затим повернувся до кімнати. Хоча в очах уже двоїлося, проте зрозумів, що натворив щось дуже зле. Підійшов ближче і все зрозумів.
— От, блін… — Розігнувся, похитнувся, ледь утримався на ногах. І тут по-звірячому оскалився. — Сама винна… Ну, що ж, коли так. Спочивай, люба. І жди в гості. Але не скоро.
* * *

Миколу здивувала тиша в оселі.
— Валерія, де ти?
Увійшов до кімнати і застиг у порозі.
— Валерія…
Жінка лежала на ліжку навзнак, із широко розкинутими руками. Її пригаслі бурштинові очі дивилися в одну точку на стелі.
Микола кинувся до Валерії. Припав до її грудей…
* * *

Вікторові ноги запліталися, але він намагався якнайшвидше дістатися шосе. Раптом позаду щось зашурхотіло, впало на землю, а потім затупотіло. Обернувся. Перед ним стояв Микола із важким цвяходером у руці. Він надривно спитав:
— Навіщо ти це, виродку, зробив?
— Та пішов ти, вайло! — Віктор на хвилю замовк, очевидно, прийшло усвідомлення, що перед ним небажаний свідок. Стис кулачища і мовчки посунув на Миколу. Однак координація була не та. Не зміг перехопити в повітрі цвяходер, який за мить проломив йому череп…
Микола МАРУСЯК