У глибині південно-східного сектора Новоград-Волинського єврейського кладовища привертають до себе увагу кілька пам’ятників жертвам нацизму, котрі загинули в селах Новоград-Волинського і сусідніх районів Житомирської області. Згідно з епітафією одного з них, тут похований Йосип Шмулевич Шуберт, убитий у 1943 році. Встановлена ліворуч невелика стела увічнює пам’ять 10 загиблих на прізвище Шуберт і Бараш.
28 липня 1995 р. у газеті «Звягель-Інформ» було опубліковано інтерв’ю з дочкою Йосипа Шмулевича — Софією Мельник (Шуберт), в якому вона згадує про пережите під час німецької окупації, в тому числі — про загибель своїх батьків. Однак за рамками інтерв’ю залишилася історія родин Шуберт і Бараш, а також цілий калейдоскоп подій, що відбилися на їхніх долях. Влітку минулого року автор цих рядків зустрівся з Софією Мельник у Рівному, де вона проживає вже понад 60 років. Незважаючи на похилий вік (1923 р.н.), Софія Йосипівна досі зберегла гарну пам’ять і ясний розум.
Бесіда, що тривала декілька годин, дала відповіді на багато питань, але далеко не на всі. Для усунення прогалин знадобилося ще кілька десятків розмов по телефону і скайпу, цікаві факти виявилися в архівних документах. Частину інформації про своїх предків надав Марк Бараш, правнук Піні Бараша, який проживає нині в м.Сідней (Австралія).
В одній із книг Новоград-Волинського рабинату зберігся запис про народження в цьому місті 1918 року в Йося Шмулевича Шубера, громадянина містечка Шумськ Кременецького повіту, і його дружини, Рейзель Янкель-Меєрівни Бараш, сина Шмуля — старшого брата Софії Шуберт. У дитинстві Софія Йосипівна чула розповідь мами про те, як під час погрому за нею гнався бандит на коні. Прикриваючи своє немовля, вона пригнулася, а вершник, який хотів ударити шашкою, на щастя, не влучив і проскакав повз них.
Брат Йося Шмулевича, Нусін (Нусь) Шмулевич Шубер, одружився з сестрою Рейзель — Ітою Янкель-Меєрівною Бараш. У книгах рабинату є записи про народження у другої пари в Новограді-Волинському дочок у 1908 і 1910 р. 1926 року Новоград-Волинський райвиконком здав у оренду на рік рундук Іті Шубер. Таким чином, прізвище батька Софії Йосипівни за офіційними документами — не Шуберт, а Шубер. На Новоград-Волинському єврейському кладовищі зберігся надгробок Іти Янкель-Меєрівни Шубер (Бараш), на якому добре видно дату за єврейським календарем, але не вказано рік смерті. Можна припустити, що це сталося наприкінці 1920-х — початку 1930-х років. Пізніше син Нусіна Шмулевича — Йосип Натанович Шуберт — переселився до Москви. У 1930-х роках він приїжджав до своїх родичів у с.Кануни Новоград-Волинського району.
На відміну від батька, мати Соні була місцевою, з урочища Думські Корчми (Думськ), розташованого біля дороги «Новоград-Волинський — Баранівка», між селами Стриєва і Гульськ. На самому початку ХХ століття тут налічувалося 5 дворів із населенням 46 чоловік. Мешканці урочища займалися, головним чином, утриманням корчем, в яких зупинялися місцеві селяни і євреї-торговці. Прізвище Бараш є абревіатурою та розшифровується як «бен реб Шимон», тобто «син реба Шимона» (можливі варіанти: «син реба Шулима» і т.п.).
Тут також з’явилися на світ численні брати і сестри Рейзі Бараш: Мошко-Гірш (1868 р.н.), Шепсель (1874 р.н.), Пінхос (1880 р.н.), Йось (1883 р.н.) та ін. Після одруження Пінхоса Янкель-Меєровича Бараша і Мені Лейбівни Гехт в урочищі Думськ народилися їхні сини Яків-Меєр (1911 р.н.) і Аврум-Тев’є (1915 р.н.). Очевидно, що кожен із синів Якова-Меєра мав свій наділ землі. Коли на батьківщину після війни приїхав син Пінхоса (Піні) — Срулик Бараш, місцевий старожил показав йому місцевість під назвою «Піньове поле». У сусідньому селі Гульськ проживав двоюрідний брат Рейзі Бараш — Ківа Бараш.
Через декілька років Пінхос Бараш зі своєю сім’єю оселився в Канунах. У цьому ж селі проживала родина Йося Шуберта. За спогадами Софії Йосипівни, Шуберти жили в звичайній селянській хаті з трьох кімнат, критій соломою, недалеко від річки Смолки, на головній вулиці, що тягнулася в напрямку дороги «Новоград-Волинський — Баранівка». Вони мали досить велику земельну ділянку (76 соток), дві корови та іншу живність. Батьки працювали в колгоспі: батько — їздовим, а мати — в городній бригаді. Старший брат Софії Йосипівни — Шмуль — після закінчення початкової школи в Канунах і неповної середньої школи у сусідній Киянці навчався на курсах рахівників у Новограді-Волинському. Пропрацювавши деякий час за цією спеціальністю в колгоспі с. Киянка, він у 1936 р. поступив до Житомирського медичного технікуму, а після його закінчення 1939 р. був призваний на строкову військову службу.
Молодша сестра Софії Йосипівни — Іда — закінчила 1941 р. Стриївську неповну середню школу, а старша — Марія — працювала плановиком у Новоград-Волинському «Міськторзі». Ще одна сестра (Геня) навчалася в передвоєнні роки на природничо-географічному факультеті Бердичівського вчительського інституту. Всі студентки-комсомолки цього навчального закладу були зобов’язані поєднувати заняття в інституті з дворічними курсами медсестер. Вдень Геня вчилася в інституті, а ввечері — на курсах.
Як вже згадувалося, в Канунах до війни проживала також родина Піні (Пінхоса) Бараша, який працював у місцевому колгоспі їздовим. Їхня хата стояла на іншій вулиці, що тягнулася вздовж правого берега Смолки. Старший син П.Бараша, Яків, після одруження оселився в Новограді-Волинському, два інших сини — Абраша (Аврум-Тев’є) і Олександр (Срулик), закінчили перед війною Житомирський медичний технікум і були призвані 1939 року на військову службу. З батьками в селі залишалися дочка Рахіль (Рухля) і син Шепсель. Приблизно в 1936-37 р. під час пологів померла Меня, жінка Піні Бараша, після чого він одружився з Гісею із с.Орепи.
Софія Йосипівна пам’ятає свою тітку, мамину сестру — Корецьку (Бараш) Етю Янкель-Меєрівну (1871-1951 р.), яка жила зі своїм чоловіком, Корецьким Файвішем Шимшоновичем, у передмісті Новограда-Волинського — Плетянці, навпроти військової частини (нині — вул.Гетьмана Сагайдачного). Їхній дерев’яний будинок, критий соломою, складався з 3 кімнат, 2 кухонь і 3 сіней. Вони мали корів, коня, домашню птицю, а також 1,5 га землі. Софії Йосипівні особливо запам’ятався у тітки білий рояль. У господарстві працювали наймані робітники-поденники. Містяни ставилися до господаря будинку з великою повагою, зверталися до нього не інакше, як «реб Файвіш». 1929 року, через несплату податків, будинок Корецького був відчужений і придбаний окружним фінвідділом. Через деякий час після цього Файвіш Шимшонович помер.
Двоюрідний брат Рейзі Бараш — Ківа Менделевич Бараш (1882 р.н.), житель с.Гульськ — у 1929 р. володів земельною ділянкою загальною площею 16,56 га. Від 6 га він відмовився і мав на той час 10,56 га землі (довідка сільради від 1930 р.). За постановою опертрійки при Волинському окружному відділі ДПУ, Ківа Бараш був 1930 року як куркуль, засланий в адміністративному порядку разом із родиною на Північ. Виявляється, серед євреїв теж були куркулі. Син Ківи — Мендель Бараш — жив після війни в Єврейській автономній області та листувався з деякими односельцями.
У Новограді-Волинському в довоєнний період проживали також дядьки Софії Йосипівни: Мойше-Герш Янкель-Меєрович Бараш і Йось Янкель-Меєрович Бараш зі своїми родинами. Перший жив по вул.Міжнародна №40. Софія Йосипівна пам’ятає його сина Якова, 1907 р.н., та дружину останнього Шуру (Басшиву). 1940 року подружжя купило частину будинку по вул.Радянська №58, а через рік Яків Бараш загинув на фронті. Йось Бараш проживав за адресою: вул.Жовтнева №7. Його дочка Марія навчалася перед війною в медичному інституті.
У пам’яті Софії Йосипівни закарбувався Голодомор 1932-33 р., коли жителі Канун пухли з голоду, не могли ходити. Щодня по селу їздила підвода. Заходили до кожної хати і вивозили померлих на цвинтар. У самому кінці вулиці, що веде до Киянки, стояла «пустка» (спорожнілий після смерті хазяїв будиночок). Ходили чутки, що в ній оселилися людожери. У той час маленька Соня та її старша сестра Геня часто носили обід своєму старшому братові Шмулю в Киянку, де він працював рахівником. Мати суворо веліла їм якомога швидше пробігати це місце. Одного разу, коли Шмуль проходив повз «пустку», хтось, сховавшись у житі, кинув у нього палицю. Очевидно, не маючи сил переслідувати, ця людина намагалася збити Шмуля з ніг. Через велику смертність у колгоспі не вистачало робочої сили. До Канун почали приїжджати переселенці з інших областей.
На моє запитання, як родина Шуберт пережила Голодомор, Софія Йосипівна відповіла: «Мамина подруга, єврейка з Киянки, емігрувала до США. У першій половині 1930-х вона приїхала в складі американської делегації в Москву. Потім захотіла побувати в рідному селі. Туди її не пустили, але дозволили приїхати в Новоград-Волинський. Там під час зустрічі з мамою подруга передала їй долари. На них мама купила в «Торгсині» борошно, крупу та інші продукти. Деякою підмогою були також гарячі сніданки для учнів Канунської початкової школи, при якій вирощували кролів».
Шуберти мали прекрасні відносини з односельчанами, які часто заходили до них, зверталися до Йося Шмулевича за порадою, позичали гроші і не завжди віддавали. Наприкінці 1920-х років у Кануни прийшла одна біженка. У пошуках даху над головою вона звернулася до місцевих жителів, які порадили їй іти до Шубертів. У цій родині вона прожила декілька років.