Вадим Кедрович (імена в матеріалі змінено) із місць позбавлення вийшов декілька місяців тому. Йому ледь перевалило за тридцять. Сидів за згвалтування неповнолітньої. Дівчину підстеріг на узліссі. Вона тоді вигулювала свого песика мопса.
Юнка намагалася звільнитися від нападника, дряпалася нігтями, кричала.
На крик прибігли хлопці, котрі відпочивали неподалік. Вони й затримали гвалтівника.
На зоні Вадим Кедрович переніс пекельні муки. Там таких не шанують. Там і отримав прізвисько Слюнявий.
Вийшовши з місць позбавлення волі, Слюнявий не заспокоївся. Зона його так і не виправила. Його знову потягло до неповнолітніх дівчат. А ще колишній кримінальник затаїв злобу на все жіноцтво. Він вважав, що саме через них «мотав» чималий строк і роками терпів знущання зеків над собою.

Була субота. Післяобідня пора. Травневе сонце поволі хилилося до обрію. Вітру не було. У паркових деревах де-не-де озивалися пташки. На лавках сиділи молоді пари, літні жінки й чоловіки. Були і мами з колясками.
Слюнявий тинявся парком. Метким рухом долоні збив хруща, а відтак розтер його підошвою кросівки на тротуарній плитці.
— Розвелося… — пробубонів Слюнявий і побрів у глиб парку.
Хрущів і справді було багато. Саме настала їхня пора. Спостережливе око могло помітити, що на хрущів полюють і шпаки, хапаючи дзьобами або збиваючи «майських» жуків на льоту.
Під старими липами на лавці самотньо сиділа дівчина з русявим коротким волоссям. У джинсових брюках, у світло-синій футболці. Вона курила.
— Привіт, мала! — безцеремонно підвалив до юнки Слюнявий.
Дівчина спопеляючим поглядом глипнула на нахабу і мовчки відвернулася.
Слюнявий сів поряд. Із задньої кишені штанів видобув пачку «Прилук», також закурив.
— Гонориста! — мовив він і глибоко затягнувся димом.
— Ей, дядя, — дівчина відсунулася на край лавки. — Ви що, вирішили мене знять?
— Оооо! — блиснули очі в Слюнявого. — Це мені вже подобається?
— Ви про що?
— А чого ти на мене «викаєш»? Я що, такий старий?
— А чого ви мене «малою» обізвали? Я що, така мала?
Слюнявий загиготів.
— Резонно! То давай на «ти».
— Ну, давай. І про що «ви»?
— Та я про те, що в тебе вже хлопці були.
Дівчина здивовано подивилася на молодого чоловіка. За кілька секунд задерикувато проказала:
— І по чому це видно?
Слюнявий дурнувато хихикнув, відтак бовкнув:
— Та видно.
Юначка почала дратуватися. Різко кинула:
— Думаєш, коли я курю, то вже й повія?
Слюнявий від цих слів напружився. Це було несподівано. Фальшиво почав вибачатися:
— Та я… Ти не так подумала. Не хотів тебе образити.
— Чого ти до мене підсів?
— Ну, бачу, гарненьке личко сидить. Ну, думаю, підвалю.
— Навіщо?
— Ну, кажу ж, симпатична мала…
Задзвонив мобільний дівчини.
— Алло! Так… Умгу… Ти знаєш…
Юначка навмисно говорила уривками, замислувато, щоби збити з пантелику причіпливого «дядю».
Коли вона закінчила розмову, Слюнявий поцікавився:
— Твій хлопець?
— Моя мама, — неправду сказала дівчина.
Сонце закотилося за крони старих кучерявих лип.
Слюнявий непомітно витягнув із невеличкої сумочки юначки мобільний телефон. Швидким рухом запхнув «слухавку» у задню кишеню штанів.
Почало сутеніти.
Дівчина підвелася і байдуже махнула рукою Слюнявому:
— Чао!
І пішла. Проте, не до головного входу в парк.
У Слюнявого відразу назрів план. Перечекавши кілька секунд, він повільно посунувся за юначкою. Біля тильного виходу, де густо ріс розквітлий білий бузок, він, немов голодний вовк, наскочив на дівчину і, закриваючи їй рот рукою, потягнув у кущі. Там юначку повалив на траву і почав з неї зривати одяг…

Через години півтори…
— З чого все почалося? — спитав слідчий неповнолітню Вероніку Слюсар.
— Ну, підсів він, — похнюплено відказала юначка. — Почав усяке верзти.
— Що саме?
— Та я вже не пам’ятаю…
— І все ж?
Вероніка Слюсар зухвало кинула:
— І про секс також!
— Виходить, ти його звабила?
Дівчина аж підскочила зі стільця. Несамовито викрикнула:
— Та на хрін він мені здався той чмир!
—Тихо, тихо! — підняв руку слідчий. — Сядь. заспокойся.
— Я чекала свого хлопця, — повела далі юначка. — Він по-
дзвонив. Затримувався. Сказав, що прийде пізніше. Але сказав, що чекатиме в кафешці, де ми часто зустрічаємось. Я й пішла. А той псих — за мною. Думала, капець мені. Добре, що в кущах пляшку намацала.
— Н-да, — посміхнувся слідчий. — Добряче ти його торохнула. І треба подякувати перехожим, що якраз у той час проходили. А ще, знаєш, пораду дам: не заводь розмов із незнайомими і підозрілими суб’єктами.
— Розберися, хто з них підозрілий, а хто — ні! — буркнула Вероніка.
— До речі, — твердим голосом сказав слідчий. — Цей, як ти кажеш «чмир», нещодавно повернувся з місць позбавлення волі. Знаєш, за що сидів?
— Здогадуюсь, — відказала юначка, і її на якусь хвилю скував страх.

Валерій чекав на Вероніку біля входу у відділ поліції. Зізнався дівчині:
— Я тебе шукав по всьому парку.
— Погано шукав! — сердито відказала вона.
Хлопець сторопів. Пригнічено спитав:
— Чого ти?
— Вибач. Мене ще всю колотить. Мені здається, що всі, хто навколо мене, винні в тому, що сталося. Але це не так. Вибач. Проведи мене додому.
На небі висівалися перші зірки. Стояв тихий, теплий травневий вечір. Виразно чулося гудіння хрущів. Саме прийшла їхня пора.